У мене багата сім’я. Кожен у ній зобов’язаний перевершити всіх. Такі собі дворяни, які міряються своїм багатством і одягом на балу в короля, не повірите, але подібна нісенітниця існує й досі. За задумом моєї бабусі, ми з моєю молодшою сестрою повинні бути кращими за всіх з нашої рідні.
Мама з татом були більш-менш адекватні в даному плані, за що я їм дуже вдячна, але все одно поступово це переросло в те, що ми з сестричкою стали ворогами, намагаючись обійти одне одного. Спадкоємицею родинних статків мала стати найуспішніша, хоч як би це сміховинно не звучало.
Це я зараз розумію, будучи вже дорослою. Однак моя сестра досі все ще зневажає мене і намагається обійти мене в усьому. Загалом, тих людей, які в чомусь перевершили мене, я дещо недолюблюю. Причому, виражається це вкрай дивним чином.
Якщо я спілкуюся безпосередньо з цією людиною, вона не викликає в мене негативу чи ще чогось. Вона мені подобається, мені приємно з нею спілкуватися, я щиро захоплююся її успіхами. Ну, треба ж, свою фірму відкрив? Чудово ж! Ні, серйозно – це чудово і неймовірно круто.
Однак варто мені тільки почути про успіхи цієї людини від когось іншого, то тоді я чомусь уже починаю їй заздрити, як же, при мені хвалять і захоплюються іншою людиною. Що найкумедніше, мені раптово захотілося цю людину переплюнути.
Свою фірму, звісно, я не відкрила, але стала заробляти фотографією чималі гроші. Та такі, що цілком могла б зрівнятися з ним, і на той момент його розкрученою фірмою, а потім, щойно я досягла піку слави мені раптово все це набридло. Я повернулася до колишнього життя, закинула фотографію.
Ця дивна заздрість щодо тієї людини раптом минула. Потім правда з’явилися інші люди, яких я хотіла переплюнути. З кимось мені вдавалося зрівнятися, а з кимось ні, і таких було більше. Я постійно знаходила якийсь привід комусь заздрити, а іноді й кільком одразу.
Це могла бути шикарна фігура моєї подруги. Я захоплювалася і розчулювалася нею, проте варто було хоч комусь при мені оцінити її фігуру – я знову завелася. Одразу намагаюся схуднути, користуюся кремами масками і, звісно ж, тренажерний зал!
Кінцевої мети я тоді не досягла, у неї інша статура. Вона вища за мене, та й її маленькі акуратні груди – це теж мені не дано. Загалом, бажання заздрити тоді теж відпало. Згодом я починала розуміти, що ту худеньку подругу я можу обійти в чомусь іншому. У цьому випадку мені стало легше.
Нехай вона приваблює чоловіків своїм тілом, а я вже буду приваблювати потрібного мені хлопця своєю вічно позитивною поведінкою, на жаль, часто удаваною – цього я вже навчилася. Або знанням всіляких ігор, музики і філософії, на що я витрачала левову частку свого вільного часу.
Модними на той час новинками музики, фільмів та ігор я особливо не цікавилася, але потрібно було – інакше я могла б відставати від своїх миловидних подруг. За своєю статурою я дещо чоловікоподібна, тому й доводилося ось так намагатися привернути до себе увагу.
На цій нервовій тематиці у мене навіть трапилися “любовні страждання”, так би мовити. Загалом, був один хлопчина – мій особистий ідеал. Я любила його років із п’яти. Він був високим смаглявим із яскравими зеленими очима. Як я його обожнювала, хоч доля нас розвела, я згадувала його ледь не щосекунди.
Навіть хлопців шукала точнісінько як він. Одного разу, мені мама раптом повідомила, що він збирається приїхати до нас у місто. Ох, я була такою щасливою. Проте ще щасливішою я стала тоді, коли він раптом зізнався мені в коханні. Як і я, він теж згадував мене з самого дитинства.
Ми провели з ним чудові півроку. Він розповідав мені про те, що пішов у море, що у нього зараз багато грошей. І якщо в нас усе складеться, то ми будемо найпрекраснішою парою. І ось моя мама навіщось почала розписувати мені, що він дуже непогано заробляє, він чудова людина.
І взагалі, з таких людей як він, треба брати приклад. І все, мене знову понесло. Треба його переплюнути, я маю бути кращою за нього. Ну, перевершити мені його не вдалося, не в моряки ж мені тепер іти? А ось усі наші стосунки канули в небуття.
Я раптово, замість коханого побачила в ньому суперника. Було вкрай неприємно. Якийсь чортеня в мені сидів і твердив, мовляв, він твій ворог, а ворог не може бути тобі дорогий. І я цьому чортеняті піддалася. Загалом, зараз він вже одружений, але його дружину я чомусь не ненавиджу.
Навпаки, вона мені дуже імпонує. Та й стосовно хлопця я відчуваю страшну провину, і навіть якісь залишки любові, але не роздратування. Ох, якби не було тоді моєї заздрості, можливо, я була б щасливішою, ніж зараз. На даний момент у мене теж є хлопець.
Не знаю, як так вийшло, але він моя точна копія, всіх намагається обійти, особливо мене. У нас із ним вічне суперництво. Ми один одного ненавидимо, але продовжуємо жити разом, намагаючись один одного перегнати. І, схоже, це ніколи не закінчиться.
Я випереджаю його в тому, що хотів би осягнути він, а він затьмарює мене в моїх прагненнях. Наприклад, у нього не завжди гладко виходить у спілкуванні з людьми, а я раптом усіх його знайомих переманила на свій бік і мені спокійно позичають гроші і навіть кличуть на круті вечірки.
Він же тим часом на зло мені знаходить робочі місця з чудовим окладом, які хотіла зайняти я, у нас одна професія – ми обидва інженери. Слабкі, але щирі спроби допомогти одне одному хоч у чомусь – знову викликають обопільне роздратування.
Чотири роки разом – майже рідна людина ж, хочеться іноді зробити для неї щось приємне. Знову ж таки приклад: якийсь п’яний приліпився до не менш п’яного мого хлопця, що буває вкрай рідко, і я одразу ж мчу з’ясовувати стосунки і рятувати його.
Не дай боже його поб’ють або ще чого, рятую, після чого він на мене так сильно ображається, що ми не розмовляємо кілька днів. Або він, по доброті душевній, намагається проштовхнути мене по роботі вище, а я не хочу приймати його допомогу.
Мені огидно, що мені допомагає той, кого я хочу обійти. Так і живемо, вірніше жили. Ми не розійшлися. Знову ж таки, міцна прихильність одне до одного, попри суперництво, але я хочу або з ним домовитися, або розійтися. Поки що я перебралася до батьків, але планую і звідти виїхати.
Благо гроші на квартиру в мене хоч є. У якийсь момент мені настільки все набридло, і нинішнє життя, я втомилася від ненависті до інших людей, до цієї заздрості. Ні, я, як і раніше, заздрю комусь. Особливо подругам, які вже вийшли заміж і в них теплі й ласкаві стосунки зі своїми обранцями.
Але це нормальний стан кожної незаміжньої ще дівчини. Та й узагалі, заздрити – це нормальний людський стан, який частенько штовхає його вгору. Звісно ж, якщо це в межах розумного. Мені теж захотілося весілля, ласкавих побачень і спокійних стосунків.
Нехай мій обранець вже виривається в лідери, головне, щоб він уже заспокоївся і побачив у мені слабку дівчину. Він цього не зрозумів, хоча я кілька разів говорила, що мені це все набридло. Я не хочу більше суперництва. Я хочу навпаки любові, співдружності, йти рука об руку.
Загалом, я зараз стою на страшному роздоріжжі. Більша частина думок рветься покінчити з цією заздрістю, з цим життям, з цим хлопцем, до якого не скоро дійде, що він не так робить. Із цими подругами, яких навіть всупереч втомі, продовжую ненавидіти за якісь раніше помічені переваги.
Зі своїми родичами, які хочуть, щоб я була такою собі суперзіркою. Я хочу почати нове життя, будучи новою людиною без заздрощів і гонитви за славою. Не розумію, навіщо з нами це зробили…
