Завтра день народження у моєї подруги і це перший раз за 11 років нашої дружби, що я не вітатиму її навіть коротким смс.
Ми були студентками 1 курсу, коли почалися приятельські стосунки. Закінчили вуз, але всі завжди дружили.
Після моя подруга вийшла невдало заміж, народила двох дітей та розлучилася. Я завжди допомагала їй і морально та фінансово (від колясок до памперсів).
Але рік тому я почала жити з чоловіком. Моє життя теж не схоже на казку, на жаль, я завжди все розповідала подрузі, кому мені вилити душу, як не їй.
Не все добре у мене в особистому житті з моїм чоловіком, він складний і не дуже добре ставиться до мене. Більше того, я перестала допомагати грошима подрузі, а я добре заробляю, та мій чоловік проти.
Ось прямо ультиматум поставив. Завдяки моєму батькові у мене є квартира та дорогий автомобіль, тато подарував. Так ось у результаті все, чим я ділилася зі своєю подругою, стало надбанням моєї родини.
Якось мені зателефонував тато та сказав: «Ти що хочеш, щоб мене до лікарні з інфарктом забрали?».
Вона хотіла мене врятувати від людини, з якою я живу, і розповіла все своєму батькові, сподіваючись, що він відбере у мене те, що дав. Сказала, що мене б’ють, принижують та використовують.
Ото хіба це правильно? Я не просила допомоги, я хотіла просто поговорити. Вона вчинила егоїстично та безглуздо, створила мені такі проблеми з сім’єю.
Більше ми не спілкувалися. Завтра її день народження, я пам’ятаю, і це не гордість заважає мені привітати її, я просто більше їй не вірю.
