Я з чоловіком зустрічалася п’ять років, ще зі студентської лави. У нас були чудові стосунки, ми кохали одне одного. Закінчивши інститут, він поїхав за кордон на деякий час.
Я дочекалася, ні кого весь цей час дивилася, бо у моєму серці жило справжнє велике кохання. Відслуживши, він повернувся, влаштувався працювати, купив квартиру, зробив ремонт.
Готував, так би мовити, ґрунт для нашого майбутнього. На пропозицію я чекала, але через честолюбство швидше, а не через бажання вийти заміж. Туди я ніколи не рвалася, мені подобалося моє вільне життя.
Я чудово жила з батьками, зустрічалася з друзями та зі своїм молодим чоловіком, працювала. Настав той довгоочікуваний багатьма дівчатами день, коли він зробив мені пропозицію – у гарному ресторані, з ефектною обручкою.
Я була щаслива. Думала вже, як би почати готуватися до весілля і все одно не поспішала. Проблема прийшла, звідки її не чекали. Наступного дня я дізналася, що при надії.
Тест я робила у його присутності і не змогла нічого приховати. Вийшовши з туалету, я почала плакати – ну не готова я була до такого повороту подій. Він сам напевно злякався, оскільки ми ніколи і не говорили про дітей, але повівся гідно, сказав, що ми дорослі люди, що у нас є все, що ми готові до сім’ї.
Я дуже довго не могла звикнути до думки, що я матиму дитину, мене це турбувало і лякало. Я, мабуть, ненавиділа тоді і дитину, та її батька. Ми вирішили не тягнути з весіллям і скромно одружилися за місяць.
Батькам про дитину сказали лише за місяць після весілля. З того моменту, як я дізналася про вагітність, я почуваюся глибоко нещасною. Я постійно плачу, хочу додому до мами, дуже часто туди їжджу. Я не так уявляла своє життя.
Я навіть не відчула себе нареченою, не посмакувала цього, не насолоджувалась передчуттям від організації свята. Я була під час підготовки до весілля у своєрідному жалобі, звинувачувала у всьому чоловіка.
Зараз я вийшла в декрет, але почуття залишилися незмінними. Мені, як і раніше, не подобається бути одруженою, я, як і раніше, хочу повернутися додому і займатися своїми справами, а не присвячувати себе дитині.
Я кохаю чоловіка, але я зла на нього, мені здається, що він зробив мене нещасною, хоча не навмисне. Мені хочеться, щоб він поїхав у відрядження на місяць і приїжджав лише у вихідні.
Він, у свою чергу, добрий, любить мене, допомагає мені по дому і терпить мої, як він висловлюється, «гормональні сплески». Живемо ми в достатку, подруги відкрито кажуть, як мені пощастило.
Батьки на нас не натішаться. І лише мені одній погано. І чоловікові, мабуть, зі мною теж не солодко. Він каже: «Я сподіваюся, що ти так поводиться, тому що вагітна, а не тому, що розлюбила мене».
Але я вже й сама ні в чому не впевнена. Загалом, намагаюся жити нормально, і начебто й живу, але щось мене постійно зсередини глине. Може то я просто з жиру бішуся і щось вигадую…
