Софія виміряла у доньки температуру й ахнула — майже сорок! Вона зателефонувала до «Швидкої», а потім набрала номер чоловіка, але він знову був недоступний.
Лікарі приїхали швидко. Поспіхом оглянувши дворічну дівчинку, вони взяли документи й попросили поквапитися, адже малятко потрібно було терміново відвезти до лікарні.
У той час, коли «Швидка» від’їжджала від будинку, у двір в’їхала червона іномарка, це був чоловіка Софії, Стас. Він припаркував машину, з посмішкою подивився на сонце, що сходило з-за будинків, і швидко увійшов у під’їзд. Сьогодні він, нарешті, наважився все розповісти своїй дружині.
Розповісти про милу дівчину Дарину, в яку він так несподівано закохався. Дарина росла без батьків, із старенькою бабусею. Коли дівчинці було всього два роки, мама несподівано захворіла й пішла з життя, тато сумував недовго й незабаром пішов до іншої жінки, яка народила йому трьох хлопчиків.
Потім він із новою родиною взагалі переїхав в інший район до родичів дружини, залишивши тут стару матір і дочку, яка тепер стала зайвою.
Пів року тому пішла з життя й бабуся, після чого онучці залишилася маленька квартира в старому будинку на околиці їхнього містечка.
Нова дружина батька, дізнавшись про це, відправила чоловіка до дочки, пригрозивши, що не пустить його додому, якщо він не забере у неї цю квартиру.
Батько благав Дарину відмовитися від спадщини, розповідав, яка в нього зла дружина, зовсім не така, як покійна мама Дарини, та й хлопчики туляться в одній маленькій кімнаті, а дівчина не знала, що відповісти батькові, адже бабуся залишила їй заповіт, та й жити їй більше ніде.
І тоді вона прийшла до юридичної контори за порадою. Там вона й познайомилася зі Стасом, молодим, але вже відомим адвокатом.
Дарина просто вразила молодого чоловіка своєю добротою й оптимізмом. Вона розповіла йому всю історію свого життя, але не скаржилася, просто розповіла, закінчивши з посмішкою:
– У мене все буде добре, я знаю. Тільки от шкода тата. Що ж мені робити?
Стас дивився на гарненьку худеньку дівчину з зеленими очима з коричневими цятками й відповів не до теми:
– Ходімо в кафе, я пригощу вас морозивом.
Дівчина зніяковіла й ввічливо відмовилася: вона побачила обручку на правій руці Стаса і, хоч він їй дуже сподобався, не хотіла, щоб через неї у когось виникли неприємності.
Тоді Стас порадив Дарині не піддаватися вмовлянням батька, який практично кинув її напризволяще, а тепер хоче забрати останнє, що в неї залишилося.
А щоб вона точно не поступилася батькові, відвіз Дарину додому на своїй машині й поговорив з її батьком, твердо й серйозно.
Після цього Стас все-таки зміг вмовити дівчину піти з ним у кафе. Вона погодилася, але відразу поставила умову, що між ними не буде ніякої близькості.
І ці «дружні» зустрічі тривали вже три місяці. Але сьогодні Дарина несподівано запросила Стаса до себе на вечерю, і він не зміг піти від неї аж до самого ранку…
Зараз він піднімався на свій четвертий поверх, з дурною посмішкою думаючи про милу просту дівчину, з якою він тепер мріяв прожити все життя до старості, захищаючи її та оберігаючи від усіх негараздів.
Про те, що нещодавно він так само не уявляв собі життя без Софії, Стас намагався не думати. Адже за шість років, прожитих разом, вони пережили такі труднощі, що могли б уже сто разів розлучитися, але вони не здавалися, не сварилися, підтримували одне одного й кохали. Стас зупинився біля дверей своєї квартири, вагаючись.
Кохали… Він згадав, як вони мріяли про дитину, три роки проходили обстеження, лікувалися, їздили по монастирях, і врешті-решт у них народилася донька Варя.
Як же вони були щасливі! Щовечора вони гуляли з візочком вулицями їхнього містечка. Потім разом купали доньку, вкладали її спати й не могли надивитися, як кумедно Варенька посміхається уві сні. Подумавши про доньку, Стас одразу ніби здувся, його рішучість розчинилася, наче легкий туман над річкою. Як він без неї? Без своєї принцеси.
Варя почала говорити дуже рано, у півтора року, і тепер майже щодня виголошувала батькам якийсь шедевр.
Стас своїм ключем відчинив двері й одразу відчув, що вдома нікого немає. Він розгублено зупинився у передпокої, раптом подумав, що дружина дізналася про його зустрічі з Дариною, і чомусь злякався. Потім увімкнув світло й побачив на тумбочці записку. Ось тоді він справді злякався.
Всього за двадцять хвилин він уже був у дитячій реанімації й обіймав плачучу Софію, заспокійливо погладжуючи її по плечу.
— Не бійся, наша дівчинка обов’язково одужає, ось побачиш. Не дарма ж ми її три роки так чекали. Ми не можемо її втратити, все буде добре. Сонечко, скоро вона буде з нами, я тобі обіцяю.
Софія кивала головою й плакала, міцно притиснувшись до чоловіка. Вона сама була схожа на маленьку дівчинку, слабку й перелякану, яка дуже хотіла вірити в диво.
Стас відчував, як вона тремтить, і розумів, що все ще дуже її кохає, що нічого не скаже їй про Дарину й більше не зможе її обманювати.
Минуло шість років. Софія і Стас уже майже забули про ті важкі дні, коли їхня Варюшка боролася за своє життя. Тоді їм знову вдалося випросити її порятунок, можливо, саме тому, що вони були разом.
Життя текло своєю чергою: Стас успішно працював у юридичній фірмі, а Софія сиділа вдома з донькою, яка вже ходила до другого класу.
Того дня Софія приготувала святкову вечерю. Варя допомагала мамі, весь час запитуючи, яке сьогодні свято, але Софія лише загадково посміхалася.
Коли вона почула, як клацнув замок вхідних дверей, то швидко зняла фартух і вийшла у передпокій у красивій новій сукні.
Софія радісно посміхалася, чекаючи на появу чоловіка, і завмерла, побачивши, що першою заходить незнайома дівчинка років п’яти. За нею з’явився й збентежений Стас із великою сумкою.
— А хто це тут така гарненька? — невпевнено посміхаючись, запитала Софія у малечі й запитально поглянула на чоловіка.
Стас важко зітхнув і раптом напружено посміхнувся:
– Це Анна, можна вона у нас поживе? І поїсти ми хочемо.
Софія навіть рота роззявила: як це? Невідома дівчинка буде у них жити? Придивившись, вона звернула увагу на те, що дівчинка дуже схожа на Стаса. Родичка? Софія простягнула дівчинці руку:
– Ходімо, Анно, у нас сьогодні свято. Я приготувала щось смачненьке. Давай, я допоможу тобі роздягнутися.
– Я сама вмію роздягатися, – пробурмотіла Анна й почала розстібати курточку.
Стас був дивно веселим, він допитував дружину, на честь якого свята в них такий стіл, перелічував усі важливі й зовсім неважливі події в їхньому житті, намагаючись вгадати, але Софія мовчала, чекаючи від нього пояснень.
Нагодувавши дівчинку, Стас відвів її в кімнату до доньки, попросив Варю погратися з малечею і повернувся до дружини на кухню.
Стас довго мовчав, набираючись сміливості, Софія його не квапила, вона відчувала, що зараз почує те, чого, швидше за все, знати й не хотіла б.
– Софіє, тільки прошу тебе не поспішати й усе обміркувати. Справа в тому, що шість років тому я тобі зрадив. Лише один раз, але цього вистачило, щоб Дарина народила доньку. Я не знав про дитину, після того разу я зателефонував їй і сказав, що ми більше не побачимося. Тоді я зрозумів, що не можу втратити ні тебе, ні Варю, і з тих пір ми з нею, справді, жодного разу не бачилися.
Потім з’ясувалося, що через пів року вона продала квартиру й виїхала з нашого міста, а незабаром народила Анну.
Але минулого року вона дізналася, що хвора. Як і в її матері, лікарі запізно поставили серйозний діагноз. Дарина привезла доньку до свого батька, розповіла про свою хворобу і попросила його не кидати дитину.
Батько з дружиною спочатку засумнівалися і зажадали, щоб вона назвала ім’я батька дитини. Дарина й розповіла про мене.
Тоді мачуха зраділа. Вони забрали Анну до себе, але, як виявилося, не безкорисливо. Тиждень тому вони поховали Дарину. А сьогодні її батько вже стояв зранку разом з Анною в нашому офісі.
Він зажадав від мене грошей на утримання дівчинки. Великих грошей. Показав мені її свідоцтво про народження, я порахував — все, справді, сходиться. Та й схожа вона на мене. Я міг би платити йому так, що ти навіть і не дізналася б про це, але я так не хочу. Я кохаю тебе і більше не хочу тебе обманювати.
А ще… Анна, коли почула, що я її тато, вирвалася з рук дідуся й кинулася до мене. Знаєш, вона так міцно мене обійняла, заплакала й попросила, щоб я її забрав.
Сказала, що тітка Зоя погано з нею поводиться, часто кричить і не дає їй нормально їсти, а дідусь навіть не заступається.
Вона показала мені сліди на руках. Уявляєш, п’ятирічна дівчинка в такому стані! Я забрав у батька Дарини документи на Анну і вигнав його. Він, звісно, спочатку обурився, але я пригрозив, що звернуся до відповідних служб через жорстоке поводження з дитиною, і він втік.
Завтра я поїду й зроблю аналіз ДНК, щоб встановити батьківство. Я не можу віддати їм дівчинку, не можу.
Софія слухала чоловіка, не перебиваючи. Вона не знала, що їй робити. Софія ніколи навіть не допускала думки, що Стас може їй зрадити. Вона завжди знала, що він щиро кохає її та доньку.
Він був хорошим батьком, турботливим чоловіком. Розумом Софія розуміла, що зараз має образитися й вигнати його з дому. Але серце не дозволяло їй цього зробити.
Вона дуже сильно кохала його й не уявляла навіть дня без нього. Нічого не відповівши, Софія встала й пішла до кімнати доньки.
Зупинившись у дверях, вона дивилася, як Варя читає малечі казку. Анна сиділа, притиснувшись до неї, і з захопленням дивилася Варі в очі. Вони були дуже схожі — дві доньки одного тата, дві сестрички.
– Мамочко, можна Анна спатиме зі мною? – запитала Варя, відірвавшись від книжки, – Ми не будемо пустувати, чесно.
А Анна підскочила, підбігла до Софії, взяла її за руку і підняла на неї свої гарненькі зелені оченята:
– Тітонька Софіє, можна я у вас залишуся, будь ласка. Я вас усіх любитиму, слухатимуся, я навіть підлогу можу помити, я вмію, тітка Зоя мене весь час змушувала, – Анна опустила голову, стиснувши свої пухкенькі губки, але потім знову різко підняла погляд, у її очах стояли сльози:
– Можна? Тільки ви мене теж, хоч трішечки, любіть, добре?
Соня не витримала й міцно обійняла цю маленьку, але вже познавшу горе дівчинку:
– Навіщо ж «трохи»? Ми будемо тебе дуже любити, правда, Варенька? – і вона здригнулася, відчувши, як ззаду її ніжно обійняв Стас і тихо прошепотів їй на вухо:
– Дякую, моя рідна.
І лише вночі він згадав:
– Софіє, а яке свято ти нам сьогодні влаштувала?
– Та так, – зітхнула дружина, – хотіла тебе порадувати, що в нашій родині незабаром з’явиться поповнення, а ти мене випередив.
Стас спочатку нічого не зрозумів, але за хвилину ледь не задушив дружину в палких обіймах:
– Я завжди знав, що ти у мене найкраща, пробач мене і – дякую!
