Цього дня все валилося з рук. І чим швидше минав час, тим важче ставало Валентині на душі.
Сьогодні в другій половині дня мали надійти результати аналізів.
Звичайне профілактичне обстеження раптом закінчилося направленням до онколога. І ось сьогодні все має прояснитися.
Валентина вийшла з дому і пішла пішки. До поліклініки було неблизько, але так жінка несвідомо відкладала зустріч з онкологом.
Ось і двір поліклініки. У клумбах починали цвісти яскраві чорнобривці, кивали дзвіночками квіти петунії, троянди наб.вали перші бутони, берізки шелестіли листям. На дворі вирував різнокольоровий червень. Але Валі було не до красот природи.
Піднявшись на третій поверх, вона присіла біля кабінету. Робочий день поліклініки добігав кінця, і в коридорі майже нікого не було, кілька людей сиділи біля кабінету невролога, а в двері кабінету хірурга повільно входив хлопець на милицях.
З-за дверей долинали голоси медиків.
— Що там у Павленко? — запитав гучний чоловічий бас.
Валя прислухалася. Павленко— це про неї, адже вона й є Павленко.
— Четверта стадія, — відповів молодий голос. Мабуть, медсестра дивилася результати аналізів.
— Так, — знову пролунав бас, — максимум півроку, ну рік, якщо пощастить… Ви, Тетяно Леонідівно, їй не кажіть. Зателефонуйте рідним. А у неї є рідні? Ну, діти, сестра, брат?
Що відповіла медсестра, Валя вже не чула. Все навколо раптом перетворилося на сцену з німого кіно. У абсолютній тиші повз пройшов чоловік, що сидів у черзі до невролога, молоденькі сестри прокотили каталку, прибиральниця почала мити підлогу, орудуючи шваброю в повній тиші.
Валентина встала і повільно вийшла на вулицю.
Звуки почали повертатися, але в голові шуміло так, ніби лікар відміряв їй не 6 місяців, а 6 днів.
До кабінету онколога жінка не повернулася. Навіщо?? І так все ясно. Кажуть, що призначають хіміотерапію, виписують гормональні таблетки. Навіщо це? Щоб продовжити земний термін? Якби ці таблетки виліковували, тоді б так, а так…
Валя йшла, а в голові в такт її крокам лунало: «Ось. І. Все… Ось. І. Все…»
Як вона піднялася на свій поверх, як увійшла в квартиру, Валентина не пам’ятала — все було як у тумані. Прокинулася вона вже у своєму улюбленому кріслі, накрита пледом, незважаючи на вуличну спеку. Мабуть, так вона несвідомо намагалася сховатися від біди.
Плед від такої біди не вбереже… Треба було щось вирішувати, щось робити, часу ж обмаль.
У 52 роки жінці зовсім не хотілося думати про те, що буде після неї, але у вухах все ще лунали слова лікаря про четверту стадію.
З великими зусиллями взявши себе в руки, Валентина нарешті почала міркувати. Допомогти їй уже нічим не можна, отже, треба змиритися з ситуацією і вирішити питання, які виникнуть потім, ну… після всього.
Робота. Ну, це просто. Написати заяву про звільнення — справа п’яти хвилин. У їхній лабораторії багато молоді, яка вважає її старою тіткою, тож сумувати через звільнення ніхто не буде.
А чахнути на очах співробітників та брати нескінченні лікарняні Валентина категорично не хотіла.
Квартира… Син давно, відразу після інституту, поїхав до Австралії, та так там і залишився. Однокімнатна квартира в старому будинку, яка дісталася Валі після розлучення та обміну, синові явно не потрібна, але інших спадкоємців не було, колишньому ж чоловікові її залишати не можна! Отже, треба сходити до нотаріуса й усе оформити.
Свої улюблені фіалки жінка вирішила віднести до дитячого садка, що був зовсім поруч. Туди ще ходив її Сергій. Ось нехай ростуть там… на згадку.
Більше нічого немає, ніяких цінностей, є трохи заощаджень, але ж треба залишити на похорон, щоб все було по-людськи.
Залишалася одна проблема — Таня.
Скільки Валентина пам’ятала себе, стільки ж вона пам’ятала і Таньку поруч. У садочку, у школі, в інституті, скрізь поруч із нею, нерішучою й мовчазною, була галаслива й дуже діяльна подруга.
Пізніше вони й заміж у один рік вийшли, і квартири отримали в сусідніх будинках, і діти їхні теж росли разом у садочку й у школі.
Валя побоюючись поглянула на двері — якщо Танька дізнається про діагноз, вона розгорне таку бурхливу діяльність, що вся медицина працюватиме виключно на Валентину, виконуючи вказівки рудої й галасливої Таньки!
Ні, цього ні в якому разі не можна допустити, вирок винесено, термін визначено, навіщо ж даремно мучити людей?
Валентина довго сиділа в кріслі, обдумуючи, як їй дожити свій тепер уже короткий вік, і врешті-решт прийняла рішення.
Колись давно, років шість тому, тітка Клава, мамина сестра, віддала їй ключі від своєї дачі. Валентина навіть з’їздила туди пару разів, оцінила добротний будинок, плодоносний сад, кущі малини та аґрусу, але більше туди не з’являлася.
Тітка Клава пішла з життя, дітей у неї не було, дачу заповідати було нікому.
І Валя вирішила поїхати туди, щоб своїм відходом із життя не обтяжувати оточуючих. Вона розуміла, що часу минуло багато, і сад, можливо, давно вимерз, а будинок постарів і, можливо, похилився.
“Ну й нехай, — думала Валентина. — Мені недовго залишилося, якось влаштуюся.
Поживу там, далеко від міста з його шаленим ритмом, а якщо стане зовсім погано, попрошуся в хоспіс, доглядати за мною нікому. Син не примчить зі своєї Австралії, а звалювати таку проблему на Таню я теж не збираюся.”
Прийнявши рішення, Валентині стало трохи легше. Наступний тиждень пролетів у клопотах — похід до нотаріуса, звільнення, оплата рахунків, генеральне прибирання в квартирі. Хоч це й було марною справою, але треба ж було привести все до ладу, а то прийдуть люди на похорон, а тут така пилюка!
З Танькою Валентина спілкувалася по телефону щодня, але від її візитів ухилялася, вигадуючи якісь відмовки.
Ну ось і все, всі справи зроблено, час їхати.
Валентина поклала на стіл у кімнаті зв’язку ключів (запасний був у Таньки), мобільний телефон, який їй уже не знадобиться, оскільки мобільного зв’язку в селі не було, і записку, в якій повідомляла, що їде, і шукати її не варто.
Записка призначалася Таньці, бо, не зумівши додзвонитися, вона обов’язково прибіжить дізнатися, що сталося.
Валя востаннє окинула поглядом свою маленьку, але таку затишну квартирку, провела рукою по столу, книжкових полицях і вийшла, зачинивши двері. Ось і скінчилося життя. Вона їде доживати, тобто рухатися дрібними кроками до відходу. Як не намагалася, жінка не змогла стримати сліз…
…Дача зустріла її такою високою й густою травою, що пробиратися крізь неї довелося досить довго, насилу тягнучи крізь зарості валізу на коліщатках. Стебла так сплелися між собою, що Валя тричі втрачала туфлю, перш ніж дісталася до ґанку.
Окинувши поглядом сад, вона зрозуміла, що всі дерева й кущі давно задичавіли, плоди на них були дрібні, самі насадження якимись зарослими, недоглянутими, сирітськими.
А будинок був ще міцний. Двері знайомо скрипнули, відкрившись, і Валя увійшла у своє останнє земне житло. Скільки їй тут жити? Три місяці? Шість? Вісім? Ніхто не знає…
Зітхати не було часу — всюди лежав товстий шар пилу, який треба було прибирати.
До самої ночі Валя поралася у своєму новому домі — вимила підлоги, вікна, кухню з посудом та начинням, перепрала фіранки та килимки, просушила постіль і подушки.
У глибині ділянки стояла маленька лазня. Валентина ледве відчинила заїжджені двері, озирнулася. Світла в лазні не було, але й котел був цілий, і дрова лежали купкою, і навіть свічка стояла на віконці, на своєму місці.
Набравши води й нагрівши лазню, вона пішла до будинку закінчувати прибирання — попрасувала й повісила фіранки, розставила по місцях посуд, розстелила килимки, накрила стіл скатертиною. І відразу нахлинули спогади, як приїжджали вони з мамою до тітки, як пили чай ось за цим столом… .
Сльози знову навернулися, повертаючи жінку в минуле. Так, схлипуючи, вона й пішла в лазню, змити з себе весь бруд після прибирання.
Вимившись, Валя пила чай, відчуваючи, як же вона втомилася сьогодні! Але це була така приємна втома, після якої вона заснула, ледь торкнувшись головою подушки.
Їй чомусь снилася зима. Точніше, вже майже весна. Гріло сонечко, а бурульки співали свою пісню, розсипаючи краплі на підвіконня. Тук-тук, тук-
тук-тук, — співали бурульки.
Їхня пісня була наполегливою і звучала дедалі голосніше. Валя розплющила очі. Які там бурульки, на дворі кінець червня, самий розпал літа! Але стукіт було чути дуже чітко.
Стукають! Хтось стукає у вікно, — нарешті здогадалася Валентина.
— Танька! Як же вона так швидко мене знайшла? Я ж нікому не сказала, куди поїду, і про дачу всі давно забули!
Валентина накинула халат і майже бігом кинулася до дверей, зустрічати Таньку.
Але на ґанку стояв незнайомий чоловік. Від несподіванки й страху всі слова застрягли в горлі, і тому Валя стояла й мовчки дивилася на гостя.
— Ви хто? — чоловік по-господарськи тримався за перила ґанку, поставивши ногу в дверний отвір.
— Валя я… Валентина Василівна… я племінниця тітки Клави… вона мені ключ дала… давно…, — лепетала перелякана жінка.
— Ааа, ось у чому справа. А я думав, що залізли злодії, ну або безхатченки… я Єгор, сусід. Смотрю ось за дачею по-сусідськи, тітці Клаві обіцяв. Ну, живіть!
— Спасибі, — ледь чутно сказала Валя, але Єгор уже йшов до хвіртки, продираючись крізь густі зелені зарості.
Закривши за раннім гостем двері, Валя присіла на табуретку. Руки-ноги тремтіли, серце було готове вистрибнути з грудей.
Вона й сама не розуміла, чому так злякалася. Чи то відвикла від того, що в її двері стукають чоловіки, чи то вигляд сусіда, великого й бородатого, налякав її, чи то, що більш імовірно, хвороба починала прогресувати.
Але хвороба хворобою, а їсти треба було щось. Валентина пам’ятала, що раніше в селі був магазин, де продавалося все, від хліба до галош.
Чи працює магазин зараз, це треба було з’ясувати. І вона вирішила піти на розвідку. Трохи поблукавши між дачними ділянками, Валя виявила магазинчик, він працював, як і раніше, і навіть продавчиня в ньому була та сама — огрядна, енергійна Семенівна, яка анітрохи не змінилася за всі ці роки.
Купивши продукти та господарські дрібниці, Валентина затрималася в магазині — Семенівна жваво розповідала їй про життя дачного селища, а перервати її монолог не було ніякої можливості. Вислухавши всі новини з ввічливою посмішкою, жінка нарешті вийшла з магазину
Валя підійшла до своєї хвіртки й ахнула: до будинку з’явилася стежка, трава була скошена й лежала по краях доріжки акуратними купками.
Крім Єгора, зробити це було нікому. Вирішивши подякувати сусідові пиріжками, Валентина поставила тісто. Але ввечері вона вирішила відкласти візит на ранок, бо втомилася від незвички, адже вона давно ні для кого не готувала. Для себе однієї не хотілося, а Танька завжди приходила або з тортом, або з пиріжками з «Кулінарії».
Єгор прийняв пиріжки мовчки, лише кивком голови подякувавши сусідці. «Ну й добре, — подумала Валентина, — візит ввічливості зроблено, подяка прийнята, а більше мені нічого не треба».
І минали дні, з одного боку одноманітні, а з іншого — наповнені якимись щоденними дрібницями.
Щовечора, лягаючи спати, Валентина ставила на стілець біля ліжка великий пакет із знеболювальними препаратами, який вона привезла з міста в перший день. Жінка дуже боялася болю, тому скупила в аптеці все, що там знайшла.
Але дивна річ — самопочуття Валентини на свіжому повітрі значно покращилося.
Головний біль, що мучив її чи не щовечора, кудись зник, стали менше боліти коліна та спина. Валя десь читала, що якщо у людини щось болить, то незадовго до кінця болі відпускають. Вона так і вирішила, що організм таким чином готується до відходу з життя.
Єгор майже не з’являвся, але його присутність Валя завжди відчувала. Зовсім нізвідки на ґанку з’являлася картопля в зеленому відерці, малина в старій чашці, пучок моркви або ціла тарілка огірків. Вночі, лежачи в ліжку, Валя іноді чула, що по ділянці хтось ходить, але не боялася, вона знала, що це Єгор. Вона вже навчилася впізнавати його важку, неквапливу ходу.
Літо добігало кінця, на ґанку почали з’являтися помідори, кабачки, яблука, сливи, груші.
Валя вела абсолютно вільний спосіб життя — спала, скільки хотіла, багато гуляла, ризикнула навіть зайти в ліс, що шумів зовсім недалеко. У баби Клави виявилася шафа з книгами, і Валентина читала й перечитувала класику. До неї прибилася молода кішечка, але Валя віднесла її Степанівні, мотивуючи тим, що жити їй залишається все менше, а куди потім подінеться кішечка? Степанівна взяла кішку, а натомість запропонувала Валі купувати у неї молоко та яйця за вигідною ціною.
Життя налагоджувалося! Шкода тільки, що цього життя залишалося все менше і менше.
Лише зараз, чітко розуміючи, що її дні полічені, Валентина щиро раділа тому, про що раніше й не замислювалася б.
Її радувала роса на траві, що вранці розкинулася сріблястою сіткою, пісня солов’я, що треллю розливалася над ставком, радували вітерець, сонечко, дощик, що швидкими краплями біг по польових дорогах.
Валентина прислухалася до себе, намагаючись виявити ознаки хвороби, намагаючись вловити появу болю. Але нічого такого не було, і вона махнула рукою — нехай все йде, як йде.
Того вівторка все було як завжди. Валентина пізно прокинулася, приготувала простий сніданок, занесла з ґанку чергове відерце з картоплею, помідорами та грушами.
Треба було йти до Степанівни за молоком, і Валентина почала збиратися. Виглянувши випадково у віконце, жінка завмерла від подиву: біля хвіртки зупинилася велика блискуча машина, з якої виходив… її Сергій!
Забувши про молоко, Валя кинулася назустріч синові, але біля ґанку її закрутив рудий вихор. Танька висіла у неї на шиї, безперервно базікала, плачучи й сміючись одночасно.
— Боже, звідки ви? Синочку, ти коли приїхав? Що сталося? — Валентина намагалася дізнатися хоч щось.
— У мене все гаразд, — відповів син. — А ось що з тобою відбувається, я хотів би знати. Мені зателефонувала тітка Таня, сказала, що ти з глузду з’їхала. Я тут же приїхав, ми шукали тебе, розпитували всіх. Нарешті я здогадався, що в зв’язці ключів, яку ти залишила на столі, немає ключа від дачі. І ось ми тут. Що відбувається, мамо?!
Дивна річ, поки Сергій говорив, Танька мовчала, лише криво посміхалася чомусь.
— Ну, раз вже ви тут, я повинна вам сказати одну річ. Не хотілося мені посвячувати вас у все це, але ви самі приїхали. Сергію, Таню… я… у мене р…. Четверта стадія, — видихнула Валентина.
— І хто тобі це сказав? — єхидно запитала Танька.
— Сама почула. Тільки прийшла на прийом, а лікар за дверима сказав, мовляв, у Павленко четверта стадія… Я й вирішила поїхати подалі, щоб нікому не бути тягарем.
— Ну так, ну так, — незворушно продовжувала Танька. — Мабуть, Павленко — прізвище дуже рідкісне, і ти в місті — Павленко одна-єдина…
— У тебе немає ніякого р.ку, мамо, — Сергій взяв Валентину за руки. — Мова йшла про іншу Павленко…
— Як це??? — здивована Валентина переводила погляд від сина до подруги. — Про яку іншу? Не про мене? Я нічого не розумію!
Танька дістала зі своєї об’ємної сумки якісь аркуші.
— Ось твої результати аналізів. Бачиш, тут написано: хвороба не підтвердилася. Її немає, розумієш?
Обійнявши сина та подругу, Валентина розплакалася. Це були сльози радості, сльози полегшення.
А потім влаштували справжнє свято!
Валентина ставила на стіл сільські продукти, Сергій з Тетяною теж не з порожніми руками приїхали, тому стіл просто ломився!
Покликали й Єгора. Він прийшов, мовчазний, як завжди. Тетяна з Валентиною навперебій розповідали йому «історію з хворобою », а він лише посміхався під вусами.
— Приїжджайте влітку, — нарешті сказав Єгор. — Тут усе буде гаразд, я простежу, обіцяв Клавдії.
Валентина й Тетяна запевнили його, що обов’язково приїдуть.
А ввечері всі сиділи на ґанку, розглядаючи неймовірно великі, блискучі зірки.
Світ був величезний і такий прекрасний…
