– Любо, подивися, яка краса! – Раїса Вікторівна урочисто виклала на кухонний стіл новенький смартфон у глянцевій коробці. – Остання модель, між іншим.
Любов механічно кивнула, помішуючи в каструлі майже готовий суп. Вона майже не слухала матір, у голові крутилося занадто багато думок.
З кімнати долинав голос Євгена – він читав молодшому братові задачу з підручника. Хоч якась користь від очікування обіду: старший син відволікає Кирила, а заразом і сам втягується в уроки.
– Ти що, не рада за матір? – У голосі Раїси Вікторівни задзвеніли перші нотки невдоволення. – Я, може, перший раз у житті собі таку річ дозволила!
– Рада, мамо. – Любов скуштувала суп і потягнулася по сіль. – Звичайно, рада.
– А я ось думаю… – Раїса Вікторівна понизила голос і присунулася ближче. – Я ж телефон у кредит узяла. Може, ти мені допоможеш із виплатами? А то я дивлюся на графік, там такі суми, боюся, я сама не потягну!
Ложка в руці Любові завмерла.
– Мамо, ти ж знаєш, у мене зараз…
– Що я знаю? – миттєво скинулася Раїса Вікторівна. – Що ти мені весь час про дітей, про аліменти? У всіх діти! А я, між іншим, тебе одна тягнула! Я тебе виростила, виховала, а ти мені з кредитом допомогти не хочеш!
Її голос злетів до пронизливих висот. У дверях кухні з’явилися стривожені хлопчики – Євген все ще тримав у руках підручник, а Кирило міцно вчепився в рукав брата.
– Тихо, мамо, – Любов зробила крок до дітей. – Ти їх лякаєш.
Любов дивилася на матір, і в пам’яті спливало дитинство. Старенький будинок у передмісті, запах бабусиних пиріжків, город із нескінченними грядками, які треба полоти.
Мама приїжджала добре якщо раз на місяць, привозила гостинці, зазвичай дешевенькі цукерки, і розповідала, як важко живеться в місті. Казала, що збирає на квартиру, щоб забрати доньку до себе.
Гроші надсилала рідко, і щоразу супроводжувала їх довгими розповідями про понаднормові і поганих начальників.
Бабуся ніколи не скаржилася. Ставила перед онукою тарілку з супом, перевіряла уроки, штопала одяг. На дні народження пекла особливий пиріг із яблуками та корицею, що росли в їхньому саду. Коли Раїса Вікторівна вкотре обіцяла ось-ось знайти хорошу роботу і забрати доньку, бабуся мовчки хитала головою і притискала онуку до себе трохи міцніше.
Бабуся пішла з життя, коли Любов закінчувала школу. Мати неохоче забрала доньку в місто, у свою крихітну однушку, але вдома майже не бувала – робота, підробіток, вічні пошуки кращої долі. Дочці довелося повністю взяти на себе дім, готування та інше.
Насилу Любов довчалася в новій школі, вступила до технікуму. А на останньому курсі зустріла Валентина.
Весілля зіграли скромно, Любов звикла економити на всьому, хоча наречений намагався її переконати, що в цьому немає потреби. Мати всім знайомим розповідала, як вибилася з сил, щоб влаштувати доньці свято.
І з цього моменту все змінилося.
Валентин отримував хороші гроші. Раїса Вікторівна тут же пожвавилася, зачастила в гості, втерлася в довіру, а потім почала просити грошей. То на лікування зубів, то на ремонт у квартирі, то на нову шубу – зима ж на носі. І щоразу, заламуючи руки: “Донечко, ну кому мені ще допомогти, як не тобі? Для кого я життя своє поклала?”
Валентин спочатку не заперечував. Потім почав бурчати. А після появи Кирила і зовсім став називати тещу “чорною дірою сімейного бюджету”. Любов намагалася пояснити матері, що з двома дітьми витрати зросли, але Раїса Вікторівна тільки відмахувалася: “У всіх діти! А ти – єдина донька!”
Розлучення вдарило несподівано і боляче.
Валентин знайшов іншу, молодшу і “без проблемної рідні”. Став надсилати аліменти – коли вчасно, коли із запізненням. Іноді сума не дотягувала до потрібної, іноді, в нападі щедрості, відправляв трохи більше.
Любов намагалася знайти роботу, але куди підеш із трирічною дитиною? Просила матір доглянути за ним, поки вона на роботі, але де там… Лише нещодавно Кирилу дали місце в садочку – тепер з’явилася надія. Ось закінчиться адаптаційний період, і можна буде вийти на роботу.
А мати, щойно дізнавшись про розлучення, насамперед запитала: “Ну і як ти тепер мені допомагати будеш?” Не “як ти впораєшся”, не “чим тобі допомогти” – ні. Ніби не помічала ні порожнього холодильника доньки, ні старих курток онуків, з яких ті ось-ось виростуть.
І ось тепер мати знову вимагає грошей. А Любов… Що вона могла? У неї просто немає грошей навіть на дітей. Мати пішла, так нічого й не отримавши.
Телефонний дзвінок від неї пролунав того ж вечора. Любов якраз укладала Кирила – день у садочку видався складний, молодший ніяк не міг вгамуватися.
– Ти хоч уявляєш, – голос Раїси Вікторівни дзвенів від обурення, – які вони мені нарахували відсотки! Це ж грабіж! Любо, ну ти маєш мені допомогти, я не потягну такий платіж.
– Мамо, – Любов говорила тихо, щоб не розбудити сина, який нарешті заснув, – у мене комуналка прострочена. За садок теж потрібно внести.
– Вічно ти про своє! – У трубці щось гримнуло – мабуть, мати в серцях стукнула по столу. – Я тобі про серйозні проблеми, а ти… Подумаєш, комуналка! Усі винні, нічого страшного.
– Угу, – Любов прикрила двері в дитячу. – Нічого страшного, поки не вимкнуть світло або гарячу воду.
– Господи, та позич у кого-небудь!
– У кого я позичу? – зітхнула Любов. – І як віддавати буду?
– Ну й сиди зі своїми проблемами! – Раїса Вікторівна кинула слухавку.
Ранок почався зі спроб впихнути в Кирила кашу. Він вередував, розмазував їжу по тарілці і канючив, що хоче до тата. Євген, який уже майже зібрався до школи, квапливо дописував у зошиті домашнє завдання.
– Мамо, а правда, що якщо довго не платити за світло, його відключають? – Євген відірвався від зошита.
– Хто тобі таке сказав?
– Ти вчора по телефону говорила.
Любов зітхнула. Вічно забуває, що старший усе чує і розуміє.
– Не переживай, – вона потріпала сина по голові. – Впораємося.
У двері подзвонили. На порозі стояла Раїса Вікторівна з пакетом продуктів.
– Ось, онукам гостинців принесла, – вона пройшла на кухню, демонстративно не дивлячись на доньку. – Євгене, дивись, що бабуся купила! І Кирюші теж… Кирюша, йди сюди, не вередуй.
Любов підібгала губи. Це був улюблений прийом матері – задобрювати онуків, щоб потім при них же влаштувати показовий виступ.
– Ох, щось тиск… – Раїса Вікторівна картинно приклала руку до чола. – Пігулки-то подорожчали, просто не знаю, як далі жити. Євгене, ось ти в мене розумний хлопчик, поясни мамі – хіба можна стару хвору матір без допомоги залишати?
– Мамо, – Любов виразно подивилася на годинник, – Євгену час до школи.
– Звісно-звісно.
Наступного разу Раїса Вікторівна з’явилася в неділю – у той самий момент, коли Любов намагалася розібратися з квитанціями. Папірці розкритими віялами лежали по всьому столу, калькулятор показував якісь зовсім безнадійні цифри. Де взяти такі гроші, Любов не уявляла. Але ж потрібні вони терміново. Доведеться все-таки позичати.
А може, пощастить, Валентин надішле гроші раніше? У кімнаті Євген вчив із Кирилом кольори за новою книжкою-розмальовкою, купленою на останні гроші – молодший ніяк не міг запам’ятати відтінки, вихователька в садку скаржилася.
– Зайнята? – Мати пройшла на кухню, не роззуваючись. – А я ось вирішила зайти. Чаєм напоїш?
– Мамо, я справді зараз…
– Ну звісно, ти вічно зайнята, коли справа стосується матері! – Раїса Вікторівна плюхнулася на табурет, присунула до себе квитанції. – Це що? За квартиру, чи що? Ой, подумаєш, велика справа! Ось у мене зараз проблеми – це я розумію. Ти в курсі, які зараз відсотки в банку?
Любов мовчки зібрала папери в стопку. Дістала кухлі, поставила чайник.
– Другий тиждень не сплю, – Раїса Вікторівна не замовкла ні на секунду. – Усе думаю, думаю… Де грошей узяти? Зарплата тільки через два тижні, а платіж уже прострочений. А ти-то коли на роботу збираєшся? Сидиш на шиї у Валентина…
– На шиї? – чашка в руці Любові задзвеніла об стіл голосніше, ніж слід було. – Ти серйозно вважаєш, що аліменти – це сидіти на шиї?
– А що? Нормальні гроші, між іншим. У людей і того немає.
– Нормальні? – Любов висунула шухляду столу, дістала конверт із квитанціями з банку. – Ось, дивись. Серпень – заплатив вчасно, спасибі йому. Вересень – половину. Жовтень – узагалі тиша, потім у листопаді скопом…
– Любо, ти мені зуби не заговорюй! – Раїса Вікторівна відмахнулася від папірців. – Он, одягнені-взуті, не голодні. А в мене… Ти хоч уявляєш, як я тебе тягнула? Думаєш, легко було одній? Недоїдала, недосипала…
– У бабусі, – тихо сказала Любов.
– Що?
– У бабусі я жила, а не в тебе.
– Ах ось як! – Раїса Вікторівна підвелася, нависла над столом. – Значить, усе, що я для тебе зробила – ніщо? А хто тобі сукні купував? А хто…
– Три сукні, – Любов дивилася у вікно, де на дитячому майданчику гойдалися порожні гойдалки. – За все моє дитинство ти купила мені три сукні. На випускний у четвертому класі, на Новий рік у сьомому і на шкільний випускний. Я пам’ятаю їх усі. Перша була синя, в горошок…
– Невдячна! – Раїса Вікторівна грюкнула долонею по столу. – Та як ти смієш докоряти рідній матері? Я життя на тебе поклала! Ти знаєш, скільки пропозицій я відкинула? Мені он Степан Іванович пропонував заміж вийти, а я заради тебе відмовилася!
– Який Степан Іванович? – Любов нарешті повернулася до матері.
– Начальник мій колишній. Вдівець, між іншим, культурна людина. До моря б мене возив…
У цей момент щось усередині Любові обірвалося. Вона буквально побачила це – як рветься тонка нитка, що зв’язує їх із матір’ю. Неголосно, навіть якось буденно.
– До моря, значить, – вона повільно встала. – А я, значить, тобі завадила. Бабуся ростила, а ти – жертву приносила. Знаєш що, мамо? Я тобі зараз покажу дещо.
Любов вийшла в передпокій, відкрила шафу. Дістала коробку з документами – стару, ще від бабусиного сервізу залишилася.
– Ось, дивись. Квитанція за садок – дві з половиною тисячі щомісяця. Квартплата – дві тисячі. Логопед Кирилу потрібен – він звуки не вимовляє, у садку вже зауваження роблять. Продукти – це я навіть рахувати боюся, але менше десяти ніяк не виходить. А ось – аліменти. Сама подивися, скільки тут.
– Не буду я дивитися! – Раїса Вікторівна відштовхнула папери. – Вічно ти все ускладнюєш! Нормально ж жили, поки ти не почала…
– Поки я не почала що? – Любов раптом виявила, що кричить. – Говорити правду? Називати речі своїми іменами? Так, я одна з двома дітьми! Так, я ледве зводжу кінці з кінцями! Але ти… Ти вимагаєш з мене гроші на свій телефон, ти демонструєш його дітям, ти маніпулюєш, тиснеш, шантажуєш… А знаєш, що найстрашніше?
Адже я точно такою ж стану. Ось виростуть мої діти, і я їм скажу: “Я вам усе життя віддала! Я на вас усе поклала!” А вони будуть винувато відводити очі і намагатися пояснити про іпотеку, дитячий садок і комуналку…
– Мамо? – у дверях кухні стояв Євген, тримаючи за руку заплаканого Кирила. – Мамо, ти чого кричиш?
Любов замовкла. У тиші, що раптово настала, було чутно, як капає вода з крана, як гуде холодильник, як схлипує молодший.
– Усе добре, хлопчики, – вона з подивом почула, який спокійний у неї голос. – Бабуся вже йде. Правда, мамо?
Раїса Вікторівна підібгала губи, встала.
– Значить, так? Ну що ж… – вона рушила до виходу, зачепила плечем одвірок. – Не забудь тільки потім, що сама від матері відмовилася. Сама!
Перший тиждень після сварки Раїса Вікторівна телефонувала щодня. Любов не брала слухавки. Видаляла повідомлення, не читаючи. Усередині було порожньо і спокійно – дивне, незнайоме почуття.
Побут йшов своєю чергою. Євген робив уроки, Кирило возився зі своїми машинками. Іноді молодший запитував: “А бабуся до нас прийде? У неї ж телефон гарний!” Любов відповідала що-небудь невизначене.
Накочувала звична тривога – ось, позбавила дітей спілкування з бабусею. Але тепер вона точно знала: не можна дозволяти матері маніпулювати дітьми.
Тітка Віра зателефонувала дізнатися, як справи:
– Любочко, ти там як? – У голосі чулася тривога. – Мати-то твоя… Загалом, вона тут усім розповідає, що ти її кинула.
– А що ще вона розповідає? – Любов чомусь усміхнулася.
– Та багато чого… – тітка зам’ялася. – Але ти не переживай. Знаєш, вона ж ще один кредит узяла.
– Навіщо?
– На путівку в Туреччину. Нерви, каже, лікувати треба…
Любов мовчки дивилася у вікно маленької квартири. Район так собі, але після продажу їхнього з Валентином житла тільки на це й вистачило. Зате садок поруч і до школи п’ятнадцять хвилин пішки.
– Дякую.
– Ти це… телефонуй, якщо що.
Увечері, укладаючи дітей, Любов помітила: у Євгена піжама зовсім коротка стала. І Кирило зі своєї улюбленої кофти виріс.
– Мамо, – Євген позіхнув, підтягуючи ковдру, – а ми завтра після школи в магазин зайдемо? Ти обіцяла зошит новий купити.
– Давай післязавтра, добре? – Любов присіла на край ліжка. – У мене завтра співбесіда, якщо пощастить…
– Гаразд, – Євген перевернувся на бік. – А можна тоді відразу два зошити?
– Подивимося, – Любов поправила ковдру Кирилу, який уже почав засинати, обійнявши улюблену машинку. – А зараз спати.
Перший робочий день дався Любові нелегко. Графік приймання товару, накладні на підпис, складна програма обліку – у торговельному центрі все виявилося набагато складнішим, ніж вона очікувала.
Але це була робота – справжня, з трудовою книжкою і білою зарплатою. Адміністратор торгового залу, графік два через два, зате зранку і можна встигати забрати Кирила з садка.
Мати не дзвонила вже тиждень. Любов намагалася про це не думати. У сумці лежали документи на підпис, завтра потрібно було перевірити поставку, розібратися з новою вітриною…
Біля під’їзду її зустрів Євген- сам зголосився погуляти з Кирилом, поки сусідка наглядає у вікно. Молодший із вереском кинувся до матері:
– Мамо, мамо, дивись, що я знайшов!
На долоньці лежав блискучий камінчик – звичайнісінький, яких повно у дворі. Але Кирило дивився так, ніби знайшов справжній скарб.
– Гарний, – Любов нахилилася розглянути знахідку. – Поклади в кишеню, вдома помиємо.
– А ще там у дворі гойдалки нові! – Євген пострибав на місці від надлишку почуттів. – Підемо подивимося?
– Завтра, – Любов поправила синові шарф. – Уже темніє, та й холодно. А зараз додому – вечеряти й грітися.
Вона дивилася на дітей – скуйовджених, розчервонілих від морозу, таких рідних. Перша зарплата буде за два тижні, сусідка обіцяла допомогти з Кирилом, поки вона на роботі…
– Мамо, – Кирило потягнув її за руку, – пішли додому, я замерз!
– Ходімо, – Любов поквапила дітей до під’їзду. – Євген, застебни куртку. І що там у вас на завтра з математики?
