Марія розгублено, не моргаючи, дивилася на чоловіка, пильно вдивляючись у його чорні глибокі очі, і ледве усвідомлювала, що все, що відбувається, — не сон.
“— Який же він гарний, — раптом не до речі спало їй на думку, — ні роки, ні біди не зіпсували його”. Мигцем поглянула на себе в дзеркало – погладшала, постаріла, голова вся сива. Здригнулася і заголосила вголос:
– Василю, що ж ти наробив! Що накоїв!
Рот прикрила рукою, злякавшись власного крику, і повільно, без сил, опустилася вздовж стіни на підлогу.
– Як же тепер жити, безсоромник? Як людям в очі дивитися? Ганьба… чоловік дружині дитину нагуляв, – презирливо посміхнулася і знову закричала: – пес розпусний! Кобель хтивий! Господи, і за що мені все це? За що?
Вона розуміла, наскільки марний крик, але серце розривалося від пекучої образи й лютої злісті, і знала, що за стіною затихли сусіди, підслуховуючи, але що вже тепер – кричи чи не кричи – не сховаєш, не приховаєш.
Ось вона – дитина, зрідка визираючи, ховається за спиною батька. Кричала, ридала, тільки ногами не тупала, задихаючись від приниження, і не могла змусити себе поглянути на безвинне дитя.
– Василю, що ж ти робиш? Як же ми тепер житимемо? За що ти так зі мною? Я ж своє вже відпрацювала, дочку виростила. Мріяла на старості років відпочити, для себе пожити, а ти мені дитину приблудну підсовуєш!
Дивіться, який молодець знайшовся – батько він, бачте! Ти кобель, а не батько! Та бачити я ні його, ні тебе не хочу! – вже не кричала – верещала,– поки я дім берегла, ти у своєму Києві розважався… Йди геть з очей моїх! …
Василій мовчав, знаючи, що поки Марія не виплесне все своє наболіле, її не зупинити, і говорити що-небудь марно. Такий сварливий характер мала дружина.
Маленький і худенький, смаглявий, немов циганча, безпорадний у страху, що нагнала своїм ревом незнайома тітка, хлопчик років п’яти перелякано притискався до Василя, міцно обійнявши його за ноги.
Зворушливо, як немовля, стиснув великі пальці в кулачок, губки прикусив, очей підняти не сміє, і тільки нервово тремтять довгі пухнасті вії. Йому страшно.
– З циганкою жив, чи що? – накричавшись, мигцем, але все-таки з цікавістю поглянула на дитину.
– Ні.
– Все одно. Тобі, що, дружини було замало?
Посміхнувшись, він похитав головою:
– Не замало, Маріє, не замало: її у мене взагалі не було, а те, що тобі було потрібно, я надсилав регулярно.
– Не перекручуй, не для себе, для дітей, для сім’ї старалася, – закричала у відповідь і замовкла, розуміючи, що вимовила повну нісенітницю.
У чому полягали її старання? На свою біду вигнала чоловіка на довгі роки на заробітки… Так, вона працювала, але жила у своєму домі й жодного разу не поцікавилася, як і чим живе чоловік там.
– І я, Маріє, намагався… як міг…
Навалилася втома, хотілося лягти, закрити очі й забути про все, але раптом згадала, що в холодильнику порожньо. Схопила сумочку, всунула босі ноги в чоботи й, на ходу накидаючи пальто, побігла до магазину.
Треба було подумати, охолонути, змиритися врешті-решт. У ній боролися різні почуття, але вона вже розуміла, що прийме чоловіка, а значить, і його дитину. Проклинала Василя, обзивала лайливими словами і постійно повторювала: «Що ж ти наробив!»
Зупинилася, задихаючись, озирнулася на всі боки — краса на вулиці була невимовна. Тихо, умиротворено текло земне життя. У яскравому світлі вуличних ліхтарів, повільно кружляючи, боязко танцювали перші сніжинки і м’яким легким пухом застилали землю, а повітря було чистим і нерухомим.
Немов у білому бісері стояли дерева, лавки і все навколо. Боячись зруйнувати красу, обережно присіла на край лавки, і, як скельця в калейдоскопі, закрутилися в голові спогади, що постійно переривалися нав’язливим питанням: «За що мені, Господи, за що мені все це?»
І піднімала вона погляд до неба, ніби хотіла почути відповідь, але лише завзято переморгувалися далекі таємничі зірки, і Марії здавалося, що вони, переливаючись, зловтішаються і насміхаються над нею.
– За що? – вкотре запитала вона. – Адже ми так добре жили…
І знову замовкла: а що хорошого було в їхньому житті за останні дванадцять років?
Дванадцять років кожен жив своїм життям, і з кожним роком між ними залишалося все менше спільного. Про розлучення не думали й не говорили, здавалося, що їх усе влаштовує.
Зустрічалися рідко. Не можна сказати, що вони зовсім відвикли один від одного – кожен із них твердо продовжував вірити, що у них, як і раніше, є сім’я, та от від сім’ї залишився лише остов у вигляді штампа в паспорті та прописки.
Жила сім’я, не бачачи очей, не чуючи сміху. Не пили каву вранці й не дивилися фільми вечорами. Не зустрічали світанку й не проводжали заходу сонця. Забули ніжність рук одне одного, запах тіла, все забули.
Відчуження, недомовленість зростали, а разом із ними й розгубленість: розуміли, що так жити не можна, розуміли, та не наважувалися щось змінити.
Ось доля, можливо, жаліючи їх, і підкинула їм сюрприз.
А добре вони жили раніше, до того самого дня, як Василь залишився без роботи. У минулі часи Марія пишалася чоловіком – не тільки гарним, високим і струнким, але ще й головним інженером на заводі.
Містечко у них невелике, життя кожного на виду, і вона намагалася відповідати і бути кращою за інших, але – марнославна – не могла змиритися з тим, що її шанований чоловік став безробітним. Підливали олії у вогонь балакучі недобрі сусідки.
– Ну, твій роботу знайшов, чи вдома на дивані лежить? – запитували, бувало, з іронією.
О, як вона роздратовувалася вдома! Кричала, як торговка на базарі! Плакала, прикидаючись, що скоро й їсти вдома не буде чого. Скаржилася, що сама не витягне дві сім’ї. Дочка на той час заміж зібралася. Як тут не допомогти, тим більше що молоді ще студенти.
Вона часто і багато сварилася, довго не розмовляла і навіть перестала спати з чоловіком, зневажливо кинувши якось подушку на диван у вітальні.
І куди поділася вся колишня любов? Василь, здавалося, й не ображався, знаючи вибуховий і надто нетерплячий характер дружини, але дедалі більше мовчав і замикався в собі…
«—Він же тоді чекав на роботу на лісопильні, — раптом чітко згадала Марія. Василя поважали й цінували як працівника за порядність, відповідальність, досвід, а головне — він не вживав, як більшість місцевих чоловіків»
.. Так, вона накоїла справ…
Якось увечері до них додому заїхав власник лісопильні, у нього була справа до чоловіка, якраз по роботі, а вона Василя вже давно відправила до Києва.
Залишившись одна, швидко зрозуміла, як важко без чоловіка. Адже ще не стара – у самому розквіті сил, і… почала «залицятися» до молодого гостя. Кр.в закипіла від сорому, проганяючи холод, жар сорому залив її від маківки до п’ят…
Довгий час він приїжджав таємно. Молодий, самовпевнений. Як же Марії подобалися ці таємничі зустрічі! У своїх розвагах про Василя вона зовсім не думала, не згадувала, заповнюючи порожнечу дешевими сурогатними стосунками, але ще й звинувачувала його в тому, що він залишив її, красиву і молоду, саму.
З роками, вона забула про це. Незначні й загалом принизливі пригоди канули в минуле, не залишивши, здавалося б, і сліду. Та ні, ось вони спливли й боляче вда.или.
Коли закрили завод, і Василь залишився без роботи, він дуже переживав. Завжди перший, незалежний, упевнений у собі, а раптом — «ніхто». Для нього завод був рідним домом, і без роботи він не уявляв собі життя. Але ось сталося таке, і розгубленість, почуття провини, сорому спочатку вибили ґрунт з-під ніг.
Постійні скандали тільки погіршували ситуацію. Неймовірним здавалося йому, звідки у дружини раптом з’явилося стільки злості й нетерпимості до нього. Здавалося, вони жили в коханні, часто, сміючись, повторювали: «В горі й радості, у багатстві й бідності…»
Марія починала й закінчувала день розповідями про високі столичні заробітки, хто й де скільки отримує, і що придбала та чи інша родина…
«Допиляла» і настав час, коли Василь з радістю поїхав до Києва.
Влаштувався електромонтажником. Встановлював і налаштовував електрообладнання на величезних торгових площах, висотних будівлях, складах і сховищах. Роботи в столиці багато, бажаючих її отримати ще більше.
Продукти купує по акції. Пельмені , локшина … Живуть бригадою в двокімнатній квартирі по чотири людини в кімнаті. Незручно, зате дешево. І все, що заробить, поспішає відправити додому.
А кажуть – чоловік збіднів… І Марія повторювала це…
Огрубів Василь. Обличчя обвітрене, в глибоких зморшках; руки жорсткі, мозолисті. Трудівник, одним словом, а Марії все одно – аби гроші надсилав.
Час летів дедалі швидше, і вона не встигала відраховувати роки. Онук підростав. Дочка розлучилася, і як би вони жили, якби не заробітки Василя.
Але їй тоді здавалося, що любов минула, повага зникла. Чоловіка вважала невдахою і навіть раділа його рідкісним приїздам, потай мріючи про інших.
Не довгі розлуки і великі відстані розділили їх і розтоптали любов, а дурість, вирощена на нетерпимості, жадібності, егоїзмі, що поневолила її і перетворила на вічно незадоволену скандальну бабу.
Зараз, згадуючи, вона зрозуміла це як ніколи раніше і побачила себе в настільки непривабливому світлі, що завила звірячим виттям: «Яка ж я дурепа! Перші ж труднощі — і одразу забула, як обіцяли одне одному: «У горі й радості, у багатстві й бідності…» Що за батіг мені тоді під хвіст вдарив?»
І побігла щодуху до магазину, злякавшись, що Василь не дочекається її і поїде. І поїде вже назавжди!
Як же в цю мить їй стало страшно його втратити! Несподівано прийшло розуміння, що немає у неї і ніколи не було нікого ближчого і ріднішого, крім чоловіка, і якщо він її зараз покине – життя втратить будь-який сенс.
За своє життя і дурні вчинки звинувачував себе зараз і Василь. Сидів, не роздягаючись, на кухні, згадував і докоряв собі, що не витримав скандалів та істерик дружини, не дочекався роботи на лісопильні, не зумів заспокоїти і «поставити примхливу дружину на місце».
«Втік, як останній боягуз, до Києва, – сумно зітхнув він, – плив за течією, опустившись і розгубившись на будівництвах. Від світанку до світанку робота, сон у метро під стукіт коліс… Одним словом: «безхатько» – тільки з роботою. За що такого любити? Які там великі гроші він їй висилав».
Запустив долоню собі у волосся, застогнавши: «Ну і дурень!»
Згадав Настю. Зустрів її на п’ятому році самотнього життя. Потягнувся до доброї душі, зігрівся серцем і дізнався, що таке справжня любов. Ось вона полюбила його по-справжньому – нічого не вимагала і не просила, але як би добре йому з нею не було, серце його все одно залишалося вдома.
І жила там нехай скандальна і вічно незадоволена, глибоко віддалена і майже втрачена, але все-таки рідна дружина.
«Ганчірка, слабак, – картав себе, – що ж я наробив!»
Настя була молодою, веселою і вродливою. Вона полюбила Василя палко, безкорисливо. «Дитинку від тебе народжу, – говорила, милуючись ним, – у нас вийде чудовий хлопчик».
І народила Михасика, а потім її не стало…
Відступила на висоті… Адже вона працювала поруч із Василем на будівництві.
Він тоді сильно сумував – серце стискала щемлива безнадійна туга від втрати, від такої ранньої безглуздої с..рті. Йому бракувало тепла Насті. Бракувало її любові, радості, яку вона несла своїм завзятим сміхом, ніколи не сумуючи, і нестерпно шкода було хлопчика.
Спочатку його виховувала тітка, а у неї самої було троє дітей, за якими не було часу доглядати. Потім його віддали якійсь бабусі. «Негоже так, – нарешті зміг прийняти рішення, – при живому батькові єдиний син буде мучитися у бідних родичів».
Забрав Михасика і поїхав додому назустріч новим скандалам, але з твердим наміром ніколи більше не залишати сина, що б там Марія не сказала. Не згодна – поїде.
Але він не знав і не здогадувався, що Марія, навпаки, не як жінка, а як мати, оцінила вчинок чоловіка: « З повинною головою повернувся, а дитятко не кинув».
Поки дорослі намагалися розібратися у своєму минулому і прийняти сьогодення, Михайло, вкрай виснажений, не роздягаючись, заснув у коридорі на килимку, підклавши під голову в’язану шапочку. Згорнувся калачиком, немов маленьке цуценя, і міцно спав.
Ахнула, повернувшись, Марія: «Що ж ти, батьку, дитину на підлозі кинув?» Зняла чоботи з босих, закляклих ніг, простягнула Василю пакети з їжею і ніжно взяла сплячого хлопчика на руки.
– Який же він легкий, худенький, – стиснулося серце, – ще не прожив, а вже сирота. А на Василя-то як схожий – просто одне обличчя…
Силою правильної думки вона придушила колючу ревнощі і дбайливо, намагаючись не розбудити малюка, зняла з нього куртку, чобітки, уклала, дбайливо накрила.
І довго сиділа поруч на підлозі на колінах, розглядаючи дитину її чоловіка, але абсолютно чужу їй. «Ось так життя закрутило, – зітхала вона, – з чого почали, до того й повернулися. Знову сидимо біля розбитого корита, тільки тепер обоє без роботи, та ще й з малюком. Вигнала, нерозумна, чоловіка з дому на заробітки й отримала… ».
Як же вона втомилася! Втомилася від самотності й порожнечі, безсонних ночей і важких думок, втомилася від цікавості й осуду сусідів. Проводила чоловіка, зраділа свободі, а опинилася в неволі, і з
кожним прожитим днем нарізно ця неволя її все більше полонила.
Як же вона втомилася сьогодні! Та й промерзла, здавалося, до кісток. Василь сів поруч і погладив її по спині долонею, несміливо обійняв.
Вона здригнулася, і по шкірі пробігли мурашки від давно забутого дотику до тіла міцних сильних чоловічих рук, а ще – рідних, але давно забутих.
Вони мовчали, приховуючи один від одного сльози. Сльози покаяння і примирення, розуміючи, що винні обоє. І кожен думав про одне й те саме: потрібне ліжечко, іграшки, одяг і… все життя тепер піде зовсім інакше.
Дивно, але панічного страху не було – відтепер вони не кожен сам по собі – вони разом, щодня поруч, і все у них буде добре.
«Треба буде поставити ялинку, купити подарунки… Обов’язково показати лікарю, – хвилювалася Марія, – хто його там лікував. І їй було байдуже, хто і що подумає. Нехай у своїх сім’ях розбираються».
Вона вже прекрасно розуміла, що залишить хлопчика в родині і тільки йому вона повинна бути вдячна за те, що чоловік повернувся додому.
Гірко посміхнулася і вголос заголосила:
– Що ж ми з тобою накоїли, Василю? Що накоїли? Якими ж дурнями ми обоє були! Боялися народити другу дитину. Навіщо ти поїхав до Києва, скажи, навіщо? Навіщо слухав мене, дурну? Стільки років життя ми втратили!
Вона притулилася до його плеча, а він міцніше обійняв її. Марія ридала і розбудила дитину. Малюк, ще не прокинувшись, не розуміючи, де він і що відбувається. Він переводить переляканий, насторожений погляд з одного на іншого, а його очі темні й блискучі.
Зупинився на Марії, дивиться, здається, прямо в саму душу заглядає, і раптом запитує:
– Ти тепер будеш моєю мамою, так?
Вона часто і швидко кивала головою, мовляв, так. Сказати не могла, горло стиснуло від хвилювання. Михайло перевів погляд на батька, шукаючи підтримки.
– Так, синку, тепер це твоя мама назавжди, – підтвердив він.
Хлопчик зосередився, зсунувши брови, знову, вже спокійніше, поглянув на Марію і простягнув руку до її обличчя. Посміхнувся і долонькою витер сльози з маминих очей.
