Родинні історії

Знаєш, Машка, не варто було до нашого приїзду ремонт робити, понти гоняти, всі і так знають, хто чим живе

От всі на свекрух жаліються, невісток, а в мене рідна сестра з глузду з’їхала. Ми живемо в селі, і існує такий стереотип, що сільські люди вибачте на слові “задрипанці” запливають гноєм і радіють місцевим ароматам.

Аби не так. У нас, до речі, село при районному центрі, пішки можна йти. Так ось, незважаючи на те, що мер міста і його колеги, прибічники, люди з досить сумнівним кримінальним минулим, у нас таки дуже все культурно.

Чомусь як тільки ми сюди переїхали, я відразу звернула увагу, що навіть якщо в когось коза є чи корова, то там в хліву чистіше, аніж в деяких вдома.

Та не про це. Чолвік мій працює в ремонтній бригаді. Гроші має непогані, як для села так взагалі гарні, а я манікюр роблю, вії, брови.

Не у всіх і не завжди є можливість піти до райцентру, а там аж раптом 2 салони і ті вічно забиті, а до мене зручно, швидко і в будь який момент, навіть в борг, хіба я не людина, чи не розумію.

А як грошей нема, то я в того молоком візьму, в того м’ясом. Отак і живемо, ремонт зробили, чоловікові гроші на будинок ідуть, мої заробітки, як бачите на харчування та мілкі розтрати.

Щось я від теми відхилилася. Так ось, свою сестру я не бачила років 6, як не більше, ми іноді слали смс один одному, вітали з святами, та й по тому, якось не по-людськи.

А коли ми нарешті налаштували побут, діти підросли, я і запросила їх в гості. Приїхали таки. Сестра з чоловіком з Сургуту.

Вони там всі, знаєте, пальці віялом. Навезли нам подарунків. Та й ми не впали обличчям в багнюку. Я приготувала кілька салатів, м’ясо запекла.

А коли ми з сестрою вийшли прогулятися, вона мені сказала: “Знаєш, Машка, не варто було до нашого приїзду ремонт робити, понти гоняти, всі і так знають, хто чим живе.

А то вирішила випендритися, я хіба не знаю як люди в селі живуть?”.

Після цих слів мені стало і смішно,.і образливо водночас. Через кілька днів сестра зібралася їхати, я купила в сусідки меду, молочка, олії домашньої.

Все свіже, гарно запаковане, в місті на ярмарках такі ціни деруть, а тут на тобі, на доріжку.

Чоловік її, Микола зрадів, подякував, обійнялися. А вона каже: “Знаєш, Маш, не треба, ви і так потратилися, лиши собі, а то частували нас тут, ремонт робили, хозяйство мабуть вирізали, чи продали.”

Ми дивилися з чоловіком на неї як дві овечки чоловічого роду. Господарства у нас зроду-віку не було, ремонту років 5, як не більше. І з чого вона вирішила, що в селі мають свині в хаті пастися?

Вам також має сподобатись...