Марина застигла посеред кухні, не вірячи своїм вухам. Слова чоловіка, недбало кинуті ним хвилину тому, ніяк не вкладалися в голові. У них звучала така неприхована зневага, така впевненість у власній правоті, що на мить їй здалося – це поганий сон. Не міг же Сашко всерйоз пропонувати їй відмовитися від мрії? Від тієї самої машини, на яку вона півроку збирала, у всьому собі відмовляючи?
– Навіщо тобі ця колимага?Давай продамо її, розплатимося з моїми боргами і махнемо на тиждень до Туреччини. Чим не варіант? – продовжував тим часом Олександр, вальяжно розвалившись на стільці.
Він говорив так, ніби й справді не бачив у своїх словах нічого особливого. Ніби йшлося про якусь непотрібну дрібничку, а не про заповітне бажання його дружини.
Кров кинулася Марині в обличчя. У скронях застукало від сказу й образи. Як він сміє? Як у нього язик повертається пропонувати таке? Гаразд би просто попросив грошей на свої потреби – так ні ж, цей утриманців ще й умови ставить! Її машина, її мрія – розмінна монета в його безглуздих іграх?
Та будь вона тричі проклята, якщо дозволить йому розпоряджатися тим, що нажито її горбом!
Марина повільно поставила на стіл чашку з кавою, яку досі судорожно стискала в руках. Пальці трусилися від гніву, у горлі стояв клубок. Образа душила, заважала дихати. Але ж головне – не відмова сама по собі. А те, з якою легкістю, з якою зневагою чоловік перекреслив усі її зусилля, усі надії. Немов вони нічого не варті поруч із його хотєлками.
– Сашко, ти зараз серйозно? – тихо запитала Марина, намагаючись, щоб голос звучав рівно.
– Ти справді думаєш, що я погоджуся продати машину заради твоїх боргів? Заради поїздки на море? Після того, як півроку горбатилася на трьох роботах, щоб накопичити на перший внесок?
Вона дивилася чоловікові в очі, все ще сподіваючись побачити в них розуміння. Співчуття. Готовність визнати свою неправоту. Але Олександр лише роздратовано пересмикнув плечима і скривився, як від зубного болю.
– Знову ти за своє! – він із досадою грюкнув долонею по столу. – Горбатилася вона, бачте! А я, по-твоєму, не працюю? Та я знаєш, як спотворююся на цьому довбаному будівництві? По дванадцять годин поспіль, без вихідних! Щоб ти могла сидіти тут і свої борщі варити! А ти мені ще й претензії пред’являти будеш?
Марина задихнулася від обурення. Це він-то спотворюється? Це він дванадцять годин гарує? Ну треба ж, які пісні! А те, що ледве повзає на роботу о десятій ранку, добре якщо на півдня, – це ми опустимо. І про регулярні загули з дружками теж скромно промовчимо.
Звичайно, коли на халтурках підробляєш через пень-колоду, хіба ж до сім’ї? Аби тільки гроші були на розваги. А дружина нехай хоч надірветься, але добуде те, чого бракує. І мовчатиме в ганчірочку, коли чоловік-годувальник велить.
Від цих думок у Марини потемніло в очах. У грудях клекотала крижана лють. Як же вона втомилася! Втомилася все терпіти, з усім миритися, прогинатися і пристосовуватися. Тягнути цю лямку за двох, розбиваючись в коржик. Може, досить уже? Може, час поглянути правді в очі і сказати тверде “ні”?
Зусиллям волі Марина придушила злі слова, що рвалися з язика. Ні, вона не стане опускатися до крику й образ. Не дасть втягнути себе в безглузду перепалку, де правий завжди той, у кого горлянка лужніша. Просто скаже те, що думає. Спокійно і з гідністю. Тому що вона, чорт забирай, має право. Право на свою мрію, на свої бажання. На власне життя, зрештою! І будь вона проклята, якщо дозволить комусь забрати в неї це право.
Марина глибоко зітхнула і розправила плечі. Подивилася на чоловіка впритул – твердо, без тіні сумніву. Так дивиться людина, яка прийняла рішення і готова йти до кінця.
– Знаєш що, Олександре, – повільно промовила вона, дивлячись йому в очі. – Ти як хочеш, а я не збираюся відмовлятися від мрії заради твоїх примх. Машину не продам. І на море з тобою не поїду. Хочеш відпочивати – вперед, гаруй як проклятий. Зароби спочатку на путівку, а потім і міркуй, хто кому чого винен.
А мені твої подачки не потрібні. Як-небудь сама впораюся.Повисла тяжка тиша. Олександр дивився на дружину, відкривши рота. Здається, він навіть не одразу зрозумів сенс її слів – таким диким і неймовірним здався йому цей раптовий бунт. А коли збагнув – його обличчя почервоніло від гніву. Ще б пак, хтось посмів перечити панові й повелителю!
– Ти зовсім з котушок злетіла, дружино? – зашипів він, подавшись уперед. – Ти ким себе уявила? Самостійною стала? Ні готувати, ні чоловіка догоджати не бажаєш! Нічого, я швидко з тебе цю дурню витрушу! Просто зараз поїдемо оформляти генералку на продаж, і тільки пискни в мене! Швидко збирайся, істеричко!
Він схопився з-за столу і схопив Марину за руку, грубо смикнувши на себе. Від болю і несподіванки в неї потемніло в очах. А наступної миті рука Олександра з розмаху впечаталася їй у вилицю.
Це було настільки дико, настільки неймовірно, що перші кілька секунд Марина просто стояла оглушена. У голові гуділо, перед очима плавали каламутні плями.
Отримала сповна за свою впертість.А потім біль раптом протверезив її. З крижаною ясністю Марина зрозуміла – це кінець. Точка неповернення. Якщо зараз дати слабину, відступити – пиши пропало. Не буде їй життя з цим покидьком. Усе найкраще, усе світле в ній він розтопче і знищить. Зітре в порошок своїм егоїзмом і самодурством. Тож вибір, по суті, простий.
Або зараз, на цій кухні, на підлозі в калюжі пролитої кави, вона розлучиться зі своєю мрією – і заразом із власною гідністю. Або…
Або зробить крок у невідомість. У нове життя, де їй не доведеться прогинатися і терпіти. Вислуховувати докори . Де вона зможе нарешті стати собою – без страху й оглядки. Бо краще гірке, але вільне життя, ніж солодке рабство біля домашнього тирана.
Десь глибоко всередині, під кіркою заціпеніння і шоку, розгоралася іскра. Крихітна, тліюча, вона ставала дедалі спекотнішою, дедалі яскравішою.
Гнів, образа, розпач – усе сплавилося воєдино, перетворюючись на палючий згусток люті. Напруга, що так давно накопичувалася, нарешті прориває греблю, змітаючи все на своєму шляху.
Марина повільно підняла голову.Подивилася на почервонілу пику чоловіка, перекошену злістю. В її очах не було ні сліз, ні благання. Тільки відчужена рішучість людини, якій нічого більше втрачати.
– Забери від мене руки, – процідила вона крізь зціплені зуби. – Тільки торкнися мене ще раз. –
Голос звучав тихо, майже пошепки. Але в ньому було стільки льодової переконаності, що Олександр мимоволі відсахнувся.
У розширених зіницях дружини він раптом побачив стільки злості. І його хвалена сміливість миттю випарувалася, ніби її й не було.
– Зовсім здуріла, дурепо? – пролепетав він, позадкувавши. – Та я тебе…
– Нічого ти мені не зробиш, – рівно обірвала його Марина. – Боїшся ти мене. Немає в тобі ні сили справжньої, ні духу. Тільки задирати здатен слабких та беззахисних. Ну а я – не слабка. І захистити себе зумію, будь упевнений.
Вона відступила на крок, не зводячи з чоловіка важкого погляду. Намацала за спиною дверну ручку. Повільно, ніби уві сні, потягнула на себе. Скрипнули незмащені петлі.
– А тепер слухай сюди, чоловіче. Якщо хочеш, щоб я залишилася в цьому домі, танцюватимеш під мою дудку. Багато не попрошу. Усього нічого – щоб дружину поважав. Щоб руки розпускати не смів. Щоб про борги свої сам дбав, а на мене не перекладав. Якщо згоден – кивни. Якщо ні – провалюй на всі чотири сторони. Я цього більше не потерплю.
Олександр відчайдушно замотав головою, як перелякана дитина. Здається, тільки тепер до нього почало доходити, що дружина не жартує. Що ще трохи – і він справді опиниться на вулиці. Без грошей, без даху над головою. І не буде на кого спихнути провину за власну нікчемність.
– Маринка, ти чого, га? – заюлив він, підлесливо посміхаючись. – Ну погарячкував я, з ким не буває. Вибач дурня, слова поганого більше не скажу. І машину твою не чіпатиму, зуб даю. Тільки не гони, Маришо! Стерплю я все, змінюся, ось тобі хрест!
На його пухкому, обрюзглому обличчі було написано таке непідробне каяття, що Марину на мить замутило. Господи, і цього слимака вона дванадцять років кохала? Цій убогості присвятила найкращі роки? Та що ж таке коїться-то, га?
Вона перевела подих, насилу придушивши напад нудоти. Ні вже. Досить із неї принижень. І чужих істерик теж вистачить.
– Пізно,Сашко – спокійно вимовила Марина. – Я йду. І крапка. Можеш волати, скільки влізе, толку не буде. Ганчірки свої зберу – і привіт. А ти як знаєш. Хочеш змінюватися – вперед, прапор у руки.
Марина окинула його останнім байдужим поглядом. Нічого. Відійде. Не маленький, авось не пропаде. А їй пора, пора вже думати про себе. Про те, як далі жити, на що утримувати доньку. Скільки можна розтрачувати себе на цю нікчемну людину?
Підхопивши сумку, вона рішуче ступила за поріг. В обличчя подуло свіжістю осіннього вечора, далекими сигналами машин, шурхотом листя. Звичайні звуки, звичні з дитинства. Але зараз у них ввижалося щось нове, вабливе. Ніби весь світ розкривав їй обійми, запрошуючи в невідому, але прекрасну далечінь.
Марина вдихнула на повні груди, до запаморочення, до дзвону у вухах. І зробила перший крок – вниз сходами, геть від обридлого будинку. Від чоловіка, від скандалів, від нескінченної брехні та принижень. У нове життя, повне невідомості. Але – своє, вистраждане, справжнє.
З туману миготливих фар виплив її старенький “Форд”. Марина ласкаво провела долонею по запиленому боці. “Нічого, друже. Прорвемося. Тепер уже нікому не віддам, собі дорожче вийде. Відмиємо тебе, підлатаємо – будеш у мене як новенький. І всі прикрощі, всі біди – теж відмиємо, як пил і бруд. Змиємо дочиста, до блиску, до скрипу.”
Заурчав надсадно мотор, завищали покришки. Марина газанула, вилітаючи з двору, ніби за нею чорти гналися. А може, й справді гналися – та тільки хрін їм, не наздоженуть. Вона тепер лиха, відчайдушна. Сама кого хочеш наздожене.
У дзеркалі заднього виду все віддалявся і віддалявся сірий панельний мурашник. Зіщулювався, губився в сутінках. І разом із ним губилася, розтавала колишня Марина – тиха, боязка, готова на все заради примарного сімейного щастя. Ту Марину вона залишала позаду. Навмисне скидала, як стару шкурку, щоб ніколи більше не повертатися.
А назустріч летіла зовсім інша. Нова, зухвала, впевнена в собі. Тільки цю Марину вона відтепер брала із собою в дорогу. Ту, яка не боїться перешкод. Яка вміє постояти за себе і свою мрію.
– Тримайся, подруго, – хвацько підморгнула вона відображенню в дзеркалі. – Не пропадемо. Прорвемося. Ох, і покажемо ми їм усім! Ох, і дамо жару!
І хвацько блиснула білозубою усмішкою. Зовсім як у дитинстві, коли все здавалося по плечу. Завзятою, променистою, повною нестримних веселощів.
Так, шлях був неблизький і нелегкий. Починати з нуля, самотужки ростити доньку, вигризати зубами місце під сонцем – хіба це просто? Але Марина знала – вона впорається. Вона більше не сама. З нею її вірний залізний кінь, з нею її непохитний стрижень усередині. І значить – немає таких фортець, які вони не здолають. Разом, рука об руку. Пліч-о-пліч.
Старенький “форд” мчав уперед, розлякуючи рідкісних перехожих сердитим гудінням мотора. Він ніби відчував настрій господині, її хвацький кураж, її нестримну жагу до нового життя. І вторив в унісон натужним ревом, вгризаючись шинами в асфальт.
А в салоні, відкинувшись на пошарпану спинку крісла, сиділа Марина. Скуйовджена, у розводах туші на щоках, зі слідом грубих пальців на вилиці – але жива. Уперше за довгі роки по-справжньому жива. Уперто підняла голову і розправила крила.
Марина, яка більше нікому не дозволить її обрізати. Марина, готова боротися і шукати, знайти і не здаватися. Летіти вперед, зминаючи перепони, до своєї мети, до своєї дороговказної зірки.
А за вікнами, кружляючи і падаючи великими пластівцями, тихо сіяв сніг. Білим покривалом застеляв вуличні ліхтарі, лавки, тротуари. Немов намагався вкрити, зберегти тендітну жіночу фігурку, що загубилася серед ночі.
Але вона не потребувала його захисту. Вона сама була – як сніг. Чиста, нестримна, нестримна у своєму польоті. І така ж всепоглинаюча, всеперемагаюча.
Десь попереду, за лісом вогнів і скляних висоток, вставало морозне зимове сонце. Червоним краєчком підсвічувало горизонт, сліпило очі крізь припорошене снігом лобове скло.
Марина посміхалася йому – сміливо і зухвало. Вітаючи, визнаючи рівним. Відтепер тільки воно було їй паном. Тільки йому вона присягала на вірність.
Недарма кажуть: усе починається зі світанком. І її нове життя – теж. Таке ж чисте й незаплямоване, як перший ранковий промінь. Повне надій, повне незвіданих доріг.
Що ж, час вирушати в дорогу. Пора назустріч невідомості. Страшно? Так, до біса страшно. Але куди страшніше – провести залишок днів у позолоченій клітці.
Зрештою, найзапаморочливіші пригоди завжди починаються з рішучого кроку. З повороту ключа запалювання. З першого крутого віражу на пустельному нічному шосе.
Тож – заплющся, здоровань “форд”. Лови потік вітру лобовим склом. Неси свою відчайдушну наїзницю вперед, тільки вперед. У країну, де збуваються мрії.
Ось за це вони й любили одне одного – господиня та її залізний друг. За готовність рвонути з місця в кар’єр, у незвідані далі. За почуття ліктя, за виклик, кинутий долі. За сміливість, що межує з божевіллям.
А над містом вставало сонце. Боязко, ніби вперше. Несміливо заглядало у вікна сонних багатоповерхівок. І в одному з цих вікон, мружачись і прикриваючи долонею очі, стояв Олександр.
Довго стояв, вдивляючись у морозну далечінь. Туди, де розчинився вдалині червоний форд. Забрав безповоротно його Марину, його щастя.
Лише зараз, залишившись у порожній квартирі, він почав усвідомлювати, що втратив. І вперше, можливо, засоромився власної нікчемності. Дріб’язковості, боягузтва, поганої вдачі.
Хіба таким чоловіком мріяв він стати колись? Хіба про таке сімейне життя марив? Так, оступився, так, не зумів. Не виправдав, не зберіг. Спасував перед труднощами, надломився.
Але нічого. Ще не пізно все виправити. Взятися за розум, знайти гідну роботу. Зав’язати з дружками. Жити так, щоб йому не було соромно дивитися в очі доньці.
І, можливо, коли-небудь… Коли-небудь Марина пробачить. Відтане її серце, повернеться додому. Обійме, пригорнеться довірливо. Тихо скаже, як раніше:
– Привіт, Сашко. Ось і я.
А поки що… Поки що в нього будуть лише сни. Довгі, тягучі, кольору весняної зелені. Там вони знову разом – молоді, сміхотливі. Там кружляють парком, взявшись за руки. Там усе ще тільки починається.
І щоранку Олександр прокидатиметься з усмішкою. Незважаючи ні на що. І дбайливо зберігатиме в пам’яті її образ.
Образ жінки, яку він втратив. І, можливо, ніколи більше не знайде, але шукатиме. День за днем, рік за роком. Тому що знає – воно того варте.
