Яким же було моє здивування, коли після приїзду додому донька буквально висловила невдоволення тим, скільки я привезла грошей…

Моя сім’я не могла поскаржитися на мою роботу. Оскільки кожні півроку я привозила із собою значну суму грошей, уже ніхто не міг поскаржитися на скрутне становище. Все починалося з малого.

Спершу це були гроші на продукти і різні запаси. Потім рідні вже могли дозволити собі відпочинок на морі. І так з кожним роком суми, як і апетити, зростали.

Йшов час. Мої син і донька вже мали по своїй квартирі. Якраз щоб у кожного було, де жити зі своєю сім’єю. Одному з моїх родичів я навіть допомогла відкрити свій бізнес.

Інші отримували пристойні подарунки у вигляді натуральних продуктів з Європи. Я була шалено рада, що мої зусилля не зникали дарма. Я з радістю віддавала все, що заробляла.

Аби бачити, як діти, які виросли без батька, мають життя, якого в мене ніколи не було. Так йшли роки. Я почала помічати, що мої приїзди викликають радість у оточуючих через можливість отримати гроші.

Одного разу перед черговим поверненням додому мені довелося витратити значну суму на оплату медичного рахунку. На щастя, цим спілкування з місцевою системою охорони здоров’я й обмежилися.

Яким же було моє здивування, коли після приїзду додому донька буквально висловила невдоволення тим, скільки я привезла грошей. І навіть той факт, що гроші мені довелося витратити за необхідності, ніяк не вплинув на настрій.

Як потім з’ясувалося, донька була налаштована купити автомобіль, а моє фінансове становище перекреслило її найближчі плани. Після цього я вже не горіла бажанням “нести в дім” якомога більше грошей.

Я задумалася про власний комфорт і задоволення. Адже, попри те, що в за кордоном я вже багато років, але практично не відпочивала і не робила собі подарунків, а я на це точно маю на це право.

Минуло ще півроку, але я не поїхала додому. Лише надіслала гроші, чим на певний час заспокоїла рідню. Однак дітям та іншим родичам здалося дивним те, що я почала ніби забувати про них.

Я почала менше телефонувати і питати, що кому потрібно привезти. Натомість зрідка надсилала свої фото в новому вбранні. Минуло ще кілька місяців. Я зателефонувала доньці й повідомила, що більше не приїду.

Я вирішила залишитися жити за кордоном. Я прекрасно розуміла, що після цього дзвінка на неї образяться всі родичі. Але їй було вже все одно. Вона перебувала в красивій країні поруч із гідним чоловіком її віку, який піклуватиметься про неї і даруватиме любов. Хіба вона цього не заслужила?

You cannot copy content of this page