Жінка намагалася знайти сина, навіть на ту ж станцію повернулася, в людей питала, чи не бачили його….

У вaгоні панувало пожвавлення. Чувся сміх, люди, що встигли познайомитися, взялися за трапезу. За традицією – чай ​​у підсклянниках, без якого важко поїздку уявити. Тут з’явилися пиріжки, копчена курка, яйця, малосольні огірки та інше. Нас у поїздці було двоє. Місця – верхнє та нижнє.

Просто мій двоюрідний брат любить верхні полиці, тому обрав її. Ще два місця вже зайняті. На ще одному верхньому слухав музику в навушниках молодий хлопець, а внизу сиділа жінка похилого віку. Дуже тихо. І дивилася у вікно. З короткою стрижкою, в окулярах, у квітчастому халатику.

Вона привіталася, коли ми увійшли, а потім знову почала дивитись у вікно. Під стукіт коліс спиться добре. За це я обожнюю потяги. Ні з чим не можна порівняти відчуття, а ще дорога, що біжить змійкою, перон, вагони, що мчать, і відчуття якоїсь надії. Мов ти їдеш у якесь прекрасне далеко.

З’ясувалося, що подібні думки відвідують не одну мене. Різко прокинувшись серед ночі, я побачила, що жінка похилого віку навпроти так і не лягала, а все дивилася на вогники за вікном. Якийсь час сиділи мовчки. Вагон спав. Все-таки четверта година ранку, а потім ми тихо поспілкувалися.

Її звали Ірина Олександрівна. І вона почала розповідати про свого сина Гліба, що він дуже хворів у дитинстві, але вона його виходила. Пригадувала, як він квіти їй приніс польові. Вона тоді так зраділа, а він це побачив і щодня потім приносив букети.

Хлопчики спочатку сміятися з нього, мовляв, мамин синок, але він їх швидко на місце поставив. Сильний хлопчик ріс, гарний. Я присунулася ближче. Жінка показувала мені фото, на якому я побачила русявого сіроокого хлопчика. Очі в об’єктив дивилися прямо, такий, недитячий погляд.

Усміхався, а ось усмішка прекрасна. Немов відчиняється взимку вікно в літо. Хлопчаки з такими очима і такою усмішкою виростають добрими людьми, я так думала. Тож подальші слова трохи здивували. Жінка розповіла, що коли вступив в університет, то там щось сталося. Заступився за парубка.

Один проти трьох. Тоді він втратив своє місце у виші, але не опустив руки, щось продавав, возив. Товари різні. Потім машини переганяв. Гроші завжди були. Тикали їй, що син без освіти, але то його житті і жінка ніколи не дорікала. Вони добре жили, все було.

Якось вони в гості з ним поїхали. Як Гліб просив, щоб машиною… А вона поїзди любить, тому й наполягла. На цій частині розповіді жінка заплакала. Але не так, не нaзрид. Дуже тихо. Ловила пальчиками сльозинки, що котилися з-під окулярів. І замовкла.

І тут, глянувши в бік, я помітила, що дві володарки бічних місць не сплять, а також уважно слухають. Виявилося, що жінці під час поїздки захотілося соку, от вона й попросила сина купити, а він схопив гаманець і вискочив на одній з зупинок. Потяг рушив, а він так і не повернуся.

Жінка намагалася знайти сина, навіть на ту ж станцію повернулася, в людей питала, чи не бачили його. Хтось сказав, що він щось купував, а потім в сторону міста пішов і все. З того часу Ірина Олександрівна більше сина не бачила, хоча й до поліції зверталася.

Тепер вона їздить цим маршрутом щороку. У той час, коли все сталося. Запанувала тиша. Я ледве перетравлювала почуте. Мій двоюрідний брат безтурботно спав. Якщо чесно, історія здавалася якоюсь нереальною. Фантастичною. Щоб втекти з дому…

Навряд чи він міг так кинути власну матір. Вранці я вийшла до тамбуру. Поїзд мчав далі. А я все поверталася думками до цієї Ірини Олександрівни. Очікування, ось що було написано на її обличчі. Вона уважно дивилася на вагон. Хоча це були ті самі пасажири. І ще якийсь тихий смуток на обличчі.

Здавалося, що крізь людей і час її погляд. Пила чай, начебто спілкувалася. Але не була тут. Фізично так. А ось душею ні. Я б забула про цю історію, але не змогла. Скільки бачили вокзали? Сліз, щастя, розлук. Що таять у собі потяги? Розлуки, зустрічі, очікування. Все так.

Якщо чесно, не думала, що колись зустріну Ірину Олександрівну. Попутникам зазвичай і розповідають щось, що наболіло чи інше, знаючи, що нова зустріч неможлива. Так і сталося. З нею ми справді не побачилися, а ось з іншою сусідкою по купе5 раптом зіткнулися через рік. На відпочинку.

Земля кругла. І люди часом потрапляють в одній і те ж місце. От вона мені й розповіла, що якось знову зустріла Ірину Олександрівну і вона була не саме – з хлопцем, якого звали Гліб. Не кидав він свою матір. Просто вийшов із великою сумою в гаманці. Поки покупки робив, його помітили.

На вокзалах усякого народу вистачає! Потім він вирішив у місто швидко зганяти, там ходьби всього нічого, а вони ззаду напали. Був би один, упорався б, а їх троє. Ось і все. Пам’ять відбило. Його якась тітка потім підібрала. Пенсіонерка. Він жив у неї.

Потім раптом до нього пам’ять повернулася. І він до матері поїхав. Він сів у той самий потяг, де мати зазвичай їздить. В той самий час. Я їй повірила. Не думаю, що про такі речі можна брехати. І ще раз переконалася в тому, що дива в житті таки трапляються. Нехай не часто. Нехай не з усіма.

You cannot copy content of this page