Як особисто мені сказала керівник їхньої шкільної психологічної служби: «Як стрибали з вікон задля розваги, так і стрибатимуть»

Жив-був хлопчик, і була у хлопчика дуже любляча мама. Тому жив він, не знаючи бід, звичайний симпатичний хлопчик із звичайної сім’ї, обласканий і злегка розпещений.

Біда підкралася раптово – у матері виявили онко, причому вже на тій стадії, коли медицина безсила.

І Костя, на той час уже підліток, майже юнак, кинувся самовіддано доглядати матір – так само, як і досі дбала вона про нього.

Але черговий виклик швидкої допомоги, жінку вирішили забрати до лікарні – і… не встигла машина від’їхати від будинку, як Костиної мами не стало.

І тут у справу вступила дуже недобра штука. Справа в тому, що психологи з тієї школи, де навчався Костя, цілком послідовно (сама це чула від них) дотримувалися позиції:

– уникати будь-яких запитів на психологічну допомогу, а якщо такий запит надійшов – протестувати дитину, і все.

Чи розлучилися у дитини батьки, чи пережив він нерозділене перше кохання, чи виник затяжний конфлікт із батьками – не має значення.

Як особисто мені сказала керівник їхньої шкільної психологічної служби: «Як стрибали з вікон, так і стрибатимуть».

Ось так! Саме ця керівник-психолог і протестувала Костю наступного дня після поховання матері. Дала йому якийсь рисунковий тест. І винесла вердикт:

«З ним усе гаразд». Як може бути все гаразд із підлітком, який щойно поховав матір, невідомо.

Цим вона, як зараз кажуть, не морочилася. Вердикт був доведений до відома вчителів та адміністрації школи. І крапка. Як вони могли в це повірити і на цьому заспокоїтись, мені невідомо.

Але хлопчик залишився віч-на-віч зі своїм лихом. Декілька місяців він пролежав удома під ковдрою, не бажаючи ні з ким спілкуватися. Ані класний керівник, ані інші вчителі не прийшли на допомогу.

Тільки друзі, зрештою, влізли через вікно, якось підчепивши зовні раму, благо перший поверх. Вони й витягли його з тієї безодні горя, в яку він провалився, кинутий усіма.

Кинутий усіма? У людському розумінні – так. Зате в нелюдському сенсі він у цей момент став цікавим для всіх своїх родичів.

Точніше, не він, а квартира, яку мати, працюючи вдень і вночі, придбала для єдиного сина. З усіх щілин до нього потяглися жадібні руки, які бажають цю квартиру відібрати у сироти і заграбасти собі.

Прокляття родичів – квартирне питання! Є деякі моменти Костіної біографії, про яку він не хотів би згадувати, та і я не дуже, тому пропустимо подробиці боротьби за житлоплощу глибоко нещасного та ще дуже недосвідченого у життєвих справах підлітка.

Додалася до його горя ще й ця щуряча метушня, – і уявіть, як було в нього на душі. Звичайно, йому призначили опікуна – але цей опікун був якраз одним із тих, хто безсовісно мав вид на його житло.

Потім один із знайомих розповів йому про мене. Хлопець несміливо підійшов і сказав, що йому потрібна допомога психолога щодо заниженої самооцінки.

І тут знову, як коршуни, налетіли ті самі його шкільні психологи і зчинили шум, що я не маю права працювати з ним. Так, справді, формально я не мала права без згоди опікуна.

Ех, якби я знала, що хлопець пережив загибель матері! Я думаю, що знайшла б спосіб отримати цю згоду і попрацювати з ним. І могла б допомогти йому!

Адже я маю чималий досвід допомоги тим, хто пережив відхід близької людини! Але він не з тих, хто одразу відкриває душу, і тому в перший момент сказав мені лише про занижену самооцінку.

У цей момент недбалість шкільного психолога знову перейшла йому дорогу: його посадили за ті самі тести – і на цьому справа закінчилася.

І все-таки, як у казці, добро вступило у свої права. Нехай не у формі психологічної консультації, ні. Зовсім в іншій формі, набагато важливішій та життєвій.

Напередодні свого 17-річчя, через два роки після відходу матері, Костя залишився без опікуна (опікун спився).

Стали гарячково шукати йому заміну. Але хто візьме у своїй сім’ї 17-річного юнака під стелю зростом і з характером, що вже сформувався?! Я погодилась.

І Костя став моїм сином. Першого дня, коли він прийшов знайомитися з Ксюшею та Денисом, теж мої діти прийомні, я спостерігала «звичайне диво»: всі троє до одинадцятої ночі сиділи поряд і… співали.

Я ніколи не бачила, щоб діти сиділи і так співали. І ось він прийшов до нас жити, майже зачіпаючи головою стелю (190 см, однак!) подивився зверху вниз на малесенького Дениса (122 см на той момент), який тільки півроку, як приїхав до нас жити з дитбудинку, і крав, палив, хуліганив на повну силу.

Потім підняв його в повітря, потягав на руках і знову поставив на землю. – Ось що, – сказав Костянтин, миттєво входячи в роль старшого брата, – якщо ти прогулюєш школу, я водитиму тебе туди за руку.

Якщо лаєшся матом, я вимию тобі рота з милом, як це зробила колись моя мама. Якщо водишся з поганою компанією, я їх розжену, вони мені навіть до плеча не дістають.

А якщо маму не шануєш – примушу шанувати. І наш до тих пір важкий Денис, як загіпнотизований, дивився на нього і кивав, кивав, кивав.

Він ніколи раніше не мав перед собою позитивного чоловічого образу. У тому світі, звідки його вилучили нещодавно, все вирішувала сила і нахабство: хто кого поб’є, хто в кого вкраде, хто обдурить.

А тут такий майже казковий богатир. От і стали ми жити-поживати. Костя вчив Дениса плавати та лагодити велосипед, вимагав послуху та нормальної поведінки.

За літо навчив його читати. Зникла нецензурна лайка та паління. І став наш Денис нормальним хлопчиком: з-під вулично-безпритульного лушпиння з’явилася на світ добра, довірлива, наївна і зворушлива дитина, люблячий син і брат.

Костя пішов учитись. А одного дня він, соромлячись, поділився зі мною своєю мрією: коли виросте, теж хоче усиновити когось. Що ж, виросте – там вирішить сам. А поки що – просто: у добрий шлях, синку!

You cannot copy content of this page