Якась дуже цікава в мене доля – нічого не забрала, але й нічого не дала. Живу в маминій квартирі разом з нею ж. Мільйони не заробила, але попри те, що я вже офіційно на пенсії, все одно працюю, то ж на життя нам вистачає.
Я зараз оглядаюся на назад і не розумію, куди час втік. Заміж не вийшла, дітей не маю, як і подруг. Навіть на свята немає кого покликати. Одна тільки матуся залишилася, ось підтримуємо одне одного.
У свої роки вона дуже добре тримається. Хоч здоров’я з роками не додається, але все ще може потихеньку у двір вийти сама, та й то добре. Мама навіть інколи у квартирі може прибрати чи приготувати щось.
Як нахлинуть часом думки про те, на що молоді роки витратила, так серце від смутку й стиснеться… Але я не сумую. Живу заради матусі, тішуся, що вона зі мною. Зрештою, якщо подумати, то не така вже й тяжка наша доля.
У деяких он ні житла, ні рідних, ні грошей. А ми потихеньку живемо, розмірено, спокійно. Вечорами в’язати сідаємо та передачі улюблені дивимося по телевізору.
У вихідні буває влаштовуємо посиденьки з сусідами, якщо ті не зайняті, слухаємо, що у світі коїться. Одні розкажуть, як син за кордон поїхав, інші – як чиясь племінниця вийшла заміж. А я слухаю і ніби сама все це проживаю. Так враженнями й насичуюсь.
Зрозуміло, що то й діти не мої, і життя чуже. Але весь час сумувати за незробленим і втраченим сенсу все одно не бачу? Живу, як можу. Радію, коли в інших життя краще складається. Богу молюся і дякую, що хоч лиха нас з мамою оминули.
