– Доброго дня, Олено, – незнайома жінка стояла на сходовому майданчику. Видно було, що їй ніяково і вона нервує. Вона дивилася в підлогу і смикала якийсь папірець.
– Здрастуйте. А хто ви? І до кого?
За секунду до дзвінка у двері Олена весело танцювала під улюблену музику. Вона просто раділа чудовому сонячному дню. Сьогодні була субота, вихідний від навчання та роботи. І плани Олена будувала грандіозні: прогулятися магазинами, зустрітися з подругами, сходити в кіно. І просто чудово провести час.
Тепер вона чекала відповідь від незнайомки. І вже починала дратуватися.
– Ви хто, жінко? До кого? Ви, можливо, помилилися адресою? Он там господиня квартири – теж Олена. Можливо, вам до неї треба? Вона є масажистом, її часто шукають клієнти. Я вже звикла. Просто зараз вона в інший район переїхала, вийшла заміж, а цю квартиру здає. А я вас не знаю. Вибачте.
– Так, ні, не помилилася, – дивна жінка заворожено дивилася на неї, як на щось прекрасне, – я до тебе, доню.
– Чого? Яка я вам доня! Зовсім, чи що, ку-ку? Ідіть звідси, божевільна! – Олена з усієї сили грюкнула дверима прямо перед носом дивної гості.
Гарних манер їй, звісно, не вистачало. Все-таки огріхів у її вихованні вистачало. І це не дивно. Всі, хто ближче з нею знайомилися, щиро захоплювалися тим, що Оленка виросла цілком гідною людиною, незважаючи на всі мінливості долі і на те, яким жахливим було її дитинство.
Олену виростила бабуся. Ну, як виростила… Спочатку рідна мати залишила її у будинку де вона з’явилася на світ. Так просто. Взяла та залишила. Вирішила, що їй ця дівчинка не потрібна. Встигла лише назвати Оленкою і зникла у невідомому напрямку.
А Оленка була така мила і гарненька. Ось не як усі діти – червоні та страшненькі. Вона вже з перших днів була симпатична. Але мамі вона була непотрібна. Ні одразу, як тільки з’явилася, ні через півроку, коли навчилася сідати. Ні через рік, коли медсестри та нянечки воркували над нею “Яка гарна дівчинка, ну просто янгол!”, ні після.
Її спочатку відправили до Будинку малюка. Мати пішла, хто батько Олени – ніхто не знав. Родичі не виявили бажання забрати дівчинку до себе.
Там Олена прожила п’ять років. Не сказати, що їй там було зовсім погано. Адже іншого життя вона не знала. Вихователі та няні там працювали добрі.
Олена була дуже гарною дитиною, а ще слухняною та кмітливою. Таких зазвичай люблять. Адже вони не створюють багато проблем. З ними не треба сильно напружуватись, вони все вміють самі: одягнутися, поїсти, швидко заснути. Ось і Олену любили за зручність.
А їй це дуже подобалося. Подобалося, коли її кохають. Хоча б працівники дитячого будинку. І вона старалася. Дуже старалася. Бути гарною, слухняною та правильною дівчинкою.
А потім все змінилося. Якось Олену покликала до себе її улюблена вихователька, Світлана Петрівна, і таким тихим та загадковим голосом сказала:
– Оленочко, я хочу тебе дещо з ким познайомити. Це твоя бабуся. Вона дуже гарна. Вона просто не могла прийти по тебе раніше. Але вона тебе дуже любить. І хоче, щоб у тебе був свій дім, своя сім’я та своя бабуся.
– Ні! – крикнула Олена і заплакала.Цей несамовитий момент вона не забуде ніколи. Олена так сильно любила Світлану Петрівну. Як маму. Їй так подобалося розмовляти з нею. Світлана Петрівна часто брала Оленку на руки та ніжно гладила по голові.
– Ах ти красуня наша! За що так з тобою? Така розумниця. Як же мені шкода тебе,— часто примовляла вона.
Олена тоді не розуміла, про що йдеться. Їй подобалося сидіти на ручках і притискатися до такої доброї та затишної людини. Вона любила Світлану Петрівну. Ніколи їй про це не говорила, але кохала всім серцем.
І ось зараз прийде якась там бабуся. Навіщо хоче забрати маленьку Олену в якийсь там будинок. А їй і не потрібна хата, і бабуся не потрібна. Їй і тут добре. Іншого життя вона не знає і знати не хоче.
Перше знайомство з бабусею пройшло так собі. Заплакана Олена з некрасиво і страшенно коротко обстриженим волоссям, одягнена в незрозумілий запраний одяг не викликала у бабусі особливого захоплення.
Олена стояла в кутку кімнати, куди її привели для зустрічі, і спідлоба дивилася на неї, наче загнане звірятко. Якась дивна стара жінка, від якої жахливо несмачно пахло чимось поганим, зовсім не викликала довіри.
– Ну чого ти як нерідна? Не рада мені, чи що? Я, бабуся твоя. Іди до мене, люба, іди сюди, обійму!
– Не піду, не хочу! – істерично закричала Олена. ― Я тебе не знаю, я тебе не люблю! Я люблю Світлану! Відпустіть мене до Світлани!
– Бач, ти яка! Поглянь-но на неї. Радіти має! Я тебе додому забираю!
Цей дивний сільській говір назавжди залишиться в голові у Олени. Як вона зненавиділа його тоді, у п’ять років, так і ненавиділа все своє життя. Так само, як і бабусю.
Бабуся ця – баба Люда – була матір’ю Олениної мами. Вона чудово знала, що її дочка виношує дитину у вісімнадцять років. Але оскільки нареченого у дочки не було, а були дивні непостійні знайомі, в батько нікого було записати. Саме баба Люда тоді переконала Катерину, свою дурну доньку, позбавитися дитини.
– Ну що ти вигадала ― У тебе ще все життя попереду. Навіщо тобі це треба? Все життя собі зламаєш, дуреха.
І Катя послухалася. Сама була ще дурною дитиною і сперечатися з мамою не стала.
За ці п’ять років багато води витекло. Катя переживала, звичайно, через скоєне, але намагалася якомога менше думати про це.
І ось, нарешті, вона вийшла заміж. За воєнного. Разом із чоловіком переїхала до іншого міста. Там у неї все склалося добре та благополучно. Про свою таємницю чоловікові вона, звичайно, не сказала. Незабаром у пари народився первісток, син. Катерина була щасливою.
А баба Люда чомусь ні. Після переїзду дочки вона, залишившись зовсім одна, багато думала.
Думки про покинуту дівчинку почали терзати її дедалі частіше. Не могла вона пробачити себе за те, що дочка змусила таке створити. Соромно їй стало . Як же так, рідна людина все-таки… І ось, зваживши всі за та проти, вона зважилася знайти дитину та забрати додому.
Незважаючи на опір Олени, її все ж таки віддали бабусі. І начебто вона має бути щасливою поряд з єдиною близькою людиною, але насправді стало лише гірше.
Бабуся, мабуть, не врахувала той факт, що вона вже не молода, а дитиною треба займатися та виховувати. Лише через рік вона стала сильно втомлюватися, їй не хотілося ні грати, ні гуляти з онукою. Її дратувало, коли Олена не слухалася чи сперечалася. Все було не так.
Але й дитина, не відчуваючи кохання та турботи, все робитиме на зло. Конфлікти траплялися у їхньому будинку чи не щодня. То Олена підлогу не так помила, то двійку в школі отримала, то з вулиці прийшла надто пізно, то нові черевики порвала. Все дратувало бабусю. Вона нещадно лаяла Олену, віддаляючись від неї все далі і далі.
Несолодко було Олені, не було в неї з бабою Людою ні розуміння, ні теплоти, ні кохання. Олена росла і рахувала дні, коли вона вже з’їде від ненависної бабки.
– Ах ти невдячна! Я тебе витягла з цієї діри, дала тобі шанс на нормальне життя, а ти! Як поводишся? Як ти зі мною розмовляєш?
– А я тебе не просила про це! Ненавиджу тебе! – крикнула у відповідь Олена, яка вже подорослішала.
Після цієї фрази бабуся ще сильніше розлютилася на онучку.
Відносини з бабусею та обстановка в будинку тільки підстьобували Олену якнайшвидше набути самостійності та з’їхати.
Вона непогано навчалася у школі, завжди відкладала гроші з кишенькових. Небагато, але підкопила. У вільний час підробляла. То дитячим аніматором, то листівки роздавала, то із сусідським собакою гуляла. Не сиділа на місці взагалі.
Олена чудово склала випускні іспити і вступила до Київського інституту. Ні хвилини не сумніваючись, зібрала речі і, навіть не попрощавшись із бабусею, на першому ж поїзді рвонула до столиці.
Олені дали гуртожиток, і в неї почалося інше, доросле життя.
Вона завжди працювала. Кожну вільну від навчання хвилину. Розуміла, що ніхто більше їй не допоможе у цьому житті, і сподіватися треба лише на себе.
До четвертого курсу Олена вже могла собі дозволити винаймати окрему квартиру, вона офіційно працювала у банку за своєю спеціальністю, мала непоганий дохід від підробітку онлайн. Вела сторінки в соціальних мережах відразу для кількох великих блогерів. Загалом усе у неї було добре.
У Олени було велике коло спілкування, добрі, цікаві друзі, вона ще й спортом встигала займатися, і в автошколі навчалася, і курси англійської закінчувала. Життя било ключем.
І раптом вона. Мама. Зачинивши двері, Олена, звичайно ж, одразу все зрозуміла. Це вона, її мати. Та сама. Яка покинула її колись. Адже бабуся все розповіла онуці, що підросла. Всю правду. І навіть фотографію її показала.
І ось зараз та, на яку Олена так довго чекала, яку любила завжди, незважаючи ні на що, сама знайшла її і стоїть у неї за дверима.
Здавалося б, це щасливий фінал історії про нещасну дівчинку. Але ж ні. Олена зрозуміла, що не хоче . Не хоче терзати рани, що затяглися. Якщо зараз вона впустить маму у своє життя, питань у неї буде більше, ніж відповідей. А вона не готова до цього.
Зараз у Олени все гаразд. Вона сама пройшла весь цей шлях. Мама була потрібна їй раніше. Нині їй і без неї добре. Минуло двадцять років з того дня, як вона залишила беззахисну маленьку дочку зовсім одну в цьому величезному, жорстокому світі. Тепер маленька дівчинка зросла. І мама їй більше не потрібна.
Олена включила музику голосніше, і знову почала танцювати.
Сльози градом котилися по її щокам. Жінка все зрозумівши просто пішла,і біьше ніколи не поверталася.
