Яке це щастя – власна квартира. Двокімнатна. Батьки допомогли із грошима. Сказали, щоб швидше одружився. Ремонт невеликий сам зробив. Свої меблі з батьківського будинку перевіз. Час починати самостійне життя. За складом розуму Арсен був «лірик». У свої 25 був редактором міської газети.
У вільний час малював, писав оповідання. На оповіданнях та картинах багато не заробиш, але жити можна. Машину вже давно було придбано, тепер і квартира є. Наступна мета – створити сім’ю. Арсен вкотре оглянув кімнату: “Чогось не вистачає? Точно картини! Але не моєю, а старовинною».
Ця думка захопила його і в неділю він подався на ринок. На цьому ринку був куточок, де продавали ікони, картини та інше начиння, яке у звичайної людини жодного інтересу не виклдикало. Але такі, як він сам, творчі натури іноді сюди заходили, сподіваючись придбати щось незвичайне.
Поблукав ринком години дві. Продавалися, звісно, і картини, але, переважно, художників, подібних до нього самому. Ближче до обіду з’явився чоловік, з вигляду мешканець одного з сусідніх сіл. Виставив картину. На картині було зображено красиву дівчину.
Техніка живопису була дивною, але дівчина на картині виглядала, як жива. Зробивши вигляд, що особливо не зацікавлений у покупці, Арсеній підійшов до продавця та запитав, скільки ж він хоче за полотно. Той почав розповідати про відомого художника, який невідомо скільки років тому її написав.
Арсен посміхнувся. Він добре знав усіх відомих художників, поетів і письменників, які коли-небудь жили в їхньому місті та околицях. Продавець віддав за кілька сотень картину і простирадло, в яке вона була загорнута. Повісивши картину на стіну, Арсен ще раз уважно подивився на дівчину.
В голові крутилися дивні думки: «А саме про таку дівчину я і мріяв все життя. Трохи старомодна, без жодних косметичних ефектів. І очі – саме такі, трохи сумні, трошки таємничі». Минула зима. Сім’ю Арсен так і не створив.
Більше того. остаточно перестав звертати увагу дівчат. Просто завжди порівнював їх із тією, на картині, і це порівняння було не на користь дівчат. Одного разу Арсен запросив до себе знайомого мистецтвознавця і показав картину.
Той оглянув картину і сказав, що вона написана в кінці дев’ятнадцятого на початку двадцятого століття. А от техніка живопису вкрай рідкісна. Проводив Арсен мистецтвознавця. Знову подивився на картину, посміхнувся. Вночі йому сон дивний наснився.
Наче він зустрів цю дівчину, десь біля лісу, недалеко від села. Кинувся до неї. Вона ж посміхнулася йому, а очі та посмішка, ну, як на картині. Прокинувся Арсен і не зрозуміє сон це чи дійсність. Розумом розумів Арсен, що це все дурниці, але щось на душі не спокійно.
Попереду вихідні вирішив до музею з’їздити. Картину на телефон зняв та поїхав. Зупинив машину біля музею і, перш ніж туди попрямувати, дістав телефон, набрав у пошуковику. І як просто все виявилося. Це ім’я Анастасія. Зайшов у музей поговорив із доглядачем.
Єдине, що дізнався, був якийсь поміщик. Жив у сусідньому селі, але інших деталей не дізнався, тому вирішив у село повернутися та там вже попити у довгожителів. Добре, коли машина, хоч і непрестижна, але своя, за годину він був уже там, де треба.
Сподівався побачити, хоч якісь «графські руїни». Але нічого подібного в цьому селі не було. Почав розпитувати у літніх про поміщика, але ніхто нічого не знав. Щоправда, порадила Арсенію одна жінка до бабусі звернутися, мовляв, їй уже сто років, а вона все ще при своєму розумі.
Знайшов цю бабусю. Справді, стара, але ще двором ходила. От і почав він її питати про поміщиків, які там жили. Так, дійсно був один, а в нього одні дочки були і всі дуже гарні. Порадила вона про місцеві легенди попитати таку собі Настю Шатрову.
За хвилину він був біля вказаного будинку. У душі якесь хвилювання, наче перед зустріччю з чимось незвичайним. У дворі чоловік якось дивно дивився на хлопця, який про якісь легенди говорив, та сумно зітхнув. Виявилося, що Настя, то його дочка і вона дійсно вивчала історію місцевості.
З хати вийшла дівчина і попрямувала у бік хвіртки. Раптом зупинилася, глянувши на застиглого хлопця. А завмерти було від чого перед ним стояла та, зображена на його картині. Далі сталося ще неймовірніше – вона назвала хлопця на ім’я.
Треба щось сказати, щось запитати, але він лише зачаровано дивився на неї і не міг вимовити жодного слова. Такий самий стан був і в дівчини. Першим все ж таки схаменувся він. Дістав телефон і показав їй зображення картини. Дівчина дуже зраділа, коли зрозуміла, що полотно в нього.
Відчинила хвіртку і взяла його за руку. Зайшли в будинок, дівчина завела його в свою кімнату і кивнула на картину, що висіла на стіні. Голова у хлопця перестала розуміти остаточно. На картині був зображений… він сам. В якомусь старовинному одязі…
Але саме це обличчя він щодня бачив, дивлячись у дзеркало. Виявилося, що ту картину їй подарував якийсь чоловік на місцевому ринку. Тут і Арсен згадав, що його картину йому продав чоловік і теж, наче хотів, щоб картина потрапила саме до нього. Вони дивилися один на одного щасливими очима…
