Під ранок Тетяні наснився дивний сон: ніби син її, Альошка, стоїть на ганку і стукає у двері. Вона схаменулась, різко схопилася і, човгаючи босими ногами, побігла до дверей. Тихо. Нікого. Такі сни їй снилися часто і постійно обманювали, але щоразу вона бігла до дверей і відчиняла навстіж. І зараз теж відчинила і почала вдивлятися в нічну порожнечу.
Тиша і сутінки ночі оточували її. Намагаючись вгамувати розбурхане серце, вона присіла на сходинку на ганку. І в цій тиші раптом пролунав якийсь сторонній звук: чи то писк, чи шерех. «Знову сусідське кошеня заплуталося», – подумала Тетяна і пішла визволяти малюка з кущів агрусу, як робила не раз, але це не було кошеня.
Тетяна смикнула за ганчірочку, що стирчала з куща. Ганчірка виявилася старенькою кольоровою пелюшкою, і вона смикнула її сильніше і злякалася, бо побачила ніжку. Дитина була зовсім голенька. Від роду хлопчику було всього нічого. Дитина вже не могла навіть кричати, вона була мокра, зовсім знесилена і, мабуть, голодна.
Коли Тетяна взяла його на руки, він слабо запищав. Не пам’ятаючи себе і зовсім не тямлячи, що робить, вона притиснула його до себе і бігом кинулася в будинок. Тут же знайшла чисте простирадло, сповивала дитину, накрила теплою ковдрою і почала гріти молоко. Вимила пляшечку, знайшлася й соска, що залишилася з весни, коли вона випаювала маленьке козенятко.
На вулиці ставало світліше, але Тетяна нічого не помічала, вона думала про свою знахідку. Їй самій було за 40, і в селі молодь кликала її вже тіткою. Чоловіка і сина вона втратила в один рік, і залишилася на цьому світі зовсім одна. Ніяк не могла звикнути до самотності, але гірка правда життя постійно нагадувала їй про це, і незабаром вона навчилася покладатися лише на себе.
А зараз вона розгубилася і не знала, що робити далі. Вона глянула на дитину – хлопчик заснув. І тут їй на думку спало порадитися з сусідкою, вона ще раз глянула на малюка і пішла до Галини. Сусідка жила собі на втіху. Усі її чоловіки були ті, що приходили і йшли, вона їх не тримала і не жалувала, якщо щось було не так, як вона хотіла.
Зараз Галина, гарна й статна, стояла біля свого ґанку, в накинутій на плечі шалі, потягаючись під теплими променями сонця. З подивом вислухавши розповідь про нічну подію, вона коротко сказала, що дитину треба віддати, бо навіщо немовля 40-річній самотній жінці. «Навіщо? І справді, навіщо?» – прошепотіла Тетяна.
Прийшла додому і зібралася: погодувала дитину, загорнула в сухе, зібрала їжі в дорогу і пішла на гостину ловити попутку до міста. Машину чекати довелося недовго, через п’ять хвилин біля неї загальмувала вантажівка, що їхала до міста. У притулку, поки оформляли документи на дитину, вона не могла позбутися думки, що щось робить не так.
Ця червоточинка в серці не давала їй спокою. І ще так порожньо було на душі! Таке ж почуття, коли отримала звістку про втрату чоловіка, а потім і сина. В неї запитала, як назвати хлопчика. Тетяна на секунду задумалася і сказала, несподівано для себе, – Альошка. Завідувачка посміхнулася та сказала: «Радіти треба дитині, а тут на тобі, кинула! Зозуля, а не мати!»
І начебто не на адресу Тетяни то було сказано, але так погано стало на душі! Повернувшись додому вже надвечір, вона увійшла до свого порожнього будинку і запалила лампу. І тут на очі їй попалася стара пелюшка Альошки. Вона навіть не викинула її, а просто відклала убік. Зараз вона взяла її в руки і сіла на ліжко.
Машинально перебираючи руками цю стару мокру пелюшку, вона сиділа так деякий час, наче ні про що не думаючи. І тут її руки намацали в куточку пелюшки якийсь вузлик. І в цьому вузлику опинилися маленький сірий папірець і простий олов’яний хрестик на шнурку. Розгорнувши папірець, Тетяна прочитала: «Мені ця дитина не потрібна, я заплуталася в житті. Не залиш мого сина, зроби йому те, чого я не зможу йому зробити».
Далі була написана дата народження дитини. Сльози лилися річкою, а вона- то вже думала, що в неї їх немає, все виплакала. Згадалося їй, як виходила заміж і які щасливі вони були з чоловіком, а потім з’явився Альошка – і знову щастя у них. У селі баби їй заздрили: від щастя Тетяна світилася вся, а чому ж не світитися, якщо є коханий чоловік та син.
Та закінчилося щастя Тетяни назавжди, померкли фарби життя. І стала вона такою ж, як усі, як майже кожна друга на селі. Схоплювалася ночами і бігла до дверей, відчиняла її, вдивляючись у нічну темряву. Ось і цієї ночі не змогла вона заснути, бігала на вулицю, слухала ніч і все чогось чекала. Вранці Тетяна знову поїхала до міста.
Завідувачка притулку впізнала її одразу і не здивувалася, коли вона заявила, що хоче забрати хлопчика. Загорнувши Альошку в ковдру, Тетяна вийшла з притулку з іншим серцем – там не було вже тієї всепожираючої туги та порожнечі, яка жила в ньому всі ці роки самотності. Там поселилися вже інші почуття – щастя та кохання.
Якщо людині призначено по життю бути щасливим, значить, вона буде неодмінно, ось це й сталося з Тетяною. У її порожньому будинку після повернення її зустріли лише фото чоловіка та сина на стіні. Але цього разу їхні обличчя Тетяні здалися зовсім іншими – просвітленими, м’якими, схвальними та підбадьорливими.
Тетяна притискала до себе маленького Альошку і сама собі здавалася сильною – адже йому довго потрібна буде її допомога та захист. З того часу минуло 20 років. Альошка виріс хорошим хлопцем. Не одна дівчина мріяла про щастя з ним, тільки він вибрав ту, до якої серце тягло. Відгриміло весілля, молодята почали вити власне гніздечко.
Згодом пішли діти, а наймолодшого сина назвали Альошкою, і стала Тетяна багатою на рідню. Однієї ночі прокинулася вона від шуму за вікном і пішла за звичкою до дверей. Відчинила її і вийшла надвір. Наближалася гроза, недалеко сяяло. Ворухнулося дерево біля ганку, який посадив її чоловік, коли з’явився син, а потім блиснула блискавка, як сонячна посмішка Альошки.
