– Навіщо ти її сюди притягнув? Щоб мені нерви попсувати? А тобі байдуже, що я чекаю на дитину? Твою дитину!
Анна притиснула долонями вуха й водночас намагалася стати непомітною. Жінка продовжувала лютувати. Микола, розпатланий, з червоним обличчям, вискочив із кухні, схопив з вішака куртку й вибіг із квартири, гучно грюкнувши дверима.
– Забирайся геть звідси! – у дверях з’явилася вродлива жінка з великим животом.
Дівчинка, як була, у капцях і сукні, так і вискочила на сходову площадку.
***
Сім років тому Микола, тоді молодий фахівець, що щойно закінчив медичний інститут, приїхав до Кривого Рогу.
Юнака рухало бажання допомагати хворим людям, адже за дипломом він був лікарем-терапевтом. Головний лікар місцевої поліклініки, куди Микола прийшов влаштовуватися на роботу, на мить втратила дар мови.
— З Києва? Після інституту? — жінка підхопилася з крісла, а потім знову сіла. — А дві ставки візьмете?
Так під опікою Миколи опинилося майже тисяча людей. Є таке висловлювання: «потягнулися сірі будні». Ось це — не про роботу Миколи. Робочі дні пролітали, наче різнокольорові скельця в калейдоскопі.
Тим дивніше було почути від головного лікаря:
— Миколо, ти не збираєшся у відпустку?
– Яку відпустку? – молодий чоловік заповнював картки пацієнтів, не піднімаючи голови.
– Ти відпрацював десять місяців, час писати заяву на відпустку.
– Та на вулиці вже вересень… Навіщо відпустка в жовтні?
– Так передбачено законом. Відпрацював – йди у відпустку. Пиши заяву.
***
Марія народилася й виросла в Кривому Розі. Вона всім серцем любила своє містечко. Після закінчення школи Марія вступила до місцевого педагогічного університету, а після його закінчення влаштувалася працювати вихователькою в дитячий садок.
Та осінь видалася ранньою, дощовою й холодною. Опалення ще не ввімкнули, у будівлях панувала вогкість і пронизливий холод. Дітки в молодшій групі дитячого садка хворіли один за одним. Вихователі та няні трималися з останніх сил, але й їх звалила застуда.
Вранці Марія зрозуміла, що настала й її черга: горло дере, голова боліла, ломило суглоби, а слабкість не давала навіть підвестися з ліжка. Градусник байдуже показав 38,8. Іти на роботу з такою температурою не можна.
Дівчина з останніх сил дійшла до сусідки тітки Валі й попросила викликати лікаря додому.
— Ох, люба, виклик я прийму, — важко зітхнула реєстраторка. — Але наш лікар не встигне. Пий більше рідини й чекай.
***
Кількість викликів додому в останній робочий день перед відпусткою налякала Миколу. До вечора ноги гуділи, спина й плечі нили, шлунок зводило від голоду.
До її будинку він дістався вже після настання темряви. Виклик був останнім, пацієнткою значилася молода дівчина.
Микола не дуже поспішав, підозрюючи, що якась студентка не хоче ходити на навчання, тому й викликала лікаря.
На дзвінок ніхто не вийшов, але двері виявилися незамкненими. Микола пройшов углиб квартири, кличучи господарів. На ліжку лежала молода дівчина: обличчя палало, волосся було розпатлане, губи пересохли. Хрипке дихання було чутно навіть без фонендоскопа.
— Дівчино, — Микола злегка потрусив її за плече. Навіть крізь тканину відчувався жар.
Дівчина розплющила очі. «У свідомості!» — як блискавка промайнула думка.
— Марія Павлівна? — короткий стверджувальний кивок. — На що скаржитеся?
— Горло, — прошепотіла Марія. — Так ще ніколи не боліло. І температура…
Наліт на мигдалинах, збільшені лімфатичні вузли, висока температура та стрімкий розвиток хвороби вказували на ангіну.
– Я випишу антибіотики, жарознижуючі, розчини для полоскання, – Микола швидко виписав рецепт. Задумався на секунду. – Є хтось, хто міг би сходити в аптеку?
– Ні, – прошепотіла Марія. – Я живу сама.
– Де найближча аптека?
– Через два будинки…
Микола спустився на вулицю, купив ліки, у крамничці взяв два лимони й повернувся до квартири. Дав дівчині таблетку, підігрів воду, налив у банку й вичавив туди половинку лимона.
– Через пів години вип’єш жарознижуюче, – поставив банку на стіл. – І це треба все випити, поки тепле. Антибіотики приймай тричі на день, жарознижуюче – за потреби. І пий більше, там ще лимони залишилися.
– Навіщо ви… – дівчина спробувала підвестися на ліжку. – Я вам гроші поверну… Дякую.
– Одужуй.
***
Микола та Марія зустрілися через десять днів на центральній площі містечка. Дівчина після хвороби прогулювалася вулицею, а молодий чоловік, який не мав у місті близьких друзів, відверто нудьгував у відпустці.
– Як ви себе почуваєте? – формально поцікавився Микола.
– Дякую, ви мене врятували.
Більше тем для розмови не було, молоді люди відчували незручність.
– А давайте посидимо в кафе, – Микола сам здивувався своїй пропозиції. Щось приваблювало його в цій дівчині.
– Давайте, – Марія посміхнулася.
І вони почали зустрічатися. Марія показувала місцеві визначні пам’ятки. Микола запрошував дівчину в кіно, кафе, на ковзанку.
***
Осінні та зимові місяці пролетіли стрімко, березневі бурульки розтанули, і ось уже на газонах розквітла мати-й-мачуха.
Микола зустрів дівчину з величезним букетом троянд.
— Сьогодні пів року, як ми зустрічаємося!
— А мені здається, що я знаю тебе все життя, — очі дівчини сяяли.
Того вечора Микола вперше залишився у Марії.
***
— Миколо Івановичу, тут дзвонить жінка. Каже, що вона ваша мати.
Молодий чоловік підняв слухавку.
— Коля, Коля! Я ледве тебе знайшла! — у голосі матері чулися нотки істерики.
— Мамо, привіт. Що сталося?
– Тато в лікарні, інфаркт, стан важкий. Терміново приїжджай!
Микола перед від’їздом встиг забігти до своєї Марії.
– Я повернуся, сонечко. Татові стане легше, і я повернуся.
Стан батька Миколи не поліпшувався, а у мами на нервовому тлі сталося загострення гастриту. Микола розривався між хворими батьками, при цьому дзвонив то в дитячий садок, то сусідці тітці Валі, щоб хоч на пару хвилин поговорити з коханою.
Телефонний дзвінок, що пролунав у квартирі, змінив життя чоловіка:
– Миколо Івановичу, це головний лікар поліклініки міста Кривий Ріг, – голос був ледь знайомий. – Ви все ще числитеся у нас на роботі на двох ставках, хоча за два місяці жодного разу не з’являлися на робочому місці… Я змушена вас звільнити.
Увечері Микола зателефонував сусідці й попросив Марію підійти до телефону.
– Кохана, я дуже сумую. Так хочу побачити тебе! Мені довелося звільнитися. Але я знайду тут роботу і обов’язково заберу тебе.
– Я теж дуже за тобою скучила, Коленька.
Марія поклала слухавку й перевела подих.
– Знову не сказала? – Валентина Григорівна осудливо поглянула на дівчину.
– Якщо я йому потрібна, то він приїде. А якщо ні, то й говорити нема чого.
Марія погладила округлився живіт і вийшла з квартири, ковтаючи сльози.
***
Столичний ритм життя, пошук роботи, новий колектив великої міської лікарні та нові обов’язки, догляд за батьками затягнули Миколу. Іноді вночі він згадував свою Марію.
Кілька разів дзвонив тітці Валі, але спочатку ніхто не відповідав, а потім чоловічий голос відповів, що таких тут немає.
Через два роки після того, як Микола влаштувався на роботу в лікарні, з’явилася нова медсестра. Яскрава зовнішність, ефектна фігура та чарівне личко привертали увагу чоловічої частини колективу й викликали заздрість у жіночої.
Але Анжела з першого дня була захоплена лише Миколою. Заради нього вона одягала зухвало короткі сукні та височенні підбори, заради нього приносила найсвіжішу випічку, заради нього наспівувала популярні пісні про кохання, сидячи в ординаторській.
Але Микола, який однаково ставився і до молодих медсестер, і до літніх санітарок, не звертав уваги на старання дівчини.
Новорічний корпоратив, організований силами співробітників, затягнувся. Микола, байдужий до міцного, того вечора дозволив собі спочатку кілька келихів ігристого, потім пару чарок міцнішого, а потім… вранці він прокинувся з болем у голові в незнайомій квартирі й абсолютно не пам’ятав, як тут опинився.
Двері в кімнату відчинилися, і увійшла Анжела. Дівчина була босоніж, у короткому халаті та з розпущеним волоссям.
– Коханий, ти просто ненаситний звір! – Анжела спробувала погладити чоловіка по грудях.
Микола прибрав її руку:
– Вибач, мені шкода, але це була помилка.
– Помилка?! Вчора ти так не думав!
Микола поспішно зібрався й поїхав додому. Через місяць Анжела зупинила його в коридорі лікарні:
– Миколо, у нас буде малюк, я ва.ітна. Ти радий?
Миколі знадобилося кілька місяців, щоб осмислити те, що сталося, і прийняти рішення.
– Анжело, дитина не винна, їй потрібен батько. Я підготую кімнату для малюка, і ти переїдеш до мене.
– Ти робиш мені пропозицію? – кокетливо перепитала дівчина. – У нас буде весільна подорож? Де ми будемо купувати обручки?
– Почекай, поки що ми говоримо лише про малюка, який має народитися.
– Добре, – Анжела скромно опустила очі. Найменше в цей момент їй хотілося, щоб Микола здогадався про її думки.
***
Міжміський телефонний дзвінок розірвав тишу в кімнаті.
– Миколо Івановичу, це я, Валентина Григорівна, – давно забутий голос пробивався крізь перешкоди. – Ви пам’ятаєте? Сусідка Марії.
Микола притулився до стіни, щоб приборкати тремтіння в тілі. Забуті спогади нахлинули й оглушили його.
– Алло, алло! Коля, ви чуєте?!
– Так, – Микола судорожно ковтнув слину.
– Марія вже тиждень як зникла. Від мене заяву в поліцію не приймають.
– А я до чого тут? Не розумію.
– Марії немає, мені треба на роботу, а Анну нікуди подіти, – швидко пояснювала жінка.
– Я нічого не розумію. Чого ви від мене хочете?
– Марія так і не сказала? Анна — ваша донька.
– Що?!
***
Через тиждень, рано-вранці, до квартири Миколи завітала літня жінка в простенькому пальті. За руку вона тримала п’ятирічну дівчинку. Навіть побіжно поглянувши на дитину, було помітно її зовнішню схожість із Миколою.
Через годину втомлена дівчинка спала на дивані, а Валентина Григорівна й Микола розмовляли на кухні.
— Марія дуже на тебе чекала. Приходила до мене, сідала біля телефону й чекала. Казала, що якщо ти її любиш, то обов’язково приїдеш за нею.
Микола стискав кулаки аж до хрускоту, дивився сухими очима у вікно й згадував…
– А потім народилася Анна. Ми з Марією вирішили пожити разом. Її однокімнатну квартиру та мою крихітну двокімнатну обміняли на велику двокімнатну в центрі. У нас дуже добре — світло, поруч дитячий садок, поліклініка, парк.
– Я дзвонив, шукав…
– Марія не хотіла їхати, але Анні там краще. У дитячий садок влаштували, подружки з’явилися. А потім Марія пішла на роботу й не повернулася. У мене в поліції заяву не прийняли — сказали, що я не родичка.
– Куди ж вона могла подітися?
– Не знаю… Вона не могла кинути Анну. До мене вже приходив дільничний. Сказав, що якщо Марію не знайдуть, то дівчинку заберуть до дитячого будинку.
– Що ж робити?
– Коленька, визнай своє батьківство! Фактично у Анни з’явиться батько, і її вже не заберуть. А жити вона буде у мене.
***
Вечірнім поїздом Валентина Григорівна повернулася до Кривого Рогу, а Анна залишилася в квартирі Миколи. Вони швидко знайшли спільну мову й мирно гралися, поки від подруги не повернулася Анжела…
***
Микола на вулиці судорожно палив, після повернувся на сходову площадку. Тихі схлипи привернули його увагу. Анна сиділа прямо на сходах і плакала, витираючи сльози кулачком. Микола підхопив дитину й кинувся до квартири.
– Щоб завтра її тут не було!
– Ти не забула, що це – моя квартира? І Анна – моя донька!
Раптом Анжела скрикнула, зблідла й опустилася на диван.
— Швидку! Мені погано!
— Поїдеш до нашої лікарні, я вже домовився.
***
Хоч Микола й не відчував ніжних почуттів до Анжели, але народження дитини — це завжди трепетна й хвилююча подія. У лікарні вже знали, що в Миколи Івановича вночі народився син. Вранці співробітники якось мляво вітали колегу, косилися й перешіптувалися.
Користуючись службовим становищем, Микола пройшов до дитячого відділення. З величезних очей дитячої медсестри чоловік зрозумів, що з дитиною щось не так.
У ліжечку лежав кремезний малюк із явно азіатським розрізом очей, чорним волоссям і жовтуватим відтінком шкіри. Так склалося, що в родині Миколи ніколи не було азіатів.
Анжела також мала слов’янську зовнішність і русяве волосся.
***
Наступного дня Микола взяв відпустку за власний рахунок і поїхав з Анною до Кривого Рогу. Їх зустріла схвильована Валентина Григорівна.
– Коля, я обдзвонила лікарні. У сусідньому містечку два тижні тому до лікарні привезли дівчину без свідомості. Судячи з травм, її збила машина, а потім відвезли до лісу й залишили там. Дівчина прийшла до тями, але у неї амнезія.
– Їдемо! Прямо зараз!
Дорога зайняла майже дві години. У крихітній палаті на ліжку, застеленому старенькою постільною білизною, лежала дівчина з перебинтованою головою. Почувши шум, вона розплющила очі.
– Мамо! – Анна вирвала руку й кинулася до ліжка.
Марія нахмурила чоло, примружилася, вдивляючись у обличчя Миколи.
І раптом її очі широко розширилися:
– Я знала, що ти приїдеш.
