Родинні історії

З батьками не спілкуюся, та і вони зі мною. Як це не сумно, чекаю на їхній відхід

Мені 35 років, вся моя історія – це як життя кроїло мене під себе. Я не амбітна взагалі, люблю жити тихо, читати книжки.

Готова їздити дешево в хостели і є макарони без усього, невибаглива. Не люблю людей, не люблю стосунки з ними.

У дитинстві була дуже болючою, могла за зиму 6 разів перехворіти на бронхіт. Мої амбітні батьки, на жаль, не хотіли цього помічати.

Спочатку штовхнули на спортивну гімнастику, але тренер зглянувся з мене і забракував через три місяці.

Потім штовхнули до крутої школи, потім на лінгвістику. Що це за така професія — лінгвістика? Я так і не зрозуміла.

Мати розраховувала, що я вивчу мови та поїду з країни, добре влаштуюсь і перевезу їх теж. Я закінчила університет, бо дуже боялася батьків.

Але жодних кроків щодо імміграції не робила, бо зібрати стільки документів та адаптуватися в чужій країні для мене нереально.

Знайшла просту роботу секретарем із мовами. Матері це не сподобалося, і мене виставили з речами, що винаймала житло 7 років.

За ці 7 років навчилася так-сяк годуватися. Потім криза 2008 року. Знімне житло подорожчало, із роботою проблеми. Почала працювати більше – крім секретарсько-перекладацької роботи знайшла 2 учнів.

І знову почала страшно хворіти. Дійшла висновку, що багато працювати я не зможу, і треба просто вийти заміж за чоловіка з квартирою. Вийшла. Я дівчина вродлива, проблем знайти чоловіка не було.

З чоловіком жити легше матеріально, але дуже тяжко психологічно. Світлі моменти є, але мені потрібна усамітнення.

Чоловіки потребують уваги. Відіграю роль доброї дружини. Набула половини житла, купленого в шлюбі. Чого мені це коштувало окрема тема.

Так минуло ще 7 років. Прийшла криза 2014 року, і секретарям-перекладачам стали платити копійки. Стала викладачем, працювати повний день та довелося брати дітей.

Дітей терпіти не можу. Багато неадекватних. Приходиш на урок, а вони стоять на голові. Знову граю роль гарного викладача. Виходить.

Але дітей не люблю. Своїх не хочу, ніколи і нізащо. Не розумію, як можна хотіти дітей, поратися з ними, виховувати, давати їм увагу.

З батьками не спілкуюся, та і вони зі мною. Як це не сумно, чекаю на їхній відхід. Адже після них я успадкую таку суму, яка нарешті дозволить мені жити, а не виживати.

Найсмішніше, що я ніколи не хотіла нічого надзвичайного. Маленьку окрему квартирку, роботу, щоб вистачило на макарони та спокійне життя. Але навіть на цю квартирку виявилося не заробити, якщо маєш слабке здоров’я. Дякую, що прочитали.

Вам також має сподобатись...