З моїм майбутнім чоловіком ми почали зустрічатись ще зі школи. Ми вступили до одного вишу. Провчилися лише рік. Нам виповнилося по 18 років.
Мені батьки подарували золоту каблучку. Гарну. Я була щасливою, а моєму хлопцеві його батьки зробили дуже щедрий подарунок. Мама та тато Павла, які працювали все життя інженерами, змогли подарувати тисячу доларів синові.
Пам’ятаю, що він дуже засмутився:
— Ти чого сумний якийсь? Тисяча доларів на дорозі не валяється.
— Так, але тато сказав, що це остання допомога від них. Більше мені розраховувати нема на що.
Потім на тиждень кудись зник. Я подумала, що він вирішив витратити всі гроші, а зі мною вирішив більше не спілкуватися, бо я та ще злидня. Але ж ні!
Всього за тиждень він зміг орендувати кіоск біля університету. Навіз туди зошитів, ручок, олівців та інші канцелярські товари. З’ясувалося, що він позичив у постачальників товару ще приблизно на тисячу доларів.
Торгівля в нього пішла досить жваво, а ось із навчанням не склалося. Його мало не відрахували. Через якийсь час він перевівся на заочне. Спочатку сам торгував у кіоску.
Потім я почала допомагати. Довелося теж перевестися на заочне, бо могли відрахувати через прогули. З того часу минуло вже 20 років. Його батьки вийшли на пенсію.
Мій чоловік вирішив подарувати їм невеликий заміський будиночок. Обставив його технікою. Щоб їм було зручно їздити до міста, він батькам автомобіль.
Я була всіма руками за такий подарунок, адже завдяки шаленій праці чоловіка та початковому капіталу від його батьків ми змогли піднятися. Під час застілля його мати розплакалася.
Помітила, що й у свекра на очах були сльози. Зізнаюся, що під час урочистостей я сама мало не розплакалася як маленька дівчинка. Подякувала його батькам за те, що змогли виховати відповідальну людину.
Чоловіка, який вміє правильно користуватися наданими можливостями. Мені варто було сказати ці слова ще давно, але чомусь зробила це через стільки років.
Нас усіх затягує рутина, завжди хочеться зробити мільйон нібито важливих справ, які насправді дрібні, а ось по-справжньому важливе чомусь відкладаємо.
