Він витрачав на роботу годину часу туди й годину назад. На тролейбусі. Як то кажуть, з кінцевої до кінцевої. Це ще тоді, коли у місті пробок не було. Спочатку – це приблизно півроку – він тупо дивився у вікно, а потім подумав, що даремно втрачає час. І почав чомусь вивчати французьку мову.
Чому саме французька? А він сам не знав. Дістав підручник. Потім записує фонетичні вправи. На плівці. Жив у одному районі, а працював в іншому. Це пізніше з’явилося метро, а раніше тролейбус і лише тролейбус. Сядеш на лаву, щоб тебе не штовхали, і їдеш. Нудно їхати. До неприємного.
А коли вчишся – скоріше час іде. Проїздив 20 років – як один день. І звільнився. Бо пенсія. Вдома не було нудно: з’явився інтернет. І можна було вдосконалювати французьку. Потім вони з дружиною перебралися до села. Набридло в місті. Квартиру – одруженому синові, а самі – на природу.
Будинок гарний. Дві кімнати з одного ганку. І чомусь ще одна кімната – з іншого. Так батьки їх захотіли. Завели город. І він, колишній міський службовець, був схожим на простого сільського мужика. Він голився раз на три-чотири дні.
Носив старі штани, заправлені в чоботи, іноді чорні калоші на босу ногу, на плечах вицвілі сорочки. Адже в селі нема куди вбиратися. У будинку газ та водопровід. Грядки та грядки, невелика куряча родина – жити можна. Сумувати не доводиться.
Розумна адекватна людина завжди собі заняття знайде. Ніколи не буде без діла сидіти. Лише іноді, коли втомиться, або після лазні. З міста знайомі зателефонували. Попросили послугу зробити для друзів. Подружня пара. Дуже інтелігентні. Він погодився. З’явилися квартиранти.
Ввічливі, виховані люди. Будинок їм сподобався і село теж сподобалося. Чоловік виходив надвір із комп’ютером і щось писав. Години дві чи три. На траві – пара якихось довідників, а його дружина писала картини – сільську вулицю, і куряче сімейство, і зарості трави поряд із парканом.
Він щось писав, вона малювала. Вечорами вирушали гуляти. Із господарями будинку не спілкувалися. Так, іноді – по побуту щось. Дуже привітні та виховані люди. На них дивитись – задоволення, бо культура, бо вишуканість, бо витонченість.
Якось він з вулиці викошував кропиву, а пожильці вийшли посидіти на лаві. Раптом почув французьку мову. У нього одразу все опустилося всередині, а потім знову підвелося від захоплення. І він навмисне присунувся до тих, хто розмовляв ближче, щоб послухати і насолодитися і поспілкуватись.
Дама-художниця каже: «Подивися на цього чоловіка. Все життя косить кропиву, а взимку біля вікна позіхає. І нічого йому не треба. Примітивний сільського типу. Ти подивися: щетина, стара сорочка та чоботи. На ньому час зупинився. З дев’ятнадцятого століття, мабуть».
А чоловік-письменник відповідає: «Так, а ми все про духовні проблеми. Все про них. Вічні пошуки сенсу, що вислизає». Хазяїн будинку поклав косу, витер руки об старі штани. І по-французьки сказав: «Не там сенсу шукаєте. Його у зарозумілості та в гордості немає. Не було та не буде».
У нього гарна вимова. І помилок у мові немає. Не хотів бачити, як вони зблідли, як витяглися їхні обличчя. Побігли за ним, заметушилися, а він обернувся і сказав французькою: «А я засланий декабрист. Государ Микола заслав. За участь у повстанні. Так ось із дев’ятнадцятого століття – тут. Влітку кропиву кошу, а взимку біля вікна позіхаю».
