У житті склалося так, що я ніколи не контактувала з маленькими дітьми, мабуть, тому мені не надто хотілося стати мамою, думала, що це бажання прийде з віком. Через два роки після весілля чоловік все частіше став говорити про появу в нашій сім’ї дитини.
Я дуже категорично ставилася до обговорення цього питання, ми часто через це лаялися, я наводила купу доказів про те, що заводити дитину ще рано, що це дуже важко і таке інше. Питання про дитину обговорювалося і в колі друзів, з якими я теж сильно сперечалася, чому не треба заводити дитину.
Звичайно, вони дивилися на мене як на нелюда, і після повернення від друзів я бачила злого чоловіка, що насупився, здивованого, чому ж я не хочу дитину. Але в тому році щось змінилося, чи я подумала, що вже вік – час, чи ще якась незвідана сила підштовхнула. Загалом, завагітніти вдалося легко.
Перші п’ять місяців я, можна сказати, літала на крилах, токсикоз не мучив, різкої зміни настрою не помічалося і це мене дуже тішило. Не було всяких чудасій вагітних, я відчувала особливу увагу чоловіка, була щаслива. Але щастя не може довго продовжуватися, такого в житті не буває.
І тут понеслося – проблема на проблемі. Моя нервова система настільки зносилася, що взагалі нічого не допомагало, я втомилася хвилюватися, плакати. За проведені тижні в лікарні я дуже сумувала за чоловіком, батьками.
Я відчувала себе настільки самотньою, хоча підтримка та увага була з усіх боків. Такої дикої самотності я ще ніколи не відчувала. Говорять під час вагітності потрібно відчувати тільки позитивні емоції, але через всі ці події я відчувала цілу купу найжахливіших емоцій.
Був і страх, переживання, хвилювання, самотність, смуток, нудьга, безнадія, злість, ненависть, апатія. Можна продовжувати цей перелік почуттів нескінченно. Я дуже заздрила вагітним, які до останніх місяців «скакали, як кози», водили машину, займалися гімнастикою, працювали, робили фото.
В останні місяці вагітності, я лежала на ліжку, практично не встаючи, наприкінці дня в душ я буквально бігла, милася за 2 хвилини і бігла назад у ліжко, тому що мені було боляче та важко, до лікаря я теж їздила через силу та тільки на таксі.
У мене не було бажання, а головне можливості чимось займатися, кудись сходити, я просто фізично нічого не могла робити. За проведені місяці на ліжку я тільки й робила, що читала про передчасні пологи та про їхніх провісників.
Я знала, що не зможу доходити до кінця терміну, я передчувала, навіть уже готувала себе до пологів. Так усе й сталося. Дитина народилася відповідно недоношеною, слабкою. Після народження пролежав 5 днів в терапії, в яку я щодня приходила. Мені було шкода своєї дитини і я плакала.
Я уявляла, що буде все по-іншому. Представляла палату «мати і дитя», уявляла, як у перші хвилини життя годую дитину, уявляла виписку через 5 днів додому, уявляла щасливу себе. Але ні, навіщо ж бути людині щасливою? Пекло почалося через 5 днів після пологів.
Я не була готова до такого. Крапельниці по 16 годин, таблетки, уколи, нічні процедури, постійні істерики та сльози, збій сну, я перестала спати взагалі, не могла засинати, у зв’язку з чим почалися галюцинації, такого навіть ворогові не забажаєш.
Через галюцинації на кілька днів у лікарні мене заміняла свята жінка – моя мама, потім я повернулася, але сльози та істерики не припинилися. Хотілося дуже додому, я вже настільки втомилася від лікарень, я так сумувала за чоловіком. Загалом, думала, що вдома буде рай, але не тут було.
Після виписки щасливою мамою я була всього два дні, а потім почалося істерики, сльози, гнів, подив, знову купа найжахливіших емоцій. Цей день бабака, щодня одне й те саме. Проблеми зі здоров’ям у дитини, постійна біганина з пігулками, біганина до лікарні.
Я, напевно, не готова була до материнства, та й зараз, коли дитині два місяці я не готова, от і думаю, чи люблю я дитину? Та й взагалі, навіщо це мені все треба? Це жахливі питання. В чому ж щастя? У безсонних ночах? У криках? У розхитаній нервовій системі? У біганину з пігулками?
У біганині по лікарнях? У щоденній рутині? Я не розумію, не розумію. Бувають у мене дні, коли я така одухотворена і, здається, що дуже люблю свого малюка, а бувають жахливі дні з нападами гніву, ненависті до всіх і всього.
Загалом, мені така зміна настрою набридла, дуже вимотує, я втомилася бути нещасною дружиною та нещасною мамою, яка мучила своїм станом та настроєм оточуючих, і тому я вирішила звернутися до психотерапевта, який виписав мені відповідні препарати.
І навіть за два дні до прийому я вже почала відчувати приплив сил, напевно, сподівалася, що я підлікуюся і все налагодиться. Після прийому таблеток пройшов дуже навіть прекрасний щасливий «материнський» тиждень, але потім знову все зійшло нанівець. Що ж мені робити?
Що мені може допомогти? Хто мені може допомогти? Як відчути себе щасливою матір’ю? Може, я ніколи не упокорюся зі своєю роллю матері та так ніколи не полюблю свою дитину? Таким ставленням я можу втратити чоловіка та й батьки засудять.
Такий стан я частково виправдовую невдалою вагітністю, а раптом справа не у вагітності, а загалом у моїй голові? Іноді хочеться вбити себе чи повернути все назад. Я в безвиході, я розгублена.
Заздрю подругам-мамам, які у соцмережах пишуть, що “о, яке диво”, “як класно бути мамою”, “сьогодні, нам 5 місяців – яке щастя”, “як я раніше жила без тебе”. Я хочу бути такою, але не можу, я погана мати, я жахлива людина. Як бути? Я більше ніколи не буду щасливою?
