Коли юна і закохана студентка-другокурсниця Світлана прийшла знайомитися з батьками свого нареченого, майбутня свекруха зустріла її холодно.
Єлизавета Василівна, сухо привітавшись, оглядала дівчину з усіх боків з якоюсь кривуватою усмішкою. Потім без особливих вступів заявила:
– І чого це ти так рано заміж зібралася? Не інакше як дитина буде!
– Мамо, що ти кажеш, – відсмикнув її наречений Світлани Матвій.
– Та постривай, синку! Так що, тому одружуєтеся? – запитувала Єлизавета Василівна, пильно вивчаючи витончену фігуру Світлани.
– Ні, – зніяковівши, вимовила та. – Просто дуже хочемо бути разом. Матвій сам мені освідчився. По коханню одружуємося.
– Ну-ну, по коханню… А Матвій тобі розповів, голубушко, – вкрадливим голосом продовжувала Єлизавета Василівна, – що це буде його другий шлюб? Одна вже красуня втекла, дарма що одружені були!
– Звичайно, мамо, – знову втрутився Матвій, – усе я розповів чесно. Світлана зовсім на Надю не схожа, ось побачиш.
– Доведеться подивитися, – ледь чутно прошепотіла мама Матвія.
– Сідай, Світлано, – доброзичливо вимовив батько Матвія. – Ми дуже раді знайомству.
За кілька місяців після знайомства Світлана і Матвій почали готуватися до весілля. Матвій був на десять років старший за свою наречену, тому витрати взяв на себе.
Майбутня свекруха часто телефонувала Світлані з безліччю запитань:
– Чому саме це кафе обрали, а не ресторан? Чому з твого боку так подружок багато? А заміж-то ще не передумала виходити?
– Нам із Матвієм сподобалося це кафе і там смачно годують. Про гостей уже все вирішено. Заміж не передумала, – взявши свої емоції під контроль, спокійно відповідала Світлана.
Коли Світлана поскаржилася на майбутню свекруху матері, та суворо заборонила їй висловлювати невдоволення новим родичам.
– Вона тебе перевіряє. Знаєш же сама, що з першою дружиною Матвій не ужився, – пояснювала Ніна Петрівна.
– Тепер уже я сумніваюся, хто там із ким не ужився, – поділилася Світлана з мамою. – Може, це перша дружина зі свекрухою?
– Тим більше! Якщо тобі Матвій дорогий, не лайся з його матір’ю, – застерігала Ніна Петрівна. – Це для тебе вона шкідлива тітка, а для нього – рідна мати!
– Так, мамо, я все зрозуміла, – зітхала Світлана. – буду терпіти її настанови. Дивись і зрозуміє, що я краща за його першу дружину.
Терпіти Світлані доводилося багато. Адже давати настанови свекруха любила і до, і після весілля:
– А ти борщ, Матвію-то, хоч вариш? Він любить густий!
– Так, Єлизавета Василівна, варю і досить густий. Він хвалить.
– Кому достатньо, а кому ні, – скептично хмикала у слухавку свекруха. – У вихідні прийду, перевірю. Приготуй-но до суботи! А масаж йому після роботи робиш? Надя завжди робила… А ти, напевно, і не вмієш!
– Не переживайте, Єлизавета Василівна, навчуся. – згнітивши серце добродушно відповідала Світлана, думаючи про себе: “Хоч як я масаж роблю, вона не прийде перевіряти, сподіваюся?”
Через півроку після весілля Світлана чекала на дитину , чим знову викликала невдоволення свекрухи.
– І навіщо тобі тільки так рано дитину заводити? Сама ще дитя нерозумне, а все туди ж! – висловлювала вона Світлані телефоном. – Та й інститут цей твій ще не закінчено!
– В інституті я можу академічну відпустку взяти, – пояснювала Світлана. – Ми з Матвієм дуже раді дитині.
– Та й узагалі, – продовжувала повчати свекруха, – тобі б тоді не в інституті вчитися, а на роботу треба влаштовуватися. Нема чого дармоїдствувати!
Після появи доньки свекри прибули провідати молодих батьків і онуку, яку назвали Ганною.
Єлизавета Василівна, заглянувши в ліжечко, винесла свій вердикт:
– Щось ваша дівчинка не схожа ні на матір, ні на батька!
А потім, поспішивши до свого чоловіка на кухню, схвильовано затараторила йому, зовсім не турбуючись про те, що її можуть почути:
– Ще невідомо, чия це дитина взагалі! Ти тільки глянь на неї!
Світлані хотілося розплакатися від почутого, але в цей момент прокинулася Ганна і відвернула всю увагу матері на себе.
Матвій же в цей час перебував в іншій кімнаті і не чув припущень, що образили дружину.
Коли свекри пішли, Світлана не втрималася і сказала:
– Я чула, твоя мама вважає, що Ганна не схожа на тебе, а отже, я її нагуляла!
– Ой, та не вигадуй! Тобі здалося, або ти не так зрозуміла, – безтурботно відповів Матвій, милуючись на дитину.
Йшли роки. Єлизавета Василівна частенько дзвонила, щоб поцікавитися здоров’ям і справами сина, але не онуки і невістки.
Одного разу, коли Ганнусі було вже 4 роки, Матвій сказав:
– Світлано, у мене цього літа з відпусткою ніяк не складається, а в тебе ж вона в липні. То чого ви будете з Ганною тут, у місті, від спеки чахнути? У мами з татом такий будинок великий, ділянка, город. Ганна хоч від садочкових хвороб відпочине і здоров’я зміцнить!
– А хіба вони нас запрошували? – запитала Світлана, уважно спостерігаючи за реакцією чоловіка.
Той, трохи зніяковівши, вимовив:
– Ну, тато давно вже пропонував погостювати, але мама боялася за надто маленькою онукою не встежити. А тепер Ганна вже досить велика, і час би їй хоч з іншими бабусею і дідусем поспілкуватися. А то все тільки з твоїми батьками час проводить, моїх уже й не пам’ятає майже.
Свєта, змушена визнати, що чоловік має рацію, здалася і почала збирати їхні з дочкою речі для поїздки до свекрів.
Тиждень проживання в гостях запам’ятався Світлані постійною роботою на городі та в будинку під хропіння свекра, який любить поспати в обід, і моралей діяльної свекрухи.
Онуку бабуся постійно обсмикувала і сварила.
– Бач, хапає вона! – обурилася одного разу Єлизавета Василівна, вихоплюючи з рук Ганнусі цукерку, яку та взяла з вазочки, що стояла на столі.
– Хоч би запитала спочатку! Нічого, мабуть, мати тебе не вчить! Пореви ще, пореви! Шкідливо тобі солодке! І так пухка занадто! Іди краще за парканом у піску покопайся!
– Мамо, бабуся знову свариться, – захлинаючись сльозами, бігла дівчинка до Світлани, яка прополює грядку.
– Додому хочу!
– Вона ще й ябеда! – линуло навздогін онучці чергове звинувачення бабусі. – Ніколи в нас у роду таких хапуг і скигліїв не було!
Світлана довго заспокоювала доньку, а потім не втрималася, коли Ганна вже спала, спробувала поговорити зі свекрухою:
– Єлизавето Василівно, будь ласка, не кричіть на Ганнусю, вона до таких методів виховання не звикла і дуже засмутилася сьогодні.
– Ой, які ми ніжні, і слова не скажи, – зневажливо фиркнула свекруха. – Все-таки якби Матвій на Наді був одружений, у них би славні дітки з’явилися. Та була дівчина вольова, з характером!
– Вона ж Матвію зрадила! – не витримавши, нагадала Світлана.
– От і шкода, що так у них склалося, – вперто заявила свекруха. – Вона хоч чесно зізналася у зраді!
– А я ніколи Матвію не зраджувала і не збираюся, – розлютилася Світлана, зрозумівши, що свекруха знову хилить на те, що Ганна не дочка Матвія.
– Звісно, він тебе оселив у свою квартиру, катає на машині, кохає, забезпечує! Стала б ти зізнаватися! – взвилася свекруха. – Матвій же не такий, як твої однокурсники колишні – бідні студенти!
Світлана зрозуміла, що марно сперечатися зі свекрухою, і за першої ж нагоди настирливо попросила чоловіка забрати їх із донькою додому.
– Вже не знаю, що твоїм принцесам тут не сподобалося, – зітхала свекруха, лагідно посміхаючись синові.
– Слова впоперек не сказала, годувала і ось не догодила чимось. Ех, сину, помилився ти… Треба було Надю пробачити, і жили б щасливо!
– Мамо, а до чого тут Надя? – насупився Матвій. – Я зі Світланою та Ганнусею дуже щасливо живу! Гаразд, погостювали і досить! Поїдете додому, дівчатка мої?
– Так, – радісно закричала Ганна. – Додому з татом! Ура!
Більше Світлана гостювати з Ганною до батьків чоловіка не їздили. Вони відвідували свекрів тільки всі разом.
Адже при сині Єлизавета Василівна намагалася поводитися ввічливо .
Залишившись наодинці зі Світланою, вона не втрачала нагоди відпустити їдке зауваження.
Нічого не змінилося у ставленні свекрухи до невістки і після появи на світ у Світлани та Матвія сина.
Світлані допомагали її батьки, яким вона була дуже вдячна, адже на свекрів розраховувати не доводилося.
Ще через десять років Єлизавета Василівна овдовіла, що зробило її більш самотньою і вимогливою.
– Звісно, ти зайнятий, – часто скаржилася вона синові телефоном. – А ось твої діти і дружина могли б і частіше мене відвідувати, та допомогу пропонувати. Виростила вона невдячних і невихованих дітей. Так я і знала, що цим скінчиться.
Син лише зітхав і терпляче слухав докори матері, відвідуючи її у вихідні. Діти рідко складали йому компанію, адже бабуся лише вимагала і лаялася.
Світлана давно змирилася з тим, що близькими людьми їй з Єлизаветою Василівною не судилося стати.
Їй тільки було шкода, що свекруха за двадцять років їхнього знайомства так і не побачила в ній жінку, закохану в її сина і готову на все, щоб стати не тільки хорошою дружиною і матір’ю, а й невісткою.
