Ми з сином стоїмо на автобусній зупинці.
Нікуди не їдемо, просто йшли до супермаркету по продукти, і саме на зупинці мені зателефонували з роботи. Тож я стою, вирішую питання по телефону, а син присів на лавку, гортаючи щось у планшеті.
Маршрутки чи автобуса вже давно не було, тому людей зібралося чимало — усі втомлені, заглиблені у свої думки й екрани смартфонів.
Раптом біля зупинки, хрипко й гордо чхнувши мотором, гальмує старенький, побитий життям, але чистенький раритетний «Запорожець».
Справжній козак автопрому, яскраво-жовтого, трохи вигорілого на сонці кольору. За кермом — кумедний, неймовірно харизматичний дідусь у круглих окулярах.
Він опускає скло й кричить зі свого водійського місця на всю вулицю:
— Кого підвезти? На моєму супер-люкс таксі! Вітчизняний лімузин! Швидко, надійно, з вітерцем!
Люди навколо втомлено посміхаються, але ніхто не поспішає сідати до дідуся в його «коробку». Усі звикли до комфорту Uber чи Uklon, де приїжджають новенькі іномарки.
— Та не бійтеся, сідайте, екіпаж не розвалиться, слово честі! Сорок років цей козак тримається, і зараз не підведе! — регоче невгамовний дідусь, постукуючи по керму.
Люди на зупинці стоять як вкопані. А вдалині якраз з’явився великий зелений автобус. Я розумію: зараз під’їде громадський транспорт, і ніхто навіть не гляне в бік дідуся. Мені стає так щемко на душі, що я терміново завершую телефонну розмову, майже перериваючи співрозмовника на пів слові.
Кричу дідусеві, перекрикуючи шум вулиці:
— До метро не підвезете?
— Звичайно! Сідайте, шановна! Я б вам і двері відчинив, як справжній джентльмен, але здоров’я вже не те, маю інвалідність, тут усе на ручному керуванні, тому вилазитиму довше, ніж їхатимемо.
— Та ми самі, усе добре! — відповідаю я й киваю синові, мовляв, сідаємо.
— Мамо, навіщо нам до метро? Нам же в інший бік, додому! — здивовано запитує син, великими очима дивлячись на тісний жовтий автомобіль.
— Треба, сину. Потім усе поясню. Сідай, — відповідаю я, допомагаючи йому влаштуватися на задньому сидінні.
Сама сідаю спереду, де пахне бензином, старою оббивкою та якимось настільки рідним, дитячим затишком.
— Анатолій, — представляється дідусь, поправляючи окуляри на носі й спритно витискаючи важіль керування. — Для вас — дядько Толя.
— Ольга, — посміхаюся я. — Для вас — Оля.
— Даня, — сором’язливо каже син із заднього сидіння. — Для вас — просто Даня.
Ми втрьох дружно розсміялися. Атмосфера в машині миттєво стає якоюсь домашньою.
— Дякую, Олю, за можливість просто поїздити, — щиро каже дядько Толя, рушаючи з місця. Машина м’яко й кумедно торохтить вперед. — Зараз час такий складний, самі знаєте… Але ми боремося й не здаємося. Головне — не падати духом!
Мало хто зараз ризикує сісти до мене. Думають, мабуть, що це розвалюха, яка заглохне на першому ж світлофорі. А він у мене — ого-го! Справжній наш, український джміль, стільки всього пережив!
— Джміль-джміль, — погоджуюся я, розглядаючи мінімалістичну приладову панель.
Тим часом їдемо ми дуже поважно й повільно, кілометрів 20 на годину, не більше. Двигун ззаду басовито гуде, створюючи ілюзію шаленого руху.
— Оце швидкість, аж дух захоплює! Головне, щоб радар не зафіксував перевищення! — жартую я.
Дядько Толя миттєво підхоплює гумор і голосно, на весь салон, сміється:
— О, це точно! Перехопимо пальму першості у Формули-1! Нас просто не наздогнати!
— Часто так таксуєте, дядько Толю? — запитую я, розглядаючи його зморшкуваті, але міцні руки на кермі з додатковими важелями.
— Часто. А що вдома сидіти? В телевізор дивитися на ті новини? Так і з глузду з’їхати можна, серце не витримує. Я краще копійчину на бензин кину— і на колеса. Зараз же таксистів повно, на будь-який смак і гаманець, усі на новеньких іномарках, з кондиціонерами. Люди розпещені комфортом, це правда.
Молодші дівчата, такі як ви, гарні, ніколи до мене не сядуть. Побояться сукню чи пальто замастити в нашому тісному салоні. Мабуть, соромно їм їздити на такому «жужику». Я не ображаюся, розумію — до сучасного «Мерседеса» нам із моїм козаком далеко.
Тільки бабусі з ринку інколи погоджуються підсісти з клунками. Але ж я з них не можу грошей взяти! Ну як це — з пенсіонера брати? Я ж чоловік!
Або ось хтось зовсім випадковий сяде, кому геть скрутно. Отак і виходить, що я таке собі волонтерське, безкоштовне таксі. Пенсії по інвалідності вистачає якраз на ліки та на пару літрів бензину, — каже дядько Толя й знову посміхається.
Він не скаржиться, не тисне на жалість і не прикидається бідним. Це його особистий спосіб триматися на плаву й відчувати себе потрібним.
Він розважає мене кумедними історіями зі своєї молодості.
— Здорово, що ви не втрачаєте оптимізм. Це зараз так важливо.
— Зневіра й сум — це великий гріх! — дядько Толя повчально піднімає вгору вказівний палець. — Треба радіти кожному дню, що нам дарований. А ви чому до мене сіли, Олю? Пожаліли старого?
— Ні, та що ви! Нам справді терміново треба було до метро, — майже не червоніючи, брешу я.
Він уважно, з мудрістю прижмурює очі. Ми стоїмо на світлофорі. Я не відводжу погляду, посміхаюся.
— Ти добра дівчина, Олю. Справжня українська красуня — і ззовні, і душею. Мені все про тебе зрозуміло. Я так давно не возив таких людей… світлих. Тому я грошей з вас не візьму. Навіть не думай. Це мені за щастя було поспілкуватися.
— Добре, дядько Толю, як скажете, — легко погоджуюся я, не збираючись сперечатися.
Він плавно гальмує біля входу на станцію метро. Там стояти не можна, одразу за нами вже прилаштовується міський автобус, якому наш «малюк» перегородив шлях.
Я кажу синові швидко виходити, а він, як на зло, заплутався в старому паску безпеки.
Поки Даня вовтузиться, я непомітно кладу дві новенькі купюри по п’ятсот гривень прямо в кишеньку на пасажирських дверях.
Вискакую з машини, оббігаю її.
— Дякуємо! Бережіть себе! — кричу через відчинене вікно.
Дядько Толя раптом помічає гроші, його обличчя миттєво змінюється, стає збентеженим і розгубленим:
— Олю, стій! Тут гроші… ви забули, Олю! Забери, я ж сказав!
— Ви чудова людина, дядько Толя! — щиро кричу я, відходячи назад. — А ваш «Запорожець» — найкраще таксі у світі! Я вже роки три так душевно не їздила. І це дорожче за будь-які гроші, повірте мені! Бережіть себе і свого козака!
Ми з Данькою синхронно махаємо йому руками. Він намагається відчинити двері, щоб вийти й повернути купюри, але ззаду вже щосили й нетерпляче сигналить величезний автобус, підпираючи машину.
Ми з сином шмигаємо в підземний перехід метро — там він нас точно не наздожене з його ногами.
Дядько Толя, жартома погрозивши мені з вікна пальцем і розплившись у зворушеній посмішці, вимушено рушає з місця.
Я кидаю прощальний погляд на маленький жовтий автомобіль, який гордо вливається в потік великих машин.
На задньому склі — наліпка «водій з інвалідністю» та маленький, трішки вицвівший синьо-жовтий прапорець.
Старенький-престаренький, але такий рідний «Запорожець». Курсує десь у спальному районі міста.
Друзі, якщо раптом побачите на дорозі такого дідуся на нашому раритетному авто, який шукає пасажирів — пам’ятайте: вам терміново, просто терміново треба саме до метро! Подаруйте людині відчуття, що вона потрібна.
…А ми з синочком за кілька хвилин спокійно виходимо з іншого виходу метро й повільно бредемо в бік дому, тримаючи в руках пакети з продуктами.
Балакаємо про те, що таке «зневіра», чому дідусь назвав її гріхом.
І навіщо нам, дорослим, інколи так терміново треба їхати зовсім в інший бік…
