– Маріє Сергіївно, ось тут, завиток не виходить, – сумно прошепотів другокласник Артем, тицьнувши пензликом у впертий, що загинається не в той бік, зелений листочок намальованої ним квітки.
– А ти на пензлик, любий, поменше натискай… Ось так – веди ним, як пір’їнкою по долоні. Ось! Молодець! Не завиток, а диво! – посміхнулася літня вчителька. – Для кого це ти таку красу намалював?
– Для мами! – сонячно посміхнувся хлопчик, який впорався з упертим листочком. – У неї сьогодні День Народження! А це мій подарунок! – гордості після похвали вчителя в голосі Артема помітно побільшало.
– Ох, і щаслива твоя мама, Артеме. Почекай тільки, не закривай альбом хвилинку. Дай фарбам підсохнути, щоб вони не розмазалися. А коли прийдеш додому, тоді й вирвеш акуратно цей аркуш. Ось побачиш, мамі твоїй дуже сподобається!
Вчителька кинула останній погляд на темну, схилену над альбомним аркушем маківку і, посміхнувшись своїм думкам, повернулася до столу.
Ось же, подарунок мамі! Давно вона таких красивих подарунків не бачила. До малювання у Артема безперечно талант! Треба б зателефонувати мамі його, запропонувати записати хлопчика до художньої школи. Не можна таким даром розкидатися.
А заразом і запитати свою колишню ученицю, чи сподобався їй подарунок? Сама Марія Сергіївна від квітів, що розквітли на аркуші, очей відірвати не може. Так і здається їй, що ось-ось вони зашелестять ожившими листочками-завитками.
Ох, в матір Артем пішов! Безумовно в матір! Лариска в його роки теж, добре малювала…
*****
– Марія Сергіївна, це Лариса, мама Артема Коробенка, – пролунав увечері в квартирі вчительки дзвінок. – Дзвоню попередити, що Артем завтра не прийде, – суворо промовила трубка голосом молодої жінки.
– Привіт, Ларисо! Що сталося? – поцікавилася Марія Сергіївна.
– Сталося! Весь день народження мені, поганець маленький, зіпсував! – спалахнула трубка. – А тепер ось лежить з температурою, швидка щойно поїхала.
– Зачекай, Ларисо, як з температурою? Він зі школи здоровий йшов, подарунок тобі ніс…
– Ви про ці плямки?
– Які плямки, ти що, Ларисо! Він такі квіти тобі намалював! Я ж сама дзвонити хотіла, в художню школу записати його попросити…
– Не знаю я, що там за квіти були, але на блохасту грудку я абсолютно точно не розраховувала!
– Грудку? Про що ти говориш? – зовсім розгубилася Марія Сергіївна і, хвилину слухаючи плутані пояснення жінки, яка нервово говорила в трубку, все більше хмурилася. – Знаєш що, Ларисо, ти не проти, якщо я до вас зараз прийду? Ненадовго, благо живу поруч…
А через кілька хвилин, заручившись згодою своєї колишньої учениці, а тепер ось (як же швидко летить час) мами свого учня, Марія Сергіївна, прихопивши з тумбочки товстий альбом з вицвілими від часу фотографіями і пам’ятними дитячими малюнками свого, такого далекого, першого, довіреного їй класу, вже виходила з під’їзду.
У світлій кухні, куди Лариса провела гостю, панував безлад. Прибравши зі столу торт і склавши брудний посуд у раковину, мама Артема почала розповідати.
Як прийшов зі школи із запізненням, а з рюкзака та куртки зі штанами бруд з водою лився…
Як вийняв з-за пазухи цуценя наскрізь мокре, від якого смітником за версту тхне! У яму з талою водою, дурень, за ним поліз, куди чужі хлопці його закинули! Про зіпсовані підручники і про плями в альбомі, на які без сліз дивитися неможливо.
І про температуру, що за годину майже до тридцяти дев’яти піднялася…Про те, що гості пішли, торта так і не скуштувавши, і про лікаря зі швидкою, який її, недбалу матір, яка не догледіла за дитиною, вилаяв…
– Ось і віднесла я його назад, на те саме звалище, коли Артем заснув. А альбом, он, на батареї сохне. У ньому не те що квітів, від води цієї взагалі нічого не залишилося! – невдоволено пирхнула Лариса.
І зовсім не помічала мама Артема, як з кожним її словом, з кожним нагнітаючим до висот реченням, Марія Сергіївна все більше хмурилася.
А вже коли про долю цуценяти, врятованого учнем, почула – і зовсім чорнішою за хмару стала. Поглянула на Ларису суворо, рукою по альбому зіпсованому, що зісковзнув з батареї, ласкаво провела і заговорила тихо…
І про зелені завитки, і про квіти, що ожили… Про дитячу старанність і сміливість не по роках. Про хлопчаче серце, яке не стерпіло несправедливості, і про хуліганів, які закинули в яму слабку тварину.
А потім встала, взяла Ларису за руку, підвела до вікна:
– Ось вона, та яма, – показала. – У ній не те що цуценя мале, Артем потонути міг. Та хіба ж тільки про це він думав у той момент? А може, про квіти думав, на які дихати боявся, аби не зіпсувати свій подарунок ненароком?
А може, ти забула, Ларисо, як тоді, в далекі дев’яності, на лавці біля школи гірко плакала, кошеня підпарканне, у хуліганів дворових відібране, притискаючи?
Як гладили його всім класом та маму твою чекали! Як додому ти йти не хотіла, та батьків корила даремно, коли «грудку блохасту» за двері викинули… Благо, схаменулися вчасно!
Так я тобі нагадаю! І Тишку твого, з яким розлучатися не хотіла! І клаповухого Рудого, цуценя дворової Найди, що з тобою, майже, до інституту нога в ногу крокував, і грака з переламаним крилом, над яким ти в живому куточку шефство взяла…
Марія Сергіївна дістала з пожовклого альбому велику фотографію, на якій тендітна дівчинка в білому фартушку притискала до грудей пухнасте кошеня, з посмішкою дивлячись на однокласників, що стовпилися навколо, і тихим, але твердим голосом продовжила:
– Доброту нагадаю, що в серці твоєму всупереч усьому розквітала кольоровими фарбами…
Слідом за фотографією зі старого альбому на стіл впав намальований вже потьмянілими фарбами дитячий малюнок маленької дівчинки, яка тримає в одній руці кошлате кошеня, а другою міцно чіпляється за долоню мами.
– Якби була моя воля, – вже суворіше продовжувала Марія Сергіївна, – я б цього цуценя разом з Артемом міцно обійняла! А кольорові плямки в рамку поставила! Бо немає для матері кращого подарунка, ніж виростити дитину людиною!
І зовсім не помічала літня вчителька, як з кожним її словом обличчя Лариси змінювалося. Як стурбовано кидала вона погляди на зачинені двері спальні Артема. Як стискала побілілими пальцями альбом злощасний…
– Маріє Сергіївно! Люба, ви догляньте за Артемом недовго. Кілька хвилин догляньте! Я зараз! Я швидко!
Під пильним поглядом вчительки Лариса поспіхом накинула пальто і вискочила за двері.
І, не розбираючи дороги, побігла до звалища, що виднілося вдалині. І, наплювавши на промоклі ноги, все кликала, заглядала під брудні коробки, перебирала руками сміттєві пакети. І раз у раз кидала стурбовані погляди в бік будинку… Чи пробачить?
*****
– Артеме, це хто у тебе ніс у квіти зарив? Невже, твій друг – Дикуша?
– Він самий, Маріє Сергіївно! Схожий?
– Ще й як схожий! Он, і пляма біла зірочкою на лапі сяє! Як згадаю, як ми з мамою твоєю лапи ці відмивали, – добродушно розсміялася вчителька.
– А я йому тепер щодня лапи мию! – з гордістю промовив Артем.- Мама каже, завів друга – доглядай! Вона нам для цих справ навіть ванночку спеціальну купила!
– Хороша у тебе мама, – посміхнулася вчителька.- Знову їй подарунок малюєш?
– Ага, в рамку вставити хочу. А то там плями у неї в рамці стоять, а вона чомусь дивиться на них і посміхається. Хіба можна плямам посміхатися, Маріє Сергіївно?
– Плями? – хмикнула вчителька, – Може і можна, якщо ці плями від щирого серця. Ти мені скажи, друже, як справи в художній школі у тебе? Виходить?
– Ще як виходить! Скоро портрет мами намалювати зможу! Ось вона буде рада! А поки – ось, – Артем раптом потягнувся до рюкзака і дістав складений навпіл аркуш. – Це вам від мами, вона у мене теж малює.
Марія Сергіївна розгорнула складений аркуш і легенько стиснула плече дитини, що сиділа за партою.
Там, на білому аркуші, розсипом різнокольорових фарб посміхався щасливий і якийсь неймовірно сяючий Артемка, поклавши руку на голову чорнявої, яка з обожнюванням дивилася на нього дворняги.
Праворуч від них стояла мініатюрна світловолоса дівчинка в шкільній, що давно вийшла з моди, формі і притискала до грудей маленьке, пухнасте кошеня…
А ліворуч, з-за засипаного зошитами вчительського столу, з посмішкою і нескінченною мудрістю в неможливо живих очах, на щасливих дітей дивилася вона – Марія Сергіївна.
І в кожному штриху цього малюнка, в кожному мазку пензля вона відчувала приховану, безмірну материнську гордість.
Марія Сергіївна змахнула сльози, що набігли на очі, і раптом світло посміхнулася – в самому куточку малюнка, виведене квітами і тонкими зеленими завитками, причаїлося одне єдине слово: «Пам’ятаю».
