Юра лежав із заплющеними очима. Я знала, що він не спить. Минуло два тижні, відколи його привезли з обласної лікарні.
Але жодного разу в темну пору доби він не вмикав світло. Настільна лампа стояла на тумбочці як зайвий предмет, так само як і ноутбук.
Поруч із диваном на підлозі валялися записник і ручка. Чий же ще номер телефону він викреслив? І скільки їх залишилося з двохсот двадцяти п’яти?
Ці телефонні номери та дати народження навпроти я сама диктувала синові рік тому перед черговою дуже складною операцією на хребті.
При згадці про операції моє серце завмирає, а кров застигає. У дитинстві син майже ніколи не хворів. Ріс здоровим, веселим, щасливим. Займався спортом зі своїм нерозлучним другом Сергієм.
Одного разу на тренуванні Юра впав на спину й не зміг самостійно підвестися. Викликали «швидку». Пролежав три тижні в лікарні. Стало легше. А через кілька місяців у спині з’явився такий пекельний біль, що терпіти не було сил. Зробили операцію. Через рік — другу, оскільки болі поновилися.
Після другої операції я була поруч із сином. Все-таки вмолила головного лікаря та завідувача хірургічного відділення, щоб дозволили доглядати за Юрою.
Я втомлювалася від хвилювань і напруги. Стало легше, коли до хірургії прийшли кілька студентів на практику. Юра сподобався одній зі студенток. Хлопець він гарний, високий, стрункий. Оленка була готова і вдень, і вночі бути поруч і виконувати будь-яке його бажання та прохання.
Але Юра лише хмурився, коли я йому розповідала про Оленку, яка вона уважна, красива й розумна. Мені її однокурсниці розповіли, що Олена — відмінниця і що в Юру закохалася вперше й з першого погляду. Юра ж тільки засмучувався від цих розмов.
— Мамо, ну посуди сама, навіщо я їй? У неї це просто захоплення. Вона мені теж подобається. Але я боюся закохатися. Ось побачиш, варто нам виїхати зі столиці в наше селище, як вона й не згадає про мене. А це додатковий біль.
Він навіть свій номер телефону не хотів їй давати. І Олена попросила в мене. Я дала їй. Вони дзвонили один одному, листувалися SMS-ками, спілкувалися по відеозв’язку.
Олена збиралася приїхати до нас. І раптом — ще одна операція та тривале лікування. Ця операція не поліпшила його стану, а зробила інвалідом. Після неї він втратив здатність ходити, а стояти міг не більше пів години.
На змінені очі сина неможливо було дивитися. У них з’явилася така туга й безнадія, що душа боліла від жалю й страху за нього. Вночі прислухалася, чи дихає він? Щодня рахувала таблетки, боялася його відчайдушного вчинку.
Раніше веселий і усміхнений, тепер він замкнувся в собі, став дратівливим. Але, слава Богу, не озлобився. Боялася, що він зненавидить життя і світ, у якому живе, і не зможе нормально спілкуватися та сприймати щастя й радість інших.
Одного разу я заглянула в записник сина. Номер Оленки був закреслений. Значить, і вона не відповіла на його привітання з днем народження. А він, як і раніше, вітав з днем народження всіх своїх однокласників і знайомих. Але вони не відповідали на його привітання та SMS-ки.
І він, прикусивши губу до кр.ві, щоб стримати крик, викреслював черговий номер. Я підняла з підлоги записник, погортала його. Залишилося п’ять номерів навпроти імен: Сергій, Вадим, Микола, Оля, Света. Вадим і Микола — однокласники. Дівчат я не знала.
А Сергій— друг дитинства. З дитячого садка, коли їм було по три роки. Ось з цих самих трьох років, з восьмої ранку, як тільки вихователька посадила їх за один столик, вони стали друзями і дружать уже двадцять сім років. Скрізь разом: у школі, за однією партою, у спортзалі. І лише після закінчення школи їхні шляхи розійшлися.
Сергій вступив до університету. А Юра всі ці роки працював програмістом ( директор організації дозволив виконувати колишню роботу вдома) і часто лежав у лікарні.
Сергій дзвонив Юрі майже щодня. А коли приїжджав на канікули, то мчав до Юри, розповідав йому про все, дратував, змушував робити вправи, сам робив йому масаж ніг, піднімав і виносив на вулицю. Садив у машину й возив із собою на полювання, на футбол, у місто, де навчався, до родичів, на море.
Мені постійно дзвонив, розпитуючи, як Юра, який у нього настрій, чи не потрібна допомога. Про допомогу питав тільки в мене, бо Юра навідріз відмовлявся від будь-якої допомоги. Але Сергій його не слухав.
Після закінчення університету Сергій став успішним бізнесменом. Одружився з Настею, однокурсницею. Але у стосунках з Юрою нічого не змінилося. Тільки тепер вони всюди їздили втрьох. Незважаючи на заперечення друга, Сергій незмінно купував три путівки, три квитки і не хотів слухати його аргументи та відмовки.
Побували в Англії, Єгипті, Туреччині. Треба було бачити, як Сергій, зріст якого становив метр дев’яносто два сантиметри, ніс Юру, наче дитину, хоча той був трохи нижчий за нього.
Але він ніс його обережно від машини до трапа літака, потім вони піднімалися по вільному трапу, оскільки всі поступалися їм дорогою. Настя бігла поруч, базікала, посміхалася, намагалася згладити незручність, яку Юра відчував через те, що його ніс друг, від поглядів пасажирів і перехожих.
Особливо дівчата звертали увагу на вродливого хлопця, який намагався не роздивлятися навколо, і… зітхали.
Турбота та увага Сергія й Насті розтопили серце сина. Він повеселішав, піднявся духом, повірив у те, що все буде добре і що він зможе ходити. Але життя не поспішало радувати його…
Невідомо, що стало причиною, але однієї ночі знову з’явився пекельний біль, довелося викликати «швидку». О шостій ранку приїхала машина, Юра посміхнувся і сказав:
— Мамо, не хвилюйся, все буде добре. Ти ж знаєш, який я чіпкий до життя. Тільки Сергію нічого не кажи. Добре?
— Добре, не скажу.
Вони поїхали. Я дала волю і сльозам, і серцю. Думала і молила Господа лише про одне — щоб мій єдиний синочок залишився живим і зміг ходити.
Я й не встигла нічого сказати, як Сергій сам зранку прибіг схвильований:
— Що з Юрою? Де він? Я відчуваю, що йому погано!
Та що вже там було приховувати. Розповіла все як є. У другій половині дня Сергій уже був у обласній лікарні, подзвонив мені й сказав:
— Тітонько Валю, щойно поговорив із хірургами, будуть робити операцію. Запевнили, що операція має пройти нормально, адже у хлопця міцне серце! Тож не хвилюйтеся. Ви ж знаєте Юру, він сильний.
— Господи, Сергію, знову операція? Коли її робитимуть, не сказали? Мені ж треба позичити грошей на операцію.
— Операція вже через чотири години. Я все оплатив і буду тут до кінця. Про гроші не думайте, ніколи навіть не згадуйте про це. Домовилися? Я вам обов’язково зателефоную.
Після дзвінка від Сергія я молилася всім святим і Богу з Богородицею, щоб вони допомогли моєму синочку вижити й перемогти хворобу. І Господь мене почув. Сергій подзвонив і повідомив, що операція пройшла успішно, але в лікарні доведеться пробути кілька місяців. Четверта операція — це серйозно.
Сергій з Настею часто їздили до Юри, купували ліки, книги, ноутбук Сергій відвіз йому відразу після операції. Вони брали мене з собою до синочка і заборонили навіть думати про витрати.
Двічі їздила до Юри автобусом, оскільки Сергій й Настя поїхали у справах фірми на два місяці до Німеччини. Але й звідти Сергій часто дзвонив Юрі та мені.
Два тижні тому Юру привезла з обласної лікарні районна «швидка». І всі ці дні він не вмикає світло. Лежить із заплющеними очима, ніби боїться, що, відкривши їх, побачить свою долю, яка так жорстоко з ним обійшлася.
Тихенько прикрила двері до його кімнати й пішла до себе — знову до безсоння й болю в серці. Сліз уже немає. Вони вичерпалися, коли всю ніч я благала Бога й усіх святих, щоб вони допомогли хірургам врятувати життя мого синочка.
А рано-вранці мені зателефонував Сергій:
— Тітонько Валю, ми приїхали. Як там Юра? Сумує? Нічого, розвеселимо його. І ще я хочу повідомити Вам гарну новину. Мені вдалося знайти в Німеччині клініки та лікарів, які вже допомогли багатьом людям з таким діагнозом, як у Юри, знову стати на ноги.
Тож є надія, що Юра знову буде ходити, як раніше. Поки що не кажіть йому про це. А то буде, як завжди, заперечувати, відмовлятися й сердитися з цього приводу.
Він ще спить? Нехай подзвоніть мені, коли прокинеться. Добре? І ми з Настею приїдемо до вас. Хочемо зробити йому сюрприз. Привезли подарунок, про який він давно мріяв. Тоді ж і скажемо йому про поїздку до Німеччини.
Через три місяці Сергій знову ніс Юру на руках з третього поверху до машини, а потім до трапа літака й у літак. І знову Настя, як завжди, бігла поруч, щебетала, немов пташка щастя, посміхалася, підбадьорювала друзів, які були єдиним цілим і душею, і думками.
Їхня дружба була визначена Богом і долею. І те, що саме сила дружби зможе продовжити життя одному з них.
…Минуло два роки. Юра почав ходити без сторонньої допомоги і навіть без палиці. Працює. Зустрічається з чудовою дівчиною. Сергій з Настею радіють цій щасливій події так само, як раділи появі свого первістка, якого назвали Юрієм.
Приїхали до нас із крихітним синочком, щоб познайомитися й запитати у Юри: чи згоден він стати хрещеним батьком їхнього сина?
І Юра, не соромлячись нікого, вперше за довгі роки їхньої дружби розплакався. Плакав довго й ридаючи, змиваючи сльозами весь біль, розчарування, відчай, очищаючи своє серце для радості, щастя та любові. Любові та вдячності єдиному другові, який жодного разу його не зрадив, не засмутив, не сказав ні слова критики, а подарував йому життя!
Плакали всі. Лише маленький Юрочка посміхався світу, у який прийшов!
А великий Юра зміг лише сказати:
— Господи, Сергію, і ти ще питаєш? Більшого щастя для мене й бути не може! Ти ж знаєш, яке в мене здорове й сильне серце. І я готовий у будь-яку хвилину, якщо знадобиться, віддати його вам, щоб врятувати ваше життя…
