З дитинства мати привчала мене до турботи за бабусею. Насправді це було неважко. Бабусі Марії більше потрібна була увага, аніж якась справжня допомога. Вона старенька активна, в магазин за неї ходити не можна, бо куди ж їй тоді ходити? Прибирати не треба, бо вона краще сама зробить. Так і виходило – я до неї мчав щотижня, як мінімум, щоб потурбуватися. А вона мене просто чаєм поїла та свою мудрість розповідала.
Коли я почав заробляти, то став їй потроху залишати на її витрати. Мої батьки ще працювали, тож і самі мені часом допомогали. З роками фінансова допомога бід мене бабусі стала традицією.
Зараз я вже майже 40-річний чоловік. Статки у мене нормальні, на все вистачає, живемо, можна сказати на широку ногу. Бабусі до її пенсії відправляю на картку 5-7-10 тисяч гривень. Як вийде. І живемо собі.
Думаю вона й не сильно розуміє де її пенсія, а де онуків вклад.
Минулого місяца сталася дивна ситуація. Подзвонила мати, сказала, що бабусі нема шо їсти. Додала, що вона розуміє, всім зараз тяжко, але турботу про літню родичку все ж переривати не можна. Хоч би скільки, але треба допомагати.
Чужий банкінг – то секретна територія, а телефоном нічого у бабусі не вивідаєш. Тож поїхав я у місто, де виріс, до бабусі, на чай. Попросив відкрити мені додаток. Бо ж я знаю свою бабусю, вона жінка бережлива і стільки грошей їй просто нікуди подіти.
Що сталося я зрозумів одразу. На себе бабуся витрачає тисячі три гривень, не більше. Проте донатить просто щодня. Кудись більше, кудись менше. Але 7 тисяч у минулому місяці так розіслала. У цьому вже більше 10. Донатила, аж поки гроші не скінчилася на картці.
Марія Сергіївна таким чином наближає нашу перемогу, хоче, щоб було все добре в Україні майбутнього. Бо ж там жити її дітям та онукам.
Все це добре і гарно, звичайно. Дуже важливо жодним словом не образити бабусю. Але щось зробити я все ж маю. Чи ні?