Єгор говорив за Риту навіть тоді, коли вона стояла поруч і вже була готова відповісти сама.
Не зі злого наміру, він просто вважав, що так буде правильніше. Він взагалі говорив за всіх, у тому числі й за мене.
Сестра вийшла за нього з кохання.
Вони прожили разом понад двадцять років і виховали двох дітей. Одна з їхніх дочок, Яна, вже готувалася до самостійного життя. Поруч із чоловіком Рита здавалася тихішою, ніж була насправді. М’яка, спокійна, вона й без чоловіка не любила сперечатися, а в його присутності взагалі замовкала.
Я — флорист. У мене є власна крамниця, невеличка, з холодильною вітриною та робочим столом, за яким я щоранку складаю букети. Орендну плату сплачую сама, постачальників шукаю сама, з податковою спілкуюся сама, словом, усе сама.
Єгор усе це бачив, але чомусь не вірив, що так можна.
Якось ми з Ритою одночасно взялися за ремонт. Вона поцікавилася, які шпалери я вибрала для кухні. Я почала відповідати — бузкові, з дрібним візерунком, під скатертину.
— Рита теж хотіла бузкові, — одразу ж втрутився Єгор, який, звісно, бачив рулони моїх шпалер і був у курсі наших справ. — Але я їй уже пояснив, що білі з фактурою — і світліші, і мити їх простіше.
Рита кивнула. Вона завжди кивала.
— І тобі теж варто взяти білі, — продовжив зять.
Єгор продовжував пояснювати, чому білі кращі. Розповідав про вологостійкість, про миючі покриття — речі, які він вичитав у якомусь журналі, не маючи уявлення, яка в мене стіна і який клей. Говорив впевнено й голосно, як людина, яка звикла, що її не перебивають.
— Рита поцікавилася, — відгукнулася я. — Я вибрала ті, які мені подобаються. Бузкові.
Єгор підняв брови, помовчав і повернувся до їжі. Рита перевела розмову на розсаду і на те, що її сусіди по дачі пофарбували паркан.
Увечері, прибираючи зі столу, я згадала, як минулого тижня покупниця в павільйоні вибирала лілії, а її чоловік почав пояснювати продавчині за неї. Покупниця обернулася й спокійно зауважила:
– Зачекай, я сама скажу.
Чоловік замовк. Я тоді подумала: дивно і як просто. Чому я так не можу?
Через кілька днів Рита зателефонувала й поцікавилася, чи можуть вони з Яною та Єгором приїхати до мене на чай? Яна, моя племінниця, хотіла порадитися зі мною щодо переїзду в інше місто. Я, звісно, запросила їх.
І вони приїхали. Усі троє. Яна взяла з вазочки бублик і почала:
— Тітонько Іро, я хотіла б порадитися з вами…
– Вона хоче дізнатися, чи варто їй переїжджати, – договорив Єгор. – Я їй уже казав, що ще зарано. Але вона все одно питає.
Яна сплела пальці на колінах і подивилася на мене. Я підморгнула їй. А Єгор потер долоні й почав пояснювати мені мою професію:
– Ірино, – він завжди так до мене звертався, завжди повним ім’ям і злегка потягуючи першу «і», – ось ти кажеш «композиція», а людям простіше слово «букет». Ти б пояснювала простіше, клієнти ж не розбираються.
Я мовчала. Він продовжував — що квітковий бізнес «загалом нехитрий», що головне тут «вміти спілкуватися», що «Ірина й сама до кінця не розуміє, як усе влаштовано, але старається». При мені. Про мене. Ніби я — експонат у вітрині, а він — екскурсовод.
Рита сиділа, перебирала край скатертини пальцями й посміхалася звичною посмішкою.
Я знову подивилася на племінницю:
– Яно, задай своє питання ще раз.
Яна подивилася на батька, потім на мене і заговорила. Запитувала про орендоване житло, про роботу в новому місті, про те, чи було мені особисто страшно переїжджати від батьків.
Я розповіла, як переїжджала, як шукала крамницю, як спочатку замовлень було мало і доводилося рахувати кожну гривню.
Розповіла про те, як на початку стояла на ринку з відрами троянд, які купували не завжди. Як вчилася розмовляти з людьми, щоб вони поверталися.
Яна слухала, підперши підборіддя кулаком, і в її очах було те, чого я давно не бачила за цим столом — живий інтерес.
Не перерваний, не виправлений.
Трохи пізніше Яна запитала матір про щось, Єгор, як завжди, перебив її й договорив за Риту. Яна замовкла й стиснула губи.
Я все бачила: Рита киває, Яна опускає очі, Єгор заповнює собою весь простір від стіни до стіни. Жінки мовчать, чоловік говорить за всіх. Знайома картина, тільки раніше я називала це «такий характер», а тепер бачила, як він просто затуляє їм рота. І мені разом з ними.
Рита мимохідь прошепотіла мені:
– Ну, він же хоче допомогти, не ображайся.
Я промовчала.
Якось я розповіла родичам, що хочу розширити крамницю: домовилася з господарем сусіднього приміщення, підрахувала витрати, думала найняти помічницю.
Єгор мовчав недовго:
– Ірино. Ти ж розумієш, що розширюватися в наш час небезпечно? Сама ж бачиш, що відбувається. Ось що, проконсультуйся зі спеціалістом. Я зараз дам тобі номер…
І він почав шукати в телефоні.
– Єгор, не треба, я вже консультувалася зі спеціалістом, – зупинила я його.
Він знизав плечима і, судячи з усього, образився. А Рита подивилася на мене з схваленням.
Потім я почала пояснювати: оренду прорахувала, вартість ремонту знаю, постачальник погодився почекати з оплатою. І Єгор не витримав:
– Ні, ти неправильно рахуєш. Треба по-іншому.
– Як – по-іншому?
– Ну, – він махнув рукою, – треба нормально. Я тобі потім покажу.
Він не міг показати. Він не знав, скільки коштує стрічка для обв’язки, як домовлятися з базою, коли настає сезон і всі одночасно хочуть півонії. Єгор працював на складі, займався прийманням, а про квіткову справу знав лише те, що троянди дорогі.
Але говорив впевнено, ніби щоранку сам відкривав крамницю.
Втім, у цьому-то й була суть: йому не потрібно було розбиратися, щоб пояснювати.
— З серйозними питаннями жінці одній важко, — зауважив він, звертаючись до Рити. — Ірина у нас молодець, звичайно, але їй би не завадив чоловічий погляд.
Рита зітхнула. Єгор знову почав щось говорити, але тут задзвонив мій телефон. На екрані з’явилося ім’я — Алла Вікторівна, постійна клієнтка. Щодо замовлення на ювілей свекрухи ми обговорювали букет ще минулого тижня.
Я потягнулася до телефону… Єгор випередив мене. Він підняв мій телефон, натиснув кнопку виклику й бадьоро промовив:
— Алло? Ірина зараз зайнята, передзвоніть пізніше.
І натиснув кнопку відбиття.
Поклав телефон на стіл і подивився на мене доброзичливо, поблажливо. Мої пальці стиснулися в кулаки, нігті впилися в долоні.
– Єгор, – тихо промовила я, – ти щойно взяв мій телефон у моєму домі й поговорив замість мене з моєю клієнткою. З людиною, яка платить мені за роботу. Без дозволу. І в цьому весь ти. Саме тому ти завжди так безцеремонно перебиваєш і мене, і Риту, і Яну.
Рита занепокоїлася:
— Іра, ну чого ти…
— Рита, я тебе люблю. Але я більше не буду мовчати. Якщо твій чоловік не здатний дотримуватися елементарних правил пристойності… Ну що ж, двері відчинені.
— Я ж хотів допомогти, — пробурмотів Єгор.
– Допомога — це коли просять, — відрізала я. — Тебе не просили. Жодного разу.
Єгор встав і докірливо подивився на мене:
– Ну й невдячна ж ти , шуриха!
– Хто я? — мимоволі здивувалася я.
– Шуриха. Чоловік був би шурином, а ти жінка, значить, шуриха, – він підморгнув мені.
Рита вдарила себе по лобі й прикрила обличчя рукою. Я теж не змогла стримати посмішки.
– Ось значить як… – обурився Єгор. – Двері відчинені, так? Ну й хай!
Він швидко зібрався й пішов.
Відтоді Єгор до мене більше не приїжджав. Рита якось промовила, що він ображений. Що я його образила. Ну й нехай собі ображається, на ображених воду возять.
Крамницю я розширила. Найняла помічницю. Аллі Вікторівні передзвонила того ж вечора і вибачилася перед нею.
Єгора мені, чесно кажучи, трохи шкода. Чоловік він все-таки непоганий, незлий. Але мені здається, я мала право поставити його на місце.
