Поліна увійшла до батьківської квартири, тягнучи за собою дві великі дорожні сумки, і прямо у передпокої без сил опустилася на табурет.
Двадцять років тому вона пішла звідси, сповнена надій на нове, щасливе життя. Як тут тихо й порожньо! «Звикай, до тебе рідко будуть приходити, повір мені», — сказала вона собі й гірко посміхнулася.
Найсмішніше в цій ситуації те, що їй ні на кого поскаржитися, нікого звинуватити в тому, що так вийшло. Ніхто не бажав їй зла й не робив їй нічого поганого.
***
Два десятка років тому юна студентка Поліна була впевнена, що її життя буде радісним і безтурботним. У неї було все для цього.
Люблячі батьки заради єдиної доньки були готові на все. Школу вона закінчила не з медаллю, але краще за більшість однолітків. Вступила на факультет іноземних мов. Молоді люди не обділяли симпатичну студентку увагою, але поки що ніхто її серйозно не зацікавив.
Знайомство з майбутнім чоловіком відбулося якось несподівано. Павло підійшов до столика в кафе, де вона святкувала складений іспит із подругами.
Познайомилися, поговорили, посміялися. Він запропонував провести її додому. А вже під час наступної зустрічі сказав: «Завтра я познайомлю тебе зі своєю родиною».
Тоді Поліні навіть сподобалася така явна серйозність намірів. Павло був на кілька років старший за неї, він уже три роки як закінчив університет і працював у конструкторському бюро.
Знайомство з батьками пройшло чудово. До її приходу явно готувалися. Любов Василівна, мама Павла, чудово готувала. А її чоловік, Андрій Петрович, знався на хорошому в.ні та закусках.
Обоє були привітні й гостинні. З подругою сина поводилися ласкаво, доброзичливо. До речі, квартира у батьків Павла складалася з чотирьох кімнат. Дуже непогано як на ті часи.
Загалом, через півроку Павло та Поліна вийшли з РАЦСу чоловіком і дружиною.
Питання про те, де житимуть молодята, майже не обговорювалося.
‒ Молодим краще жити самостійно, — запропонував батько Поліни. — Може, обміняти вашу квартиру? А ми зі свого боку допоможемо їм з меблями на новосілля.
‒ Нехай поживуть у нас, поки Поліна не закінчить інститут, — м’яко заперечила Любов Василівна. — Хіба студентка впорається з господарством? Заліки та іспити, здачі та перездачі, всілякі курсові… А вже як вийде з дипломом…
‒ Ох, пам’ятаю я, як Павло диплом писав, — сказав Андрій Петрович. — цілодобово не спав, не їв.
‒ Так і було. А тут доведеться думати не тільки про навчання, а й про чоловіка. Ні, поки Поліна не закінчить, нехай залишаться під нашим наглядом. А там — як захочуть.
‒ Донечко, що скажеш? ‒ мама доторкнулася до руки Поліни. — Якщо хочеш, ми можемо оплачувати оренду квартири.
‒ Я подумаю, мамо, дякую. Але Любов Василівна має рацію, зараз я навряд чи впораюся сама.
‒ Інші ж справляються, скільки студентських пар живе в гуртожитку або винаймають квартиру.
‒ Те, що іншим живеться важко, не означає, що всі повинні так жити. У інших, можливо, немає жодних можливостей. А у нас є, — цей аргумент Любові Василівни поклав край дискусії.
Згадавши цю розмову, Поліна гірко посміхнулася: «Не впораюся сама… Ось так ти й прожила життя. Ні з чим не впоралася, усе випустила з рук. Живи тепер, справляйся».
А пам’ять вела її далі лабіринтами минулого.
Поліна захищала диплом, будучи при надії. Саме тоді вона оцінила допомогу й турботу свекрухи. Павло багато працював, брав якісь випадкові замовлення, а вона сама ходила, хитаючись через постійний токс..оз. Як добре, що свекруха зняла з її плечей усі домашні турботи!
У серпні на світ з’явилися близнюки Михайло й Сашко, двоє чудових, здорових хлопчиків.
Поліна довго приходила до тями після поло.ів. А Любов Василівна взяла відпустку на роботі, ще й відгули накопичила, тож перші три місяці постійно була поруч. А от Павла поруч не було.
‒ Чому ти так пізно приходиш з роботи? — запитувала Поліна.
‒ Я підробляю. Сама знаєш, часи непрості. Та й що вдома робити?
‒ Як це? У нас же діти!
‒ І що, мені їх навчити грати в шахи? Я їм зараз не потрібен. І вам теж не потрібен, тільки заважаю. Моє завдання зараз — забезпечувати сім’ю.
Павло мав рацію. Але Поліну щось турбувало. Тим більше, що іноді вона вловлювала легкий аромат міцного, що виходив від чоловіка. Вона ділилася своїм занепокоєнням зі свекрухою. Але та її турбот не поділяла:
‒ Та годі тобі, ну ви.’є іноді з друзями чарочку-другу. Чоловік працює, як віл. А що вдома рідко буває… Так він має рацію, чим він нам зараз допоможе? Пелюшки, пляшечки, підгузки — це наша жіноча справа.
І знову вона мала рацію. Любов Василівна була чудовою бабусею. Малюків не випускала з рук. Годувала, сповивала, вкладала спати, гуляла з ними — усе сама.
На долю Поліни залишалися прання брудних пелюшок, кип’ятіння пляшечок, догляд за іграшками та подібна допоміжна робота.
***
Коли її вперше охопило передчуття наближення катастрофи? Навіть зараз, через багато років, Поліна відчула легкий, але болючий укол у серці, згадавши той момент.
Дворічний Сашко прищемив собі палець. Він плакав, смішно надувши губки. Поліна опустилася на коліна, притягнула сина до себе:
‒ Не сумуй. Зараз я подую, і все пройде.
‒ Ні, нехай бабуся подує, — крізь сльози заперечив Сашко. Свекруха вже стояла у дверях кімнати.
‒ Іди до мене, радість моя, іди, сонечко. Де у Сашка болить? Нумо у кішечки болить, у песика болить, у корівки болить…
Поліна встала й вийшла з кімнати. Нерозумно ображатися на дворічного малюка, але їй було прикро. Це ж її діти! Це вона повинна жаліти, втішати, мирити, якщо посваряться, заспокоювати.
Але ні. Відтоді вона почала помічати те, що раніше було їй байдуже. Перед сном хлопчики просили у бабусі казку і вимагали, щоб саме вона накрила їх ковдрами «як слід».
Поліна збирала їх на прогулянку, а вони засмучено запитували: «А бабуся з нами не піде?»
Чомусь саме подаровані бабусею іграшки були у них улюбленими. І дуже швидко сини прийшли до переконання, що й компот, і кисіль, і грінки, і сирники — загалом, усе у бабусі виходить смачніше.
А Павло вже не намагався чимось приглушити запах міцного. Якщо був удома, не відривався від телевізора, трохи пізніше підсів на комп’ютерні ігри.
Поліна сама заговорила про те, що їм треба жити окремо. Вона захотіла бути господинею у своєму домі, у своїй родині. На сімейну нараду прийшли її батьки.
‒ Звісно, їм давно пора жити своїм життям, ‒ сказав батько Поліни. Свекруха спалахнула:
‒ А зараз вони чиїм життям живуть? Ми їм чимось заважаємо, на вашу думку?
‒ Синку, що скажеш? — звернувся до сина Андрій Петрович. — Хочеш жити окремо, ми не будемо заперечувати. Лише б вам було добре.
Павло кивнув головою.
‒ Мені все одно. Як вирішите, так і буде. Мені взагалі байдуже, де жити.
«Де спати й телевізор дивитися, ‒ подумала про себе Поліна. ‒ Ти вже давно живеш своїм окремим життям».
‒ Бачиш, донечко, слово за тобою. Ми продали дачу, трохи докинемо, на двокімнатну вам вистачить.
‒ Якщо вони захочуть виїхати, ми, звичайно, свою обміняємо, ‒ здригнулася Любов Василівна.
‒ Ну, так теж можна. Давай, Поля, пора вже жити у власному домі.
‒ Ви пам’ятаєте, що вона щойно влаштувалася на роботу? Мені здається, їй потрібен якийсь час, щоб усе владналося. Невідомо, як там піде, чи зможе вона відводити хлопчиків у садочок і вчасно забирати, доглядати за Павлом, та ще й багато чого…
Це була правда. Поліна влаштувалася на роботу перекладачем. Поки що вона переважно працювала з текстами, лише зрідка зустрічала іноземців, селила їх у готелі, супроводжувала на зустрічі.
Але далі все могло змінитися. Нагадування про роботу змусило її засумніватися.
‒ То що, Поля? Все залежить тільки від тебе, ‒ батько з очікуванням дивився на неї.
‒ Я все як слід обміркую. Не квапте мене.
На цьому вони розійшлися. Лежачи в ліжку поруч із Павлом, що хропів, Поліна плакала. Більше за все вона хотіла жити, відчуваючи себе потрібною й коханою.
А хіба зараз вона комусь потрібна, кимось кохана? Павло нехтує нею тому, що вона нічого не означає в цьому домі. Мама все вирішує, всіх годує, про все дбає.
Вона навіть досі купує йому шкарпетки. Хлопчики, схоже, зовсім не розуміють, навіщо потрібна мама. Тільки бабуся для них є авторитетом. Ні, треба тікати звідси, поки не пізно.
Або вже пізно? Або все-таки варто трохи почекати? Справді, невідомо, як там на роботі піде. «Коли все владнається, точно піду звідси», — з цією думкою Поліна й заснула.
***
Зараз вона розуміє, що упустила свій шанс. Що побоялася взяти життя у свої руки, побоялася взяти на себе відповідальність за своїх дітей і чоловіка, боялася вийти, що називається, із зони комфорту. Але тоді їй здавалося, що вона все зробила правильно.
На роботі їй незабаром запропонували закордонні відрядження. Керівник так і сказав: «Я знаю, що в тебе маленькі діти. Але, кажуть, у тебе чудова свекруха. Вона чудово за ними доглядає. А ти їм з-за кордону привозитимеш класні іграшки, а не китайські підробки».
Поліна погодилася. А потім усе закрутилося: поїздки, літаки, європейські міста, конференції, наради, зустрічі з важливими людьми… При такому житті, звісно, й думати про переїзд не доводилося.
Усе закінчилося раптово. Агентство, в якому вона працювала, перетворилося на іншу фірму, керівництво змінилося.
Поліну знову посадили за переклад документів, за пошук потрібної інформації на сайтах, бронювання готелів, організацію заходів…
За кордон літали молодші й симпатичніші співробітниці. Це сталося, коли Михайло й Сашко вже закінчували школу.
Поліна з гіркотою зізналася собі, що вони стали для неї зовсім чужими. Її не було поруч, коли вони пішли до школи, коли перемагали на змаганнях, коли отримували синці в бій.ах.
Вона не робила з ними домашні завдання, не знала ні їхніх друзів, ні подруг, не ділила з ними ані радісних, ані гірких подій. Навіть костюми на випускний їм купувала бабуся!
А Павло? Що Павло? Павло, як і раніше, щовечора випивав, працював у якійсь маленькій конторі, отримував невелику зарплату. Чужий, зовсім чужий чоловік.
Один за одним пішли з життя батьки Поліни, і вона запропонувала Павлу переїхати до їхньої квартири.
‒ Там буде тісно, у двокімнатній. Залишимо її хлопцям. Стануть студентами, захочуть самостійності. Або давай продамо.
Але цього разу Поліна вирішила йти до кінця.
‒ Ні, коханий, мені вже під сорок, я хочу, нарешті, бути господинею у власному домі.
‒ Хлопці тут звикли. Нам усім тут добре. Навіщо щось змінювати?
‒ Ти дорослий чоловік. Тобі самому не хочеться жити окремо, без батьків?
‒ Я люблю своїх батьків. Та й тобі вони, здається, нічого поганого не зробили. Про тебе й про твоїх дітей дбали більше, ніж про себе.
‒ Вони позбавили мене дітей! Хлопчики мене не знають і не люблять. Для них важлива тільки бабуся.
‒ Ніхто не забороняв їм любити рідну матір. Просто бабуся їм ближча. Хто в цьому винен?
Поліна не відповіла. Розмова ставала надто болючою. Наступного дня, повернувшись з роботи, вона спакувала дві дорожні сумки й оголосила синам та чоловікові:
‒ Я їду. Де мене шукати, ви знаєте. Якщо захочете жити зі мною, я залишаю два ключі від своєї квартири на тумбочці. Приїжджайте в будь-який час.
Михайло й Сашко мовчали, здивовано переглядаючись. Павло похмуро втупився в підлогу й теж не відповів. Поліна вийшла, тягнучи за собою валізи, викликала з передпокою таксі й поїхала.
Ось так і сталося, що, не доживши до сорока, Поліна залишилася сама. Виявилося, що у своїй родині вона завжди була зайвою, нікому особливо не потрібною.
Їй не вдалося стати близькою, рідною ані своїм дітям, ані своєму чоловікові. Як таке могло статися? У який момент вона випустила своє життя з рук, втратила свій шанс на щастя?
