Низько-низько схиливши голову, Марина вийшла з кабінету лікаря. У коридорі прямо навпроти дверей сиділа її мати. Марина відчула, як жінка пропалює її поглядом. Треба було щось сказати. Мама чекала. Марина винувато підняла очі, і говорити вже нічого не треба було.
Мати злетіла з місця, наче вжалена, схопила дівчину за руку й ледве не волоком потягла коридором, злісно шиплячи доньці у вухо:
– Я так і знала! Догулялася, дурепа, дошлялася вечорами! Гаразд, хоч технікум закінчити встигла. Я так розумію, переривати пізно?
Марина боялася відповідати, та мамі відповіді й не було потрібно. Підозрілі симптоми в доньки вона помітила давно. Занадто давно… А до лікаря потягла, коли все стало очевидно… Марина була не зовсім вже маленькою дівчинкою. Днями дев’ятнадцять виповнилося. І з хлопцем, начебто, зустрічалася. Але от тільки “начебто”.
З Миколою в неї було все несерйозно, якось по-дитячому. То зустрічалися, то розлучалися. Микола сам по собі був людиною надто легковажною і Марина знала, що одруження хлопець боїться, як вогню. Він часто любив підкреслити, що одружуватися не збирається, як мінімум, до тридцяти.
А якщо Марині чи іншим дівчатам щось не подобається, то він нікого поруч із собою не тримає. Тому Марина не повідомила йому про те що чекає дитину. А що толку? Накричить він на неї і, вже вочевидь, пропозицію руки і серця не зробить.
Але ось мама Марини такої думки не дотримувалася. Тягнучи доньку лікарняним коридором, вона сердито бурмотіла:
– Це Миколка, так? Миколка, негідник, батько дитини? Ну нічого, він у мене одружиться, одружиться як миленький.
– Не треба, мамо, – мало не плакала Марина. – Ми з Миколою не кохаємо одне одного, і він не стане зі мною одружуватися.
– Та що ти кажеш? – зло зиркнула мати. – А коли ти зі своїм Миколою… ну сама знаєш чого…. ти чим думала? Одружиться, кажу! Я з ним розмовляти не збираюся. Я відразу до його батьків піду. Ось просто зараз і піду. А ти додому йди. Сиди там і чекай на мене. Зрозуміла?
Марина все зрозуміла. Вона повернулася додому і натрапила там на ще один уїдливий погляд. Погляд своєї п’ятнадцятирічної сестрички Віки. Віка була та ще проноза. Усе розуміла, усе бачила. І зараз запитала сестру медовим голоском:
– Ну що? Ви з мамою сходили в лікарню? Що в тебе?
– Не твого розуму справа? – огризнулася Марина.
У неї засвербіли руки, так хотілося дати сестрі… Таке бажання виникало дуже часто, але всього один раз у житті Марина не стрималася. І те, що було після цього, вона запам’ятає на все життя. Мама покарала її і поставила в куток на кілька годин. Ще б пак! Марина образила її улюблену доньку. Так було завжди. Віка була маминою улюбленицею, маминою принцесою, а Марина непотрібною перешкодою.
Хоча, чому перешкодою? У дитинстві мама використовувала її як няню для молодшенької. Марина і зараз пам’ятає, як із тугою дивилася у вікно, як їй хотілося на вулицю, побігати з іншими дітлахами. Але вона була прив’язана до дому. Заколисувала у візочку маленьку Віку, стежила, поки та спала. Потім Віка пішла до дитячого садка і забирати сестричку теж стало обов’язком Марини.
Марина ніколи не знала свого батька. Вона пам’ятає тільки вітчима, батька Віки. І він був людина непогана, до дівчаток ставився рівно. Ніколи рідну доньку не виділяв, на відміну від мами. Для тієї Вікуся була “світлом у віконці”. А Марина все життя “зі шкіри геть лізла”, щоб заслужити похвалу матері, але так і не змогла цього домогтися. Вона і вчилася краще за молодшу сестричку, але тільки Віку підбадьорювали навіть за четвірки, а на Маринині п’ятірки дивилися крізь пальці.
Ось і зараз Марина погана. Багато образливого їй встигла наговорити мама, коли вони виходили з лікарні.
– Нагуляла, зараза? Ти що думаєш мені на шию посадиш малюка? Мені ще Віку на ноги ставити треба. І все, що я можу для тебе зробити, це поговорити з батьками Миколи. А ростити твою дитину в нас із батьком немає матеріальної можливості. Вже звільни. Треба було думати, перш ніж…
Марина відштовхнула допитливу сестричку і замкнулася у себе в кімнаті. Тільки тут вона дала волю сльозам. Що ж тепер робити? Що буде? Ясна річ, мама допомагати не буде, це Марина і без її слів розуміла. А Микола з нею не одружиться. У них стосунків уже майже немає. Бачаться рідко. Марина навіть чула, що він із якоюсь іншою дівчинкою гуляти почав.
Марина плакала доти, доки не почула в хаті голоси. Повернулася мама, але не одна. Вона з кимось розмовляла, і цей другий, жіночий голос був Марині незнайомий.
Дівчина схопилася з ліжка, подивилася в дзеркало на своє опухле обличчя. Подумала, що треба припудритися, але не встигла. Спочатку двері її кімнати хтось смикнув, потім голосно й наполегливо постукав.
– Марино, відчиняй! – голосно сказала мама.
За дверима стояли троє. Крім мами там була ще сердита, незнайома жінка, судячи з усього, Миколина мама, ну і сам Микола. Виглядав він досить пониклим. Жінки рішуче пройшли в кімнату дівчини, практично втягнувши за собою Миколу. Після цього мама Марини щільно прикрила за ними двері.
“Ясна річ, щоб улюблена Віка не почула скандалу”, – посміхнулася про себе Марина, хоч як би не було нудно їй у цей момент.
Розмову почала незнайома жінка:
– Ну що, синку? – майже ласкаво звернулася вона до Миколи. – Розповідай, твоя дитинка?
Микола стрельнув очима в Марину і понуро кивнув.
– Моя!
Марина пораділа. Хоч би яким Микола був вітряним гулякою,але повним мерзотником він не був і хоча б тут правду сказав, не став ухилятися.
– Ну ось і все, – кивнула його мати. – Скінчилося твоє вільне життя, синку. Завтра ж підете і подасте заяву в РАЦС.
– А що, якщо я не хочу? – намагався ще відбрикуватися Микола.
– А тебе вже ніхто не питає. Ти вже не дитина. У тебе в самого дитина буде. Час нести відповідальність за свої вчинки.
Мати Миколи виявилася жінкою дуже навіть владною, яка переплюнула в цьому навіть маму Марини.
Поки молоді мовчали, дві жінки самі між собою все вирішили. Де і як зіграють весілля і, майже що, меню обговорили. Марина не знала радіти їй чи плакати. Начебто, проблему вирішено, але так не хотілося виходити за Миколу.
Колись Марина була в нього сильно закохана, але зараз бачила всі його недоліки, як на долоні. Жити з ним не хотілося. Тут дівчина почула, що після весілля вони підуть із Миколою жити на квартиру і пораділа.
Хоч це добре! Як же давно їй хотілося вирватися з дому, де все підпорядковано бажанням “маленької принцеси” Віки, а вона тут тільки як прислуга і дівчинка для биття.
Весілля з Миколою було супер скромним. Його зіграли в будинку батьків Миколи й покликали тільки найближчих родичів із двох сторін. Обстановка була невеселою. Усі бачили кислі обличчя нареченого і нареченої і знали, для чого потрібен цей шлюб.
Але невесело було тільки спочатку. Потім рідня і забула, з якого приводу вони зібралися. Микола з Мариною непомітно втекли в орендовану однокімнатну квартиру, в якій їм належало жити.
Вийшло так, що Микола тільки проводив туди свою молоду дружину, а потім зам’явся:
– Слухай, Марино, час-то ще не дуже пізній. Може, я піду з хлопцями зустрінуся, відзначу наше з тобою весілля, так би мовити.
– Ось саме – “так би мовити”, – зітхнула Марина. – Ти з хлопцями хочеш зустрітися чи з черговою подружкою?
– Марино, ну ти чого? – витріщив очі хлопець. – Я ж щойно одружився. Одружився з тобою, значить гуляти не буду. Ти тільки не щеми мене сильно. Дай трохи свободи. Я до сімейного життя поки не готовий. Треба звикнути.
Звикнути Микола так і не зміг. Він гуляв, гуляв відчайдушно. Якщо до моменту появи дитини він ще намагався дотримуватися якихось пристойностей і хоча б ночував удома, то після того, як Марина привела у світ доньку, її чоловік ніби з ланцюга зірвався. Він міг не повертатися додому цілодобово.
А коли приходив на його одязі Марина помічала сліди губної помади, виразно відчувала запах жіночих парфумів.
Ревнощів не було. Які ревнощі? Миколу вона не любила, але було виразне відчуття, що об неї витирають ноги. Поступово Марина зненавиділа свого чоловіка. Її мати бачила, що живуть молоді погано.
Як тут було не помітити, коли на виписку з лікарні Микола запізнився і, до того ж, прийшов “веселий”. Миколи ніколи не було вдома, коли теща приходила допомогти з дитиною.
Усе це мати Марини бачила, але все одно давала поради доньці, що потрібно зберегти шлюб.
– Розсудливим стане коли-небудь, нагуляється. Зрештою, у вас спільна дитина.
Спільна дитина Миколу не зупиняла, не зупинила вона і Марину.
Всією душею ненавиділа чоловіка, вона протрималася з ним три роки. Дочекалася моменту, коли донька Христина пішла до дитячого садка, вона сама вийшла на роботу і розлучилася з ним .
Микола видихнув і злетів у щасливе майбутнє, оплативши квартиру на три місяці вперед і пообіцявши допомагати матеріально. І в самої Марини немов “камінь із плечей упав”.
Батьки розлученого подружжя трохи побурчали і змирилися. Зрештою, вони й самі розуміли, що з цього шлюбу нічого не вийшло б. Але Христина з’явилася в офіційному шлюбі, значить формальності дотримано.
Через рік Марина зустріла Славу. Зі Славою вона познайомилася абсолютно випадково. Того дня Марина поспішала з роботи, розуміючи, що знову запізнюється в садок. Знову вихователька бурчатиме, що її Христина залишається останньою в групі.
Марина бігла бігом і вискочила з-за рогу несподівано для водія, який їхав величезною калюжею. У підсумку Марина виявилася мокрою з голови до ніг. Водій вискочив з-за керма і довго вибачався. Потім запропонував Марину підвезти. Так зав’язалося їхнє спілкування.
Уже за півроку Марина з донькою переїхали до В’ячеслава, а ще за півроку оформили офіційний шлюб, дізнавшись, що Марина чекає дитину.
Усе начебто було схоже – знову Марина виходила заміж при надії, але водночас усе було зовсім по-іншому. Марина кохала Славу, кохала шалено! Вони хотіли дитину, чекали на неї. Разом прислухалися до кожного ворушіння в животі Марини.
А коли з’явився хлопчик, Марина ледве з глузду не зійшла від розчулення. Тільки тепер вона зрозуміла, що означає бути матір’ю.
У Марини була справжня сім’я – коханий і люблячий чоловік, маленький син і, хотілося б сказати, Христина, але донька чомусь не вписувалася в загальну ідилію. Христина була примхливою дівчинкою, яка часто хворіла і від цього вимагала уваги.
До того ж, вона дивилася на маму очима колишнього чоловіка. Марина, яка встигла під кінець першого шлюбу зненавидіти Миколу, не могла спокійно дивитися в очі доньки. Її пересмикувало від цих очей. І взагалі, Христина так часто викликала роздратування в Марині!
Христина відчувала, що з появою братика мама почала до неї ставитися гірше і вередувала більше, ніж зазвичай, до того ж ревнувала маму до малюка. Вилилося це в дуже сумну подію.
Час наближався до вечора, і маленький Кирюша мирно спав у своєму ліжечку, а Марина, скориставшись вільним часом, готувала вечерю для чоловіка.
Несподівано вона почула зі спальні гучний плач малюка. Плач був не зовсім звичайний – різкий, захлинаючий. Марина налякалася і побігла в кімнату. Її переляк був нічим порівняно з тим жахом, якого вона зазнала, побачивши, як маленька Христина за шкірку тягне дитину, намагаючись перекинути її через бортик ліжечка.
Перший раз у житті тоді Марина покарала доньку. Вона не могла зупинитися. До тями прийшла тільки тоді, коли її схопив за руки чоловік, який повернувся.
– Марино, що ти робиш? – вигукнув чоловік.
– Вона, вона… – захлиналася словами Марина, – вона хотіла нашкодити Кирюші. Намагалася впустити його з ліжечка.
– Нащо тобі цей Кирюша? – плакала Христина, тримаючись за щічки, що горіли. – Ти тільки його любиш, а мене не любиш зовсім.
– Це неправда!!! Просто він маленький, йому потрібно більше уваги.
Той вечір став вечором одкровення. Якось недоречно до них завітала мама Марини і дізналася від онуки, що сталося. Підійшла до Марини і, скрививши губи, сказала:
– Ну що, донечко, ситуація повторюється, чи не так?
– Про що ти, мамо?
– Ну як же, про що? Пам’ятаєш свої істерики в дитинстві? Коли ти волала, що Віку я люблю набагато більше, ніж тебе. Тепер ти мене розумієш? Твій перший чоловік хоча б одружився з тобою і не був таким негідником, як твій татусь. Той кинув мене просто перед весіллям. Тому в графі “батько” у твоєму свідоцтві про народження стоїть прочерк.
Марина завмерла. Несподівано все відкрилося перед нею, як на долоні. Ось воно в чому справа! Вона не може любити Христину так, як любить синочка тому, що бачить у Христині ненависного їй першого чоловіка. Виходить, що й мама теж…
Визнавати це було досить боляче.
– Ні, мамо, ти не маєш рації, – похитала головою Марина. – Я ставлюся до дітей однаково. Просто Христина вже велика дівчинка і має щось розуміти. Їй зараз дістається менше уваги тому, що Кирюша зовсім малий. Коли він підросте, все зміниться.
– Нічого не зміниться, – хмикнула мати. – Ніколи, я повторюю, ні-коли-коли ти не зможеш ставитися до них однаково.
Мама пішла, і Марина задумалася. Як же так? Чому так сталося? Марина переглянула в голові всі останні події. Та що там говорити? Вона навіть за голосом своїм устежити не може! Коли розмовляє з Христиною, цей голос стає буркотливий і злий, але сюсюкаючи з синочком, він тане від ніжності.
Скільки в дитинстві вистраждала сама Марина від такого поводження мами? Вона ж усе чула. Усі ці інтонації, з якими звертається мама до неї і тут же до Віки. То навіщо? Навіщо вона повторює цей жорстокий експеримент на своїй доньці?
У чому винна Христина?
Марина навіть заплакала від своїх думок. Вона пообіцяла собі, що від цього дня ніколи, ні на секунду не розділятиме дітей. Ставитися до них буде тільки однаково. А починати потрібно було ось прямо з цього моменту.
До цього часу був уже пізній вечір, і Марина тихенько зайшла до спальні до дівчинки. Христина спала з опухлим від сліз личком. На одній щічці досі виднівся слід. Почувши, як скрипнули двері кімнати, дівчинка прокинулася, сіла на ліжку й скривдженими очима подивилася на маму.
Заходячи в кімнату, Марина планувала поцілувати доньку, попросити в неї вибачення, притиснути до себе і приголубити. І не змогла….
Христина дивилася на неї Миколиними очима. І все, що змогла зробити Марина з перерахованого вище, це видавити з себе:
– Христино, вибач мене, будь ласка. Я була не права.
– Так, мамо! Мені було боляче, – завизгнула Христина,
Марині стало так неприємно, що вона знову перейшла на звинувачення.
– А хіба не за діло? Ти навіщо Кирюшу намагалася впустити?
Марина обірвала себе на півслові. Не для цього вона зараз сюди зайшла, ох, не для цього. Як же важко любити цю дівчинку! Просто неможливо змусити себе обійняти її й поцілувати.
– На добраніч, донечко, – сказала Марина і вийшла з кімнати.
