– Антон, вставай, треба звідси йти.
– Чому? Живемо собі, ніхто не чіпає. Краще скажи — приніс щось поїсти?
– Антон, поїсти я приніс, допоміг одному з розвантаженням. Ось він і сказав — буде мороз. Насувається антициклон. Обіцяють мінус 30.
– Багаття розпалимо. Вперше чи що?
– Де ти стільки дров знайдеш? Замерзнемо.
Антон вибрався з-під цілої купи старих речей. Вони з приятелем всю осінь збирали на смітниках старі ковдри, пледи — усе, чим можна було вкритися. Натаскали шматків ДВП, фанери. Збили собі курінь, щоб було де переночувати. Сильних морозів досі не було, і двоє людей без постійного місця проживання досить успішно виживали.
Не готель, звичайно, але зате надійно. Не треба щоразу шукати, де притулитися на ніч.
— А куди підемо? — запитав Антон.
— Є одне місце! Он у тих будинках, — і приятель вказав на дев’ятиповерхівки.
— Під’їзд? — нас викинуть посеред ночі, — заперечив Антон.
– Там горище відкрите. Якщо проберемося в під’їзд, то на горищі можна просидіти пару днів — там тепліше, ніж на вулиці. Їжу взяти з собою, можна взагалі не виходити. Тільки води треба взяти.
Антон задумався. Такий мороз на їхній «віллі» справді можна й не пережити.
— Ну, ходімо, треба ще в під’їзд потрапити.
Вони взяли кілька порожніх пляшок для води й попрямували до великих будинків.
Обидва були на вулиці вже досить давно. Антон не знав, як його приятель опинився в такій ситуації. Не питав, а той сам не розповідав.
Сам Антон залишив квартиру колишній дружині. У нього були деякі заощадження, він думав купити кімнату в комунальній квартирі. Але одного вечора натрапив на веселу юрбу. Прокинувся в лікарні. Спочатку навіть не міг згадати, хто він. Потім згадав ім’я — Антон. І — все.
У пам’яті миготіли якісь уривки. З лікарні він опинився на вулиці. Спочатку раз у раз потрапляв у халепи. Потім пристосувався.
Зустрів Володю. Разом стало легше.
Вони підійшли до одного з будинків.
— Крайній під’їзд, — сказав Володя.
У під’їзді були залізні двері з домофоном. Насправді проникнути всередину було досить просто. Мешканці часто не запитували, просто натискали на кнопки, і двері відчинялися. Але цього разу їм не пощастило. Їм або ніхто не відповідав, або починали допит — хто, до кого… — і двері залишалися зачиненими.
Ставало зовсім холодно. Антон запропонував спробувати в іншому під’їзді, але Володя заперечив, що горище може бути закрите, і тоді їм не вдасться пересидіти кілька днів. Максимум одну ніч.
Зрештою, їм пощастило. До будинку під’їхала машина, з неї вийшла жінка і, відчинивши двері, почала заносити речі в під’їзд. Антону вдалося підштовхнути шматок льоду, і двері зачинилися нещільно.
Почекавши кілька хвилин, поки жінка підніметься на свій поверх, вони зайшли й швидко піднялися на горище. Двері справді були привідкриті.
Вони обережно піднялися на ліфтову площадку й зайшли на горище.
— Тільки тихо, не тупай сильно, а то в квартирах почують.
Вони обережно пробралися в куток, де було тепліше.
Друзі втомлено сіли.
— Дивися — поки ми стояли, вода замерзла, — сказав Володя.
Воду вони набрали з крана у знайомому кіоску, де іноді допомагали розвантажувати товар.
— Живемо, — з полегшенням сказав Антон, — а довго морози триватимуть? Тобі не казали?
— Так, начебто, тиждень.
Антон сумнівно подивився на запаси.
— На тиждень не вистачить.
— Поживемо, побачимо. Поки є — і добре.
Вони поїли. На горищі було тепліше, ніж на вулиці й у їхньому курені.
— Давай спати, — запропонував Володя.
— Ага, — відгукнувся Антон.
Вони щойно зібралися заснути, як почули шум у під’їзді.
– Чорт, — здригнувся Антон, — невже все даремно…
– Та нас не могли побачити, — тихо відповів приятель, — ну, люди кричать. Хтозна що.
— Ти знову притягла цього блошивого! — кричав чоловік, — забери його негайно! Ще раз притягнеш — я його викину. Рятівниця знайшлася!
Потім почувся жіночий голос, але що говорила жінка, не було чутно.
Безхатченки сиділи тихо. Незабаром крики у під’їзді стихли. Гучно грюкнули двері.
— Пронесло, — вирішив Антон. — Давай все-таки спати.
***
Вони заснули. Через деякий час Антон відчув, як хтось притулився до нього збоку. Він розплющив очі й побачив поруч два сяючих ока. Антон здригнувся й одразу тихо засміявся — кіт.
— Ти мене налякав, друже, — прошепотів він до несподіваного гостя. Кіт тихо нявкнув. — Це тебе недавно вигнали? Значить — ти теж безхатько. Давай, лягай, поруч тепліше, ти правильно вирішив.
Ніч минула спокійно. Вранці вони поїли. Володя незадоволено подивився, як Антон годує кота дешевою сосискою.
— Та ще й годувати його! — обурився він.
— Він теж бездомний, — відповів Антон, — його вчора вигнав якийсь чоловік. Своїм треба допомагати.
Володя щось буркнув, але більше не заперечував.
День вони провели на горищі, час від часу встаючи й розминаючись. Одного разу Антон виглянув на дах — повітря там просто дзвеніло від морозу. Він зачинив двері. Погрів руки над витяжкою. Звідти пахло чимось смачним, домашнім, майже зовсім забутим.
Ближче до вечора вони знову сховалися в кутку. Стелі були тонкі, і їхні кроки неодмінно б почули. Кіт так і сидів поруч з Антоном. До Володі він не наближався, відчуваючи його ставлення до себе.
Пізно ввечері кіт здригнувся.
— Кіс-кіс-кіс, — почули вони. Кіт побіг на поклик.
— Мій хороший, розумник, Мишко, почекай трохи. Ось тобі їжу принесла. Не ображайся на нього. На роботі не все гаразд, ось і злиться. Щось не виходить, — продовжувала говорити жінка, — Якийсь проєкт. Поживи тут пару днів. Я тебе годуватиму, тільки нікуди не йди.
Ти встигнеш до своїх кішок! А на вулиці ж так холодно!
Антон почув, як кіт гризе корм.
Жінка ще трохи поговорила з ним і пішла до себе додому.
Ще один день безхатьки просиділи на горищі.
Кіт Мишко сидів разом з ними. Вдень він спустився у під’їзд, але незабаром повернувся. Увечері знову прийшла жінка й насипала йому корму.
На третій день у безхатченків закінчилася вода.
— Треба вилазити. Без води — взагалі ніяк, — сказав Володя.
— Давай увечері попросимо води в тієї, що годує кота? — запропонував Антон.
— Ну і вижене вона нас… а мороз жахливий.
— А, може, й не вижене. Вона жаліє кота.
— Ти на кота не схожий, — відгукнувся приятель, — та й “зігрітися” хочеться. Піду я, прогуляюся.
Антон сперечатися не став. Володя пішов. Антон виліз на дах, знайшов чистіший сніг. Натовк трохи в пляшку й поставив біля витяжки. Води вийшло мало. Трохи води було в кота в пластиковій коробці. Антон випив пару ковтків. Кіт Мишко невдоволено подивився на нього.
— Вибач, брате, — сказав Антон, — Володя принесе води, я тобі наллю. Дуже хочеться пити.
Антон даремно чекав на Володю. Згадавши про телефон, він подзвонив кілька разів, але Володя був поза зоною доступу.
«Ну що ж, таке життя», — подумав Антон, — «мобільники у всіх. Може, у нього розрядився? А на вулиці й не зарядиш».
Що сталося, він не знав і так і не дізнався пізніше, але приятель, з яким вони ділили й радість, і горе, зник з його життя назавжди.
***
Антон просидів на горищі ще один день. Звісно, він міг піти, але боявся, що потім не зможе повернутися. Їжа закінчилася, пити хотілося просто нестерпно, і він зважився.
Коли жінка прийшла погодувати кота, він підійшов ближче. Перед тим він відкашлявся, намагаючись пом’якшити свій огрубілий і застуджений голос.
– Дівчино, — нерішуче сказав він. Жінка здригнулася й з переляком поглянула на чоловіка з густою бородою, який дивився на неї з дверей горища. — Чи можу я попросити у вас води?
Жінка нерішуче завагалася, але Антона виручив кіт Мишко, який стояв поруч із ним і навіть потерся об його ногу.
— Добре, зараз, — відповіла вона й спустилася на восьмий поверх. Через десять хвилин вона повернулася й простягнула йому пляшку мінералки.
Кіт Мишко хрумтів кормом, а Антон за один раз випив літр води.
— Дякую вам, — сказав він. — Величезне спасибі.
Він подивився на Мишка, що гриз корм. Жінка простежила за його поглядом.
— Ви, напевно, хочете поїсти? — запитала вона.
— Ні, дякую, просто дуже хотів пити.
— Мені чомусь здається, що ви брешете, — посміхнулася жінка. — Мишко — він бреше?
Кіт нявкнув.
— Ось бачите, Мишко мене не обдурить. Зачекайте.
«Та куди я подінуся!» — подумав Антон.
Жінка принесла йому пакет із хлібом і шматком шинки, а також ще пляшку води.
Антон взяв.
— Дякую, — сказав він і запитав: — Як вас звати? Ви мене дуже виручили. Я вас прошу – нікому не кажіть, будь ласка. Через пару днів стане тепліше, і я піду.
Жінка подивилася на нього.
— Мене звати Ірина, — відповіла вона. — Добре, я не скажу чоловікові.
— Дякую, — повторив Антон.
Ірина посміхнулася:
— Дякуйте Мишку, він дуже добре відчуває людей. До поганого він нізащо б не підійшов. Вона подивилася на годинник. — Зараз прийде чоловік. Вам ще щось потрібно?
— Книжку, — несподівано для самого себе сказав Антон.
Ірина здивувалася:
— Яку?
— Будь-яку. Я люблю читати. Любив… раніше. Я буду обережним, постараюся не забруднити.
— Ну, добре, — відповіла вона, — я зараз.
Ірина принесла йому «Трьох мушкетерів» Дюма.
– Не знаю, чи підійде, — це перше, що трапилося на столі, — сказала вона.
Антон взяв томик у руки.
– Перша книжка за останні кілька років, — сказав він. — Дякую вам, Ірино.
Жінка кивнула й швидко спустилася на свій поверх. Антон відскочив на горище й почув густий бас, який уже чув кілька днів тому.
***
Він прокрався в куток. Уже було темно, і читати було неможливо. Він відламав шматок хліба, відкусив шматочок шинки й почав повільно жувати. Кіт Мишко принюхався до шинки. Антон поділився з ним.
Половину хліба та шинки Антон залишив на потім. З насолодою напився й ліг спати.
«Що з Володею? Куди він подівся?» — подумав він, засинаючи. Мишко муркотів поруч.
Наступного дня Антон знову виліз на дах. Йому шкода було витрачати воду, тож він як слід витер руки снігом, перш ніж відкрити «Дюма».
Зігрівшись, він обережно розгорнув книгу. Він хотів почати спочатку, хоча колись знав зміст напам’ять, але книжка відкрилася там, де в неї був вкладений аркуш паперу. Механічно Антон взяв аркуш у руки й побачив формули. Знайомі формули. Розрахунки для якогось будівництва.
Він відклав Дюма вбік, почав переглядати розрахунки й знайшов помилку!
«Звідки я це знаю?» — запитав він сам себе,
«Я був — ким? Інженером? Будівельником? Хто б це не писав — ось тут він не правий!»
Антон озирнувся — навколо нього було повно всякого мотлоху. Банки, порожні пляшки, коробки. Він підійшов до коробок — ще трилітрові банки, ганчір’я. Не те. Йому потрібен був олівець.
Нарешті в одній із коробок він знайшов засохлі фарби, старі висохлі кулькові ручки та обгризений олівець.
Антон забув про Дюма. Він дивився на формули. Треба перерахувати. Він ще раз порився в коробці й відкопав старий пожовклий зошит.
Калькулятора у нього не було, довелося згадати дитинство й рахувати в стовпчик. Він навіть заричав від злості — не вистачало йому калькулятора! Потім він згадав про свій старенький телефон.
Там є калькулятор!
Він дістав старенький мобільник із кишені. Заряду майже не було, але кілька розрахунків Антон все-таки зміг зробити.
Він зітхнув, склав зошит, поклав усередину аркуш із книжки.
«Ну, ось тепер можна й почитати», — подумав він.
Увечері Ірина прийшла погодувати кота.
Антон привітався й передав їй зошит із розрахунками.
Вона здивовано подивилася на нього.
— У книжці був аркуш. Я знайшов там помилку. Можливо, саме тому у вашого чоловіка й не виходить. Передайте йому.
— Добре, — сказала Ірина.
«Треба йти», — подумав Антон, але йти в ніч йому було нікуди. І він відклав відхід до ранку. «Хіба ж чоловік буде вночі перевіряти зошит. У нього молода красива дружина. Вночі треба займатися іншими справами».
Він погладив Мишка.
— Якщо я правий, то тебе скоро впустять. А, може, й зовсім залишать, Мишко.
Антон зібрався спати, але раптом почув важкі кроки на сходах. Темряву горища прорізав промінь світла. Антон підвівся. До нього йшов кремезний чоловік із ліхтарем у руці. Чоловік підійшов, спрямував світло ліхтаря на підлогу й простягнув Антону зошит.
— Ти порахував? — запитав він басом.
— Так, — відповів Антон.
Чоловік простягнув йому руку.
— Борис.
— Антон.
— Ходімо, якщо інших справ немає. У мене є питання.
Антон подивився на Мишка, що сидів на підлозі.
— Можна його взяти?
— Так, бери, — посміхнувся Борис, — що вже там.
Вони спустилися на восьмий поверх. У дверях квартири стояла Ірина.
– Набери ванну, — скомандував Борис.
– Вже, — відповіла Ірина.
– Розумниця, — сказав Борис і кивнув Антону головою — купайся.
Антон зайшов у ванну. Господи! — скільки ж він не мився ось так, як нормальні люди. Борис зайшов, зібрав його одяг і простягнув спортивний костюм.
— Викину — завтра щось підберемо.
Через годину, розслаблений від чистоти, Антон вийшов із ванної.
Борис запрошувально помахав йому з кухні:
— Йди сюди ,— і вказав на тарілки, що стояли на столі, — їж.
Потім налив по чарці — за знайомство. Коли Антон поїв і подякував, Борис дістав зошит.
— Ось тут — чому так?
Вночі Ірина прокинулася. Чоловіка поруч не було. Вона вийшла в коридор і почула тихі голоси з кухні.
Її чоловік і якийсь молодий чоловік сиділи за столом і сперечалися. Ірина не відразу впізнала цю людину. І лише коли підійшла ближче, зрозуміла, що це Антон, якого знайшли на горищі.
Без бороди, щойно вимитий, він виглядав на двадцять років молодшим.
— Ми тобі заважаємо, так? — винувато запитав Борис. — Ми вже зараз закінчимо. Лягай, Ірочко.
— Боже мій, — вигукнув він, поглянувши на годинник. — Вже друга година. Давай спати, Антоне — завтра рано вставати.
***
Антону постелили у вітальні. Він блаженно розтягнувся на дивані. На чистому прв в в остирадлі.
Казка. Просто казка. Його розрахунки перевірили, і вони виявилися правильними. На запитання Бориса — як і звідки? — він чесно все розповів. Про лікарню, про те, що пам’ятав лише ім’я. І про аркуш паперу, яким була закріплена сторінка в книзі, і який щось пробудив у ньому.
— Якщо це згадав — значить, і решта спливе, — вирішив Борис. — Будемо шукати. А поки що попрацюєш у мене. Гріх втрачати такого фахівця.
Вночі до Антона прийшов кіт Мишко.
— Ти мені допоміг, — сказав йому Антон, — ну, і я тобі трохи. Ми в розрахунку?
Мишко замурчав…
