Минулого року я вийшла на пенсію. Це виявилося важчим, ніж я думала. Якось дочка спитала, чи вистачає мені грошей на життя, а мені було соромно скаржитися. Я відповіла, що у мене все гаразд
Мого чоловіка не стало п’ять років тому. З того часу я живу сама. Діти мої давно вже дорослі, здобули вищу освіту, мають свої сім’ї. Я все життя намагалася зробити їх щасливими, а виявилося, що їх погано виховала.
На пенсії я вже ніде не працюю, додаткового прибутку немає. Усі знають, як важко пенсіонерам виживати за таких умов. А діти мої добре заробляють і ніби не помічають, що я потребую допомоги.
Мені вистачає грошей тільки на оплату рахунків та найпростіші продукти. Добре, що зараз я хоч не хворію, бо довелося б мені дуже туго. Син та дочка чудово знають, яку суму я отримую на рахунок щомісяця.
Але ніхто не цікавиться моїм станом. Іноді вони настільки зайняті своїми справами, що раз на тиждень навіть подзвонити не можуть. Якось дочка заїхала до мене у вихідні з пакетом продуктів.
Вона попила зі мною чай, спитала, чи все в мене гаразд. А що я могла відповісти? Хіба вона сама не бачила, що в мене холодильник пустий? Дочка вдала, що мені вірить, і пішла.
Щороку мої діти із сім’ями їдуть у відпустку. На це треба чимало грошей. Дітям вони нічого не шкодують. Купують дорогі телефони та одяг. Іноді навіть дочка розповідає, що їм важко ростити дітей, бо все дороге.
Каже, що їм не вистачає грошей. А я думаю, що просто можна бути економнішим і не купувати щось дороге. У мене є сестра, її діти поводяться зовсім інакше. Кожні вихідні вони з сім’єю збираються за одним столом.
Племінники у мене дуже хороші, вони цікавляться самопочуттям мами щодня. Ось сестра мені дзвонить та розповідає, як у них справи. А я їй не можу нічого хорошого розповісти про своїх дітей.
Мені стає прикро до сліз, що мої дорослі діти зовсім не дбають про мене. Я їм присвятила життя, своє здоров’я, все віддала. Вони виросли, і тепер я не можу на них покластися, тому що у них своє життя.
Тепер я стала їм не потрібна. Я не вважаю, що мої діти гірше виховані, аніж діти сестри, але такого ставлення теж не розумію. Якось я позичала в сестри гроші, а тепер стає соромно, коли вона питає, чи допомагають мені мої діти.
Зараз я вже й не позичаю нічого, бо розумію, що не зможу віддати борг. Я згадую своїх батьків. Вони теж мені багато в чому допомагали, навіть допомогли побудувати будинок.
Я завжди їм була вдячна за все, що вони для мене зробили, допомагала. Я також намагалася виховати своїх дітей. А тепер мені нема за що хліб купити, і соромно про це говорити.
Не розумію, хіба можна так поводитися з літніми батьками? Може, я щось зробила не так? Я намагаюсь на всьому заощаджувати, але й цього не вистачає на нормальне життя.
