Я досі не вважаю, що ми з чоловіком вчинили неправильно, на мій погляд, тільки так можна було відстояти свої кордони, про які всі навколо забули.
Як зараз пам’ятаю той день, коли ми з Григорієм вирішили змінити своє життя на краще, стільки років ми робили все для своїх дітей, настав час подумати і про себе.
– Віро, а тобі не здається, що для нас двох ця квартира завелика? – запитав мене чоловік із задумливим виразом обличчя.
– Місця забагато не буває. – відповіла я, здивована таким питанням.
– Так, але, може, буде краще цю квартиру продати і купити поменше, а на решту грошей придбати дачу? – запропонував Григорій.
– Хмм… – задумалася я, зацікавлена словами чоловіка. – Думаєш, нам на все вистачить?
– А чому ні? – надихнувся Гриша, побачивши, що я не прийняла його пропозицію в багнети. – У нас же трикімнатна квартира в центрі, нам ще й на оздоблення дачі залишиться.
– Мені здається, діти не схвалять, що ми квартиру продали, адже це їхня спадщина.
– Діти своїм життям захоплені, їм не до нас. – резонно зауважив Григорій. – Вони так багато працюють, що навіть немає часу зателефонувати своїм батькам, напевно, вже на кілька квартир встигли заробити.
Гриша мав рацію, наші діти справді практично не знаходили для нас часу. Щоразу, коли ми їм телефонували, то чули у відповідь уже звичні слова: “Зараз ніколи, передзвоню пізніше”, але ніхто так і не передзвонював. Навіть молодша донька, яка до своїх двадцяти років була до нас дуже прив’язана, вийшла заміж і звела все наше спілкування до рідкісних дзвінків. Нам із Григорієм було боляче і прикро, що ми виховали таких невдячних дітей, але виправляти помилки було вже пізно, залишалося лише змиритися з тим, що відбувається.
– Будиночок непоганий і ділянка вдало розташована, ось тільки роботи нам у ньому належить непочатий край. – сказала я чоловікові, коли ми приїхали дивитися черговий варіант.
– Зате до міста близько і озеро поруч. – підмітив Григорій. – А з роботою ми впораємося, цим нас не здивуєш. До того ж, з усього, що ми вже подивилися, це найкращий будинок, він і світлий, і просторий.
– Ну, напевно, ти маєш рацію. – погодилася я, прискіпливо походжаючи вздовж паркану. – Тут дошки не вистачає. – я вказала на щілину, в яку легко міг протиснутися сусідський собака.
– Усе залатаємо, не переживай. – заспокоїв мене Григорій. – Нам із тобою поспішати нікуди.
– Гаразд, умовив, беремо. – рішуче сказала я, переставши вишукувати недоліки.
І ось, почалася активна робота з відновлення нашого нового будинку. Справ було багато, і ми наївно розмріялися, що діти прийдуть до нас на допомогу.
– Донечко, привіт, давно ти нам не дзвонила, як у тебе справи? – запитала я в молодшої доньки, зателефонувавши їй після довгого мовчання.
– Та нічого, все без змін, багато працюю, сподіваюся, що скоро доб’юся підвищення. – відповіла Ліза. – А у вас як справи?
– А ми з татом зробили важливий крок. – я витримала невелику паузу, щоб заінтригувати доньку.
– Який ще крок? – напружилася Ліза.
– Ми продали нашу трикімнатну квартиру, а натомість купили меншу квартиру і дачну ділянку.
– Несподівано. – Ліза не поспішала радіти. – Ви впевнені, що не зробили помилку?
– Упевнені, ось тільки тепер із будинком треба розбиратися, багато чого в ньому потребує ремонту. – чесно сказала я, вирішивши не прикрашати дійсність. – Тож, якщо ви з Олексієм знайдете час, ми будемо раді вашій допомозі.
– Ну, тут нічого сказати не можу, у нас і на свої домашні справи часу не вистачає, не те, що на ваші. – відповіла Ліза.
Слова Лізи мене анітрохи не здивували, хоча деяке почуття образи я все одно відчула. Розмови з іншими дітьми теж нічим не порадували.
– Ну може хоч на одні вихідні приїдеш, допоможеш татові з дахом? – з надією запитала я у Лева – старшого сина.
– Мам, я ж сказав, обіцяти нічого не можу, у самого роботи неміряно. – роздратовано сказав син.
Якийсь час у мене ще залишалася надія на середню доньку, у якої чоловік був будівельником, але і вона недалеко пішла від брата із сестрою.
– Мамо, у Василя зараз дуже багато замовлень, не буде ж він від них відмовлятися заради безкоштовної роботи у вас на дачі. – відповіла на моє прохання про допомогу Рита.
– Ну може хоч ти приїдеш, зайві руки нам не завадять. – зробила я останню спробу.
– Не знаю, подивимося. – ухильно сказала Рита.
Так ми з Григорієм залишилися сам на сам із роботою, яку все наше велике сімейство виконало б на раз два. Але впадати у відчай нам було ніколи, зрештою, ми самі вплуталися в цю авантюру і тепер готові були розбиратися з усім цим самостійно.
Поступово весь ремонт було закінчено, і на початку червня наступного року ми стали щасливими володарями затишного будиночка поблизу соснового бору і найчистішого блакитного озера.
– Ну ось, а ти не хотіла його купувати. – Гриша ходив ділянкою, з гордістю оглядаючи наші володіння.
– Так, добре, що ти мене переконав. – погодилася я.
Будинок мав такий вигляд, немов зійшов зі сторінок якоїсь казки.
– Тепер можна і на новосілля всіх запрошувати, хоч подивитися на будинок наші дітлахи приїдуть? – у голосі Григорія чулася образа.
– Начебто обіцяли. – знизала я плечима. – Ось тільки не впевнена, що нам вдасться їх усіх в один день зібрати.
Так воно і сталося, в обрану нами дату змогла приїхати тільки Ліза з чоловіком, якій не терпілося побачити, що ж у нас вийшло.
– Який великий будинок у вас вийшов! Тепер будемо всі у вас відпочивати! – вигукнула Ліза.
– Коли ж вам відпочивати, ви тільки й робите, що працюєте. – єхидно підмітив Гриша.
– Ну іноді буває можливість вирватися куди-небудь, треба ж відволікатися від роботи, а то і з розуму можна зійти.
– Справді, Гришо, сьогодні ж вони змогли приїхати. – сказала я чоловікові.
Я прекрасно розуміла, що Гриші образливі слова доньки, оскільки на допомогу батькам виділити хоч один день вона так і не змогла. Але навіть враховуючи все це, мені була приємна думка, що наша дача може стати приводом знову зблизитися з дітьми.
Наступною оглядати будинок приїхав Лев зі своєю дружиною Настею.
– Нічого собі хороми! – захоплювався Лев, походжаючи першим поверхом. – Такий просторий, а зовні й не скажеш.
– Так, будинок дуже гарний. – погодилася я.
– Віра Юріївна, і це ви все самі? – здивовано запитала мене Настя.
– Так, у Григорія золоті руки. – кивнула я.
Рита з Васею теж оцінили нашу дачу, вони залишилися на цілі вихідні, радіючи можливості перебувати на свіжому повітрі.
– Природа у вас тут чудова. – Рита із захватом вдихнула в себе тепле літнє повітря.
– Мені теж тут набагато легше дихається, ніж у місті. – погодилася я з дочкою.
– Григорію Андрійовичу, а дах ви самі клали? – поцікавився Василь, підходячи ближче до будинку.
– А хто ще, ні Віру ж я на цю верхотуру відправлю.
– Непогано. – з повагою протягнув Василь.
Захоплення дітей нашим будинком не були порожніми словами, своє схвалення дачею вони почали демонструвати частими приїздами, яким я спочатку дуже раділа. Мені було приємно накривати стіл для нашої великої родини, яка останніми роками вже не була такою дружною, як раніше.
Мою радість затьмарював лише той факт, що розмови у дітей клеїлися тільки між собою, а нам із Григорієм залишалося тільки сидіти мовчки, ну або спілкуватися одне з одним. Я не раз робила спроби стати учасником їхньої бесіди, але ці спроби щоразу ким-небудь обривалися.
– А якщо тебе підвищать, чим ти будеш займатися? – з цікавістю запитала я в один із вечорів, коли Ліза знову розмірковувала про своє підвищення.
– Ну… – Ліза задумалася. – Мамо, ти ж усе одно не зрозумієш, навіщо я буду тебе цим завантажувати. – і вона продовжила захоплену розмову з братом, який теж працював у сфері інформаційних технологій.
Григорія поведінка дітей зачіпала більше, ніж мене, він набагато раніше махнув на них рукою, вирішивши поберегти свої нерви. Я ж продовжувала боротися за мрію про міцну сім’ю, поки втома від того, що відбувається, не накрила і мене.
З кожним новим приїздом дітей я стала помічати, що більшою мірою виконую для них роль прислуги, ніж матері. Вони проводили час собі на втіху, ходили всі разом гуляти або засмагати на озеро, поки я займалася нескінченним готуванням і прибиранням.
– Мамо, поміняй нам із Васею постільну білизну, уже пора б. – майже наказовим тоном сказала мені Рита.
– Білизна в шафі на другому поверсі, може ти сама цим займешся? – втрутився Григорій.
– Ми зараз їдемо в заповідник, виявляється, він у вас тут неподалік, хочемо погуляти. – відповіла Рита.
– Нічого, я поміняю. – покірно сказала я, бо найбільше на світі не любила конфлікти.
– Спасибі, матусю. – Рита послала мені повітряний поцілунок і вибігла з дому.
– А нас вони навіть із собою не запросили. – похмуро сказав Гриша.
– Не думаю, що ми б усі влізли в одну машину. – сказала я.
– Так і вони в одну не влізуть, он, на двох поїхали. – вказав Григорій на вікно.
– Молодь, що з них узяти. – зітхнула я і пішла міняти постільну білизну.
Я все прекрасно розуміла, але мені, як і раніше, було складно собі зізнатися в тому, що ми з Григорієм виховали трьох невдячних дітей. “І де ми помилилися, що зробили не так?” – думала я, збиваючи подушки.
Я наївно вважала, що перебування нас усіх в одному будинку посприяє зближенню сім’ї, а не перетворить нас із чоловіком на обслуговуючий персонал. Але, на моє розчарування, скоро мені остаточно дали зрозуміти, де наше місце.
– Мамо, я тут подумала, може відсвяткувати свій день народження тут? – запитала в мене Ліза у свій черговий приїзд.
– Чому б і ні. – погодилася я. – Тут просторо, та й на ресторан витрачатися не доведеться.
– Ось і я теж так вирішила. – зраділа Ліза. – Може, ти спечеш свої фірмові пироги? Вони в тебе чудові виходять.
– Без проблем, із радістю напечу. – мені було приємно чути такі слова від доньки.
– І замаринуй, будь ласка, м’ясо, без шашликів день народження на дачі складно уявити.
– Це так. – усміхнулася я. – Добре, донечко, все зроблю.
– Так, і ще дещо. – Ліза зам’ялася. – А ви з татом на цей час не хочете в місто поїхати?
– У місто? – не зрозуміла я.
– Ну так. – кивнула Ліза. – Я хочу запросити багато друзів, а що вам тут із молоддю робити, і вам буде нудно, і нам некомфортно.
Я сторопіла від такої пропозиції і просто дивилася на доньку широко розплющеними очима.
– Це всього на кілька днів, а потім знову повернетеся і будете насолоджуватися природою. – поспішила запевнити мене Ліза.
– Добре, ми поїдемо. – пообіцяла я, сама не знаючи, навіщо на це погоджуюся.
– Спасибі, мамо, я знала, що на вас можна розраховувати. – зраділа Ліза і поспішила обдзвонювати друзів.
До самого вечора я ходила в поганому настрої, не знаючи, як краще повідомити про майбутній від’їзд Гриші. Нарешті, зібравши всю мужність у кулак, я завела з чоловіком неприємну розмову.
– Григорію, Ліза хоче відсвяткувати тут свій день народження і просить, щоб ми на цей час поїхали. – випалила я на одному диханні.
– Хоче святкувати, на здоров’я, а ми чому повинні їхати? – не зрозумів Григорій.
– Вона хоче покликати всіх своїх друзів, а ми їх нібито будемо бентежити.
– Так, – Григорій відклав книжку, яку читав. – Віро, а тобі не здається, що наші діти просто нами користуються?
– Думаєш, ми в їхньому віці були іншими? – невпевнено запитала я.
– Я не думаю, я знаю. – твердо сказав Григорій. – Ми своїх батьків поважали і не дозволяли собі такого споживацького ставлення.
– Ти абсолютно правий. – визнала я, нарешті, очевидний факт. – Але що ж робити, я ж уже Лізі пообіцяла, що ми поїдемо?
– Обіцянку можна і забрати. – Гриша встав і попрямував до виходу з кімнати. – Підемо-но, настав час нам усім поговорити.
Я з тривогою пішла за ним, розуміючи, що, найімовірніше, сварки ми не уникнемо.
– Усі сюди! У нас сімейний збір! – закричав Григорій, спустившись на перший поверх.
– Григорію, тільки давай м’якше. – благально сказала я.
– Що сталося? – запитала Ліза, коли всі розсілися на великому дивані.
– Сталося те, що ви всі абсолютно не цінуєте нас із мамою, ви зайняті тільки собою, а ми для вас просто прислуга в цьому будинку. – Гриша відкашлявся. – Лізо, на твій день народження ми нікуди їхати не будемо, якщо хочеш відсвяткувати без нас, знімай інший будинок, добре, що грошей ви заробляєте непогано.
– Тату, але також неправильно! – вигукнула Ліза. – Я вже всіх друзів запросила, у яке становище ви мене ставите?
– Нічого, друзі зрозуміють. – парирував Григорій.
– Мамо, ну хоч ти йому скажи. – звернулася Ліза до мене.
– Вибач, але тато має рацію. – похитала я головою.
– Ми вас соромимо? – з нотками претензії в голосі запитала Рита.
– Ні, але ми хочемо, щоб ви сприймали нас як батьків, а не як незручну частину цієї дачі. – відповіла я.
– Не подумайте, ми завжди раді вас тут бачити, але тільки якщо ви щиро захочете з нами поспілкуватися. В іншому разі, шукайте собі інше місце для відпочинку. – сказав Григорій.
По обличчях дітей було видно, що вони дуже здивовані всьому вищесказаному. На моє щастя, великої сварки не сталося, тільки Ліза довго бурчала, що ми підставили її з днем народження, змусивши кілька разів за день обдзвонювати всіх друзів.
Залишок літа для нас із Григорієм минув спокійно, тепер практично всі вихідні ми проводили в тиші, гуляючи сосновим бором і милуючись гладдю кришталево чистого озера.
