Ніколи не думала, що буду ображатися на маму і на сестру одночасно, не така я людина, але життя розставило все так, що почуття несправедливості я нікуди сховати не можу, та й не хочу. І доводиться з цим жити, а що поробиш у моїй ситуації? Не можу прийняти самостійне рішення.
Ми виросли у великому сільському будинку. Наша сім’я завжди була дружною, але дрібні чвари не оминули і її. Переважно їх починала мама, бо вона постійно боялася, що виростить із нас ледачих і недбайливих дочок, а для сільської жінки це означає страшну ганьбу, якщо ви не знали.
Тому нас ніяка робота не обходила стороною. Ми прибирали, прали, готували. Потім навчилися працювати на землі: мама хотіла, щоб у разі чого в нас завжди була можливість не померти з голоду. Ось тут я її розумію. Коли ми підросли і під час перші стосунки, мама теж була тут як тут.
Тато в ці справи не ліз, його більше турбував будинок: він хотів зробити до нього велику прибудову, щоб у ньому могло проживати ще більше людей. Як би там не було, першою вискочила заміж сестра і поїхала з чоловіком жити в місто. Я тоді татові заявила, що даремно старається, бо я теж поїду з коханим
Він мене не слухав. Згодом вийшло так, що батько мав рацію. Я розлучилася зі своїм чоловіком на третій рік спільного життя. Забрала ще маленького сина і поїхала жити до батьків. Місця, як ви розумієте, вистачало. Тож ніщо не заважало мені ростити сина в селі, на свіжому повітрі.
Сестра ж влаштувалася в місті з чоловіком, і в них начебто все склалося дуже добре. Вона вирішила стати домогосподаркою, і в них одна за одною з’явилося аж чотири дитини! Мені цього ніколи не зрозуміти, тут з однією хоча б впоратися. Але час минав, і справи потихеньку ставали гіршими.
Не в мене: я ростила сина, допомагала батькам по господарству, добре, що мама ще в дитинстві навчила. У нас, у принципі, все було одноманітно, але непогано, а ось від сестри все частіше й частіше стали приходити погані новини: грошей не вистачає, з дітьми важко впоратися, та й чоловік не справляється.
Їм би відпочити, але як, коли щодня приходять все нові й нові неоплачені рахунки? Хоч зі здоров’ям усе, слава богу, було непогано. Тоді мама вирішила, що їй вдома робити нічого і хочеться їй поїхати до своєї подруги на роботу. В іншу країну, на заробітки, коротше кажучи. Ми всі розуміли, чому вона прийняла таке рішення, але ніхто про це вголос не говорив.
Тож через кілька місяців зборів мама вирушила на чужину. Там ніби як непогано влаштувалася і почала висилати гроші додому. Трохи навіть нам із сином перепадало, але більша частина діставалася сестрі. Мене такий розклад повністю влаштовував. Ну звісно. Сестрі гроші були потрібнішими.
На таку ораву дітей просто по магазинах пройтися – вже втомишся. Не кажучи вже про все інше. Вона з чоловіком навіть кілька разів приїжджала до нас, у село. Тут зять татові навіть із ремонтом трохи допоміг: було видно, що мама за кордоном старалася не даремно.
Сестрин чоловік трохи погладшав і взагалі мав доволі відпочилий вигляд. Це ж дуже добре. А я тим часом познайомилася з одним цікавим чоловіком. Не багатий, але працьовитий і чесний. І з сином він грав як рідний. Загалом, я ж не сказати, що молода дівчина, але й старою ще себе не почуваю.
То чому б не подумати і про другий шлюб? Як то кажуть, перший млинець грудкою, отже, наступний вийде таким, як треба. Поговорила з батьком, і він погодився, щоб мій обранець жив у нас, у моїй прибудові, але тільки тимчасово, бо я хотіла все-таки одного разу виїхати жити в місто.
Мама теж дала добро, але, чесно кажучи, з її тону було зрозуміло, що вона не надто переймалася щодо моєї ситуації. Ну чоловік і чоловік. Нехай живе. До свого зятя у неї було набагато більше ніжних почуттів: вона і дату його народження знає, і сама телефонує, вітає. Практично рідна людина для неї.
Не те що мій випадок. Ну да ладно, ми ж дійсно ще офіційно не одружилися. Може, потім усе інакше буде? Але мої надії були марними, бо через 5 років перебування за кордоном мама вирішила, що заробила достатньо. Про що сповістила всіх нас, і всі, звичайно ж, були з нею згодні.
Після приїзду ми вирішили зробити невелике свято “для своїх” і навіть орендували з цього приводу зал в міській кафешці. Прийшла сім’я сестри, тато та мій наречений. Я думала, що вони з мамою познайомляться, і, може, вона змінить свою думку щодо нього, але на мене чекало розчарування.
Ближче до вечора мама, піднімаючи тост, подякувала нам за такий щедрий прийом і сказала, що в неї є для нас сюрприз. Зароблених нею грошей вистачить родині сестри на нову квартиру, а якщо вони вигідно продадуть або обміняють свою стару хрущовку, то варіантів стане тільки більше.
І дітям буде просторіше, і сестрі з чоловіком стане вільніше дихати. Я, звісно, була рада за сестру, але для мене жодних подарунків у мами не було. Як вона могла прийняти самостійне рішення в цьому питанні? Тільки потім, під час особистої бесіди, вона запитала мене, чим я незадоволена.
Мені ж дозволено жити в батьків скільки захочу і з ким захочу. Будинок у спадок дістанеться, звичайно ж, мені. Хоча зрозуміло, що ні про яке місто не може бути й мови. Ну і що, зараз же живемо і горя не знаємо? А в місті все дорого і квартири ці, бетонні коробки. Не те що свій власний будинок.
То що, мовляв, які претензії?! І ось, до сих пір мене корчить. Мама ясно дала мені зрозуміти, що я тепер буду сидіти з нею і батьком у старості. Що моя дитина навчатиметься в сільській школі, а чоловік, якщо ми взагалі одружимося, не втече далі бригадира на місцевому виробництві.
Водночас у сестри руки розв’язані. Попри те що в неї четверо дітей! І як, скажіть, невже це справедливо? Чи можна справді міряти все за кількістю? Один син – живеш із нами. Більше? Ось тобі гроші на нове житло. Прикро, аж хочеться плакати, але вдіяти нічого на даний момент я просто не можу.
