Коли Максиму виповнилося три роки, його батько пішов із сім’ї. Зустріл іншу жінку.
Мати Максима, і до розлучення зі своїм чоловіком, часто залишала дитину своїм батькам, а тепер їй нічого не залишалося, як віддати його їм на виховання. Адже поєднувати роботу зі змін із вихованням сина було дуже складно.
Костянтин Іванович та Марія Михайлівна на той час тільки пішли на заслужений відпочинок.
Старими вони себе ще не вважали і впряглися за повною програмою у процес виховання онука. Як кажуть у таких випадках,свій тягар не тягне.
А син рідної доньки – це теж свій тягар. Проживали вони у своєму будинку на околиці міста.
Спочатку мати Максима щодня після роботи поспішала назустріч із сином.
А потім вона зустріла чоловіка. Невдовзі вони одружилися. Але, перебуваючи в законному шлюбі, не поспішали забрати до себе Максима.
Рідний батько взагалі не згадував про нього. Так і зростав він при живих батьках у дідуся та бабусі. Згодом дід із бабкою вже не уявляли своє життя без онука. Навіть подорослішавши, для них він залишався дитиною.
Після закінчення школи Максим вступив до університету. А здобувши вищу освіту, вдало влаштувався на роботу в офіс однієї з великих міських компаній.
Якось Максим із застудою потрапив на прийом до лікаря. Ось там він і звернув увагу на молоденьку медсестру.
Проявивши ініціативу, Максим познайомився з нею. Звали дівчину Олеся Родом вона була із села.
Під час навчання у медичному коледжі проживала у гуртожитку. А потім вони з подругою винайняли на двох однокімнатну квартиру.
Так вже склалася доля у Максима, що з вітчимом він не ладнав, і свою дівчину не вів знайомитися з батьками, а привів познайомити з дідусем та бабусею.
Костянтину Івановичу та Марії Михайлівні дівчина сподобалася, і вони запропонували молодій парі після весілля проживати у них, тим більше, що другий поверх двоповерхового будинку був вільний.
Олеся була не розпещеною дівчиною. Вона допомагала у господарстві, та й біля плити їй доводилося стояти не вперше.
На другому році сімейного життя Олеся зрозуміла, що чекає на дитину. І відразу чоловік оточив її ще більшою турботою і увагою.
Здавалося, що після народження дитини сім’я стане ще міцнішою. Так і було, але тільки спочатку після виписки з пологового будинку.
Дитина була неспокійною. Часто прокидався ночами. А потім і зовсім переплутав день із ніччю.
Максим не звик до такого режиму і незабаром перебрався до сусідньої кімнати на другому поверсі. Але плач дитини був чутний і там, і це стало його дратувати дедалі більше.
Олеся розуміла, що чоловіку щоранку треба вирушати на роботу і, як могла намагалася заспокоїти сина. Згодом дитина увійшла до нормального режиму. Але Максим, як і раніше, залишався в сусідній кімнаті. А потім він дедалі частіше став затримуватися на роботі.
«Може, в нього хтось з’явився», — міркувала Олеся, і одразу гнала цю думку, — цього не може бути, Максим не такий.
Холодок у стосунках із чоловіком поступово проникав у всі куточки душі.
Олеся намагалася викликати чоловіка на відверту розмову, але він відмахувався від неї, як від настирливої мухи. Свої образи Олеся носила у собі, не бажаючи засмучувати дідуся і бабусю.
“Нам просто потрібно відпочити один від одного”, – вирішила Олеся.
І якось у вихідний Олеся попросила чоловіка відвезти її з дитиною до батьків.
“Я хочу погостювати там пару тижнів”, – заявила вона.
Максим зненацька повеселішав, і це не могло не кинутися в очі Олесі. Село, в якому проживали батьки Олеси, знаходилося за двісті кілометрів від міста. Максим виконав прохання дружини.
Минув тиждень.
Одного вечора Максим прийшов додому не один.
— Знайомтеся, це Христина, — представив він дідові й бабці дівчину, що стояла поруч.
Висока довгонога блондинка з довгими віями і яскравими губами від помади ,явно не сподобалася старим.
– Це що за чудо -юдо, – сказав Костянтин Іванович.
– А це моя дівчина, – анітрохи не зніяковівши, заявив Максим, – тепер ми нею житимемо тут.
– Максим ти чого несеш! – обурилася бабуся, – у тебе що зовсім совісті нема! А як же Олеся з дитиною? Ти їх куди подінеш?
– А з Олесею я розлучаюся.
— Ну, що ми так і стоятимемо біля порога? – Втрутилася в розмову Христина.
– Значить так, – грізно сказав Костянтин Іванович, – де ви житимете я не знаю, зате можу точно сказати, що тут вам не місце.
— Максим пішли, нам тут не раді, — скомандувала Христина.
Після їхнього приходу Костянтин Іванович і Марія Михайлівна ще довго не могли отямитися.
— І що тепер робитимемо? — спитала Марія Михайлівна у свого чоловіка.
— Завтра Олесю привезу сюди, — відповів чоловік.
— Може Максим ще схаменеться, — припустила Марія Михайлівна.
— Не впевнений, — відповів чоловік, — десь ми не догледіли його. Адже це ми його виховували з трьох років.
Костянтин Іванович мав трьох дітей. Усі вони жили у цьому місті. Цього вечора Костянтин Іванович зателефонував своєму онуку Іллі.
— Ілюше, завтра треба привезти з села Олесю з дитиною. Ти як?
– Добре, – погодився онук.
На другий день Костянтин Іванович разом з Іллею вирушив за Олесею.
– А чому Максим не приїхав, він не захворів? – виявила занепокоєння Олеся.
— Зайнятий він, — довелося збрехати Костянтину Івановичу.
Тільки вдома він все розповів Олесі. Вислухавши Костянтина Івановича, Олеся заплакала.
— Та не плач ти Олесенько, — заспокоював її Костянтин Іванович, — не вартий цей мерзотник твоїх сліз.
— Я у вас довго не затримаюсь, до батьків поїду, — крізь сльози промовила Олеся.
— Ти мати нашого правнука і ні куди ми тебе не відпустимо. Що там у вашому селі? Ні роботи, ні школи. Тут житимеш разом із сином.
Незабаром дід із бабою дізналися, що їх колись улюблений онук винайняв квартиру для себе та Христини, і при цьому не дає ні копійки на свою дитину.
— Я не можу сидіти на вашій шиї, — якось заявила Олеся дідусеві та бабусі, (з недавніх пір вона стала їх так називати) — мені треба було б вийти на роботу, а дитина ще мала.
— А ми так зробимо, онучка — заявив дід, звертаючись до Олесі, — завтра підеш і напишеш заяву на аліменти. Зарплата в нього хороша і частину її він повинен віддавати синові. Не хоче добровільно, значить платитиме примусово.
Максим був розлючений, дізнавшись, що йому доведеться сплачувати аліменти.
— Понаїдуть сільські, а потім права качають, — підтримала його Христина, а може тобі експертизу зробити, а раптом вона нагуляла його з кимось.
Максим промовчав, він знав, що це його дитина.
— Нічого, — продовжувала Христина, — Твої баба і дід не вічні. Прийде час, і ми цій Олесі дамо стусан під зад.
Костянтин Іванович теж думав про те, що вони з дружиною не вічні. І одного разу він ознайомив Олесю з дарчою, згідно з якою все майно, що належить йому та його дружині, перейшло у власність Олесі.
— Дякую, звичайно, але це, мабуть, не зовсім чесно до Максима, адже це все-таки ваш онук, — заявила Олеся.
— Це він не чесно вчинив із тобою, — сказав Костянтин Іванович, — а ми просто відновлюємо справедливість.
Звичайно , коли онук дізнався про це ,був шокований, але вдіяти вже нічого не зміг.
