Колись я мріяла стати вченим і займатися науками, здібності до цього в мене були — як то кажуть, знайшла своє місце в житті, своє покликання. Приїхала до столиці вчитися, вступила, але на першому курсі захворіла.
Ця хвороба зробила навчання для мене неможливим. Вимушена була залишити інститут, поневірятися якимись роботами, які були мені нецікаві, і які я тільки терпіла, бо щастя мені приносило те, чого я була позбавлена.
А займатися цією діяльністю без диплома неможливо. Ну, як тільки прибиральницею туди влаштуватися. Так я хворіла понад 20 років, тільки останнім часом у мене почалися покращення.
Проблема в тому, що зараз мені вже 44 роки, життя, можна сказати, минуло. Думала, може, вдасться відновитись і хоч на п’ятому десятку довчитися у виші, але як починати у такому віці?
До того ж, у моєму житті зараз з’явилися певні перешкоди та й не одужала я поки що до кінця. А головне у всьому цьому — мій страшний душевний біль, який так і не вщух з роками.
Життя стало порожнім, ні в чому я себе більше не знайшла, тільки одне так і залишилося для мене єдино цікавим і бажаним. Потім трохи змирилася, але якось тупо, начебто померла.
І так само тупо мені, напевно, доведеться доживати свій вік, примушуючи себе до інших робіт, які я не можу полюбити ніякими зусиллями волі, як не намагалася, і тужити за втраченим щастям, поки була здорова.
