Мої принципи щодо чоловіків доволі нечисленні, а враховуючи, що віднедавна я заміжня жінка – їх стало ще менше. Тепер уже я не вибудовую образ “того самого”, залежно від того, яка в нього зарплата, зріст, фізичні дані тощо. Головне, щоб кохав, не бігав наліво і був зі мною відвертим.
Патологічний брехун не підходить. Природно, фінансове питання нікуди не поділося. Але з часом я зрозуміла, що шестизначні зарплати бувають тільки в дуже рідкісних випадках. Та й то, ці “випадки” вже всі давним-давно зайняті. Хоч і в соцмережах такий чоловік буквально в кожної другої.
Тому я і зважилася вийти заміж за свого обранця. Він давно давав мені зрозуміти про своє ставлення, залицявся до мене і наодинці обіцяв мені небо в алмазах, але я ніколи цьому особливо не вірила. З чого б почати: зустрічають, як відомо, по одягу, а він ніколи не вирізнявся стилем в одязі.
До того ж він не виділяється у фізичному плані. Худий, вузькоплечий, без натяку на чоловічу харизму. Був би він хоча б нахабним, я б ще подумала на перспективу… Але, на жаль. Тому за 6 років нашого знайомства вперше на побачення ми пішли лише півтора роки тому. І то, на це були свої причини.
Я не мала особливих надій щодо нього, але моя жіноча фантазія десь далеко і глибоко в голові все ще жевріла. А раптом на особистій зустрічі він себе покаже, та ще й здивує мене?! Ось було б чудово. Але, на жаль. Ми просто сиділи за столиком і перебирали найбанальніші теми для розмов.
Зрештою перейшли до бесіди про погоду, а проводжаючи мене, він зізнався, що йому подобаються “повненькі”, чим дав мені зрозуміти, що в його очах я ще й жирна. Утім, не тільки в його. Як же так вийшло, що ми одружилися? А я сама не знаю. Інші кавалери хотіли від мене лише одного.
Ці невдахи, мабуть, вважали мене зовсім відчайдушною через те, що я не підходжу під сучасні стандарти краси. І я прекрасно бачила їхнє справжнє ставлення до себе. Тому й вирішила припинити будь-які стосунки з подібними “чоловіками”.
Після того як список номерів у моєму телефоні неабияк скоротився, я і звернула свою увагу на цього чоловіка ще раз. Потрібно було дати йому другий шанс, раптом я побачу в ньому те, що шукала весь цей час? А потім вийшло так, що я, мабуть, сама дала себе обдурити.
Він дійсно завжди мене любив, але якоюсь своєю любов’ю. Він ніколи не відмовлявся піти погуляти зі мною на вулиці. Платив на всіх наших побаченнях за будь-які дрібниці. Віддано дивився в очі, але як чоловіка я його не сприймала. З ним було просто нудно і якось одноманітно.
Він старався, і мені було просто шкода відмовляти йому у своїй компанії. Помаленьку це стало звичкою, і ми почали жити разом, у мене, а потім і весілля сталося. Хоча я не ризикну стверджувати, що з моменту нашого першого побачення я стала любити свого чоловіка хоча б трішки більше.
На жаль, після весілля я почала помічати за своїм чоловіком деякі дивацтва, які привели мене до більш детального вивчення його життя. І виявилося, що він не такий простий, як я про нього раніше думала. По-перше, мені подобалося те, що друзів у нього було зовсім не багато.
Точніше, він знайомив мене тільки з одним, та й то, на весілля його не покликав. Це ж повинно говорити про те, що він людина доросла і серйозна. Не думатиме про гулянки та інші дурниці. Логічно? Логічно. Навіщо одруженому чоловікові ще хтось, крім дружини?
На мій жаль, вийшло так, що в мене з’явився один наш спільний знайомий. І він по секрету розповів мені про те, чому у мого чоловіка так мало друзів. Виявляється, тому що він любить брати гроші в борг, а потім їх не віддає. За що його навіть кілька разів ловили і били.
Мені він про це нічого не розповідав і навіть не натякав. Ще цей знайомий розповів мені про його стратегію щодо дівчат. Як з’ясувалося, він ніколи не видаляє номери їхніх телефонів і домагається їх, що називається, “до талого”. Не дивно, зі мною було саме так.
Він стверджував, що мій чоловік – патологічний брехун. Я не з тих людей, які люблять копатися в чиїйсь брудній білизні. Тому своєму чоловікові я нічого не говорила. Мені байдуже, у кого і за яких обставин він позичав гроші. Може, він їх у дитячий будинок віддав? Яка мені особисто різниця?
Та й щодо жінок я йому дорікати не стала. Якщо в нього така стратегія – бог із ним. Було і було. Не перевіряти ж його телефон ні з того ні з сього. Ревнощі ніколи ні до чого доброго не приводили. Нехай краще наші стосунки будуватимуться на довірі.
Нещодавно у мене був день народження, який, до речі кажучи, ми досить непогано відсвяткували. Я відповідала за стіл, бо готувати вмію і їсти люблю, а мій коханий обіцяв мені дуже приємний подарунок, хоча я від нього нічого конкретного не вимагала. Ні, всі люблять сюрпризи, це правда.
Але щось конкретне? Я знаю, скільки заробляє мій чоловік, і загалом сімейним бюджетом розпоряджаюся теж я. Тож чекати чогось грандіозного з мого боку було б нерозумно. Але хіба мало що… Крім листівки з милим привітанням, на мене чекала невеличка коробочка з золотим браслетом.
Біле золото, без надмірностей, зізнатися, саме такий лаконічний стиль мені найбільше подобається. Чудово, якби не одне але, а точніше, цілих два. По-перше, в деяких місцях я помітила невеликі потертості, які притаманні ношеним речам. Мабуть, полірував браслет не майстер, а якийсь новачок.
Ну і всередині, під самою подушечкою, я побачила папірець, в якому була вказана адреса ломбарду і ціна на виріб. Довго гадати про місце покупки, як ви зрозуміли, мені не довелося. І все б нічого, я б не звернула на це уваги. Якби не його вигадки про те, як він ходив відомого ювелірного магазину.
За його словами, він придбав мені “найдорожчий виріб”, який тільки в них був. Я терпіти не можу, коли мені брешуть в обличчя. Це дійсно бридко і відштовхує. З одного боку, чоловік хотів зробити мені приємно, і в нього це дійсно б вийшло. Навіть якби він чесно взяв якусь дрібничку, але не брехав.
Однак річ із ломбарду, враховуючи легенду, яку він вигадав… Тепер мені навіть не хочеться до неї торкатися, не те щоб носити. І я навіть уявити не можу, скільки я ще почула брехні, про яку навіть не підозрюю. Як жити з такою людиною, яка лише патологічно бреше мені.
Що від нього чекати наступного разу? Не хотілося б думати про таке, але довго я в такому темпі не витримаю. Не зможу жити з людиною, якій повністю не довіряю. Що ж це за стосунки такі? Адже він патологічний брехун!
Мабуть, залишається сподіватися тільки на себе і жити на самоті. Принаймні, все на це вказує, а переступати через себе, через свою гордість я не хочу. Будь що буде, а принципи важливіші.
