– Тату, мамо, ось у мене така справа… — Під час недільного сімейного обіду Олена стурбовано поглянула на батьків. — Мені потрібна ваша порада…
Микола з Наталією перестали жувати, відклали ложки вбік і з цікавістю подивилися на доньку.
– Щось сталося? — з посмішкою запитав батько.
– Ще не зовсім, але ось-ось і станеться, — кивнула Олена.
– Що станеться? — Наталія, на відміну від чоловіка, не посміхалася, а вся напружилася, ніби чекаючи чогось недоброго. — Кажи, Оленко.
— Коротше кажучи, тут один хлопчик… точніше, хлопець… чоловік… Він хоче взяти мене за дружину.
— Що? — вигукнули хором батьки й перелякано переглянулися. — Як це — хоче?
— Ну, так… Каже: «Я хочу взяти тебе за дружину».
– А ти?
– Що — я?
– Що ти йому відповіла?
– Я сказала, що мені треба порадитися з батьками.
– Порадитися? — Микола розгублено подивився на дружину. — Як це? Для чого — порадитися?
– Ну, як же? – Дочка з подивом подивилася на тата. – Ти ж сам казав, що важливі рішення в родині треба приймати разом.
– Що ти кажеш, донечко? – Батько ще більше розгубився. – Такі рішення ти маєш приймати сама. Особисто. Адже він же зробив пропозицію тобі, а не нам з мамою.
– Але ж ви — мої батьки. І у вас є досвід.
– Який ще досвід? Наш досвід тобі нічого не дасть. Скажи, ти його хоч любиш, цього чоловіка?
Олена спочатку невпевнено знизала плечима, а вже потім неохоче промовила:
– Я не знаю, тату. Мені поки що незрозуміло…
– А він тебе? — одразу ж запитала Наталія. — Він кохає?
– Поняття не маю.
– Як це?
– Так. Ми ж з ним познайомилися всього два дні тому.
– Скільки-скільки? — хором вигукнули батьки й скривилися. — Ти що, з глузду з’їхала?
– Чому це?
– Тому що два дні — це взагалі ні про що! — вигукнув Микола. — Ти це розумієш?
– Ні, не розумію. — У голосі доньки відчувався виклик. — Він же мені подобається.
– Подобається — це як?
– Ну, так… Він класний.
– Чим він класний?
– Тим, що гарний.
– І все? — знову скривилася мама.
– Ні, не все. Ще він дуже впевнений у собі. Він знає, чого хоче від життя.
– І чого він хоче?
– Хоче взяти мене за дружину.
– Оленко, досить говорити дурниці! Ти що, маленька, чи що? Не розумієш, що таке – заміжжя?
– І я, між іншим, теж хочу стати його дружиною! – вперто додала Олена.
– Що? – Микола зробив страшні очі. – Як це – ти хочеш? Ти щойно нам казала, що не знаєш, хочеш ти чи ні.
– Я казала – не знаю, кохаю чи ні. А вийти за нього заміж – хочу.
– Коли це ти захотіла?
– А ось щойно.
– І чому ти захотіла?
– А тому що ви мене відмовляєте.
– Олено, припини! – нервово вигукнула Наталя. – Ти ж хотіла з нами порадитися, правильно? Ось ми тобі й кажемо – не треба виходити заміж за чоловіка, якого знаєш усього два дні.
– Чому це?
– Тому що спершу треба його краще пізнати. Щоб полюбити одне одного, треба з хлопцем дружити щонайменше три роки. Як ми з татом…
– Ага, звичайно! – зухвало вигукнула Олена. – Ви дуже добре дружили з татком! Цілих три роки! Але так і не пізнали одне одного як слід! І навіщо ви взагалі одружилися, я не розумію…
– Що ти таке говориш, донечко? – ахнула Наталя.
– Я кажу те, що бачу. Ви ж сваритеся майже щодня! Я не хочу такої любові, як у вас!
– Чому ти так розмовляєш з мамою? — гримнув батько. — Хто тобі це дозволив?
– А я, татусю, вже давно доросла, і мені дозволу не треба. Я маю право говорити все, що хочу. Ось спеціально вийду заміж за цього чоловіка, щоб піти з дому й не чути ваших скандалів.
– Та хіба ж ми сваримося?
— А як це називається, коли ви з’ясовуєте між собою, хто кого зробив нещасним? І на чиї гроші куплена ця квартира? І хто винен у тому, що у вас, крім мене, більше немає дітей? Ви не втомилися через це сваритися?
— Хіба ми сваримося? Ми просто розмовляємо…
— Ви не розмовляєте! Ви кричите один на одного! Чи ви думаєте, що я у вас — глуха? І з своєї кімнати вас не почую? До речі, цей чоловік поклявся, що ніколи не підвищить на мене голосу. Зрозуміло?
— Ну, хтозна, про що чоловіки клянуться… — мимоволі вирвалося у Миколи.
– Зауваж, це не я сказала! – одразу ж, звертаючись до чоловіка, вигукнула Наталія, потім схаменулася і знову втупилася поглядом у дочку. – А ти на нас не дивися! Що з того, що батьки сваряться… Ми що, такі єдині?
– Ось! – нервово кивнула дочка. – Усі навколо такі! Тоді скажіть мені, навіщо одружуватися з кохання, якщо потім все одно будеш на нього кричати й дорікати, що він не виправдав твоїх очікувань.
А без кохання все буде чесно. Він мені в коханні не клявся, і я не клялася. Значить, і обману ніякого не буде. Правильно ж? Без кохання краще.
— Ні, донечко, так не можна… – зітхнув Микола. – А те, що ми у тебе такі… Це ми з матір’ю трохи розслабилися… Дійсно, ми забули, у чому один одному клялися… І в цьому — наша провина перед тобою. Але ми даємо тобі слово, що більше в цій квартирі не буде жодного скандалу. Адже так, Наталя? Даємо доньці слово?
Дружина трохи помовчала, потім, все-таки, хоч і невпевнено, але кивнула.
– Так… Даємо…
– І ти, донечко, побачиш, що жити з коханням набагато краще, — продовжив Микола. — Тільки ти поки що не поспішай, не виходь за цього чоловіка так швидко. Гаразд? Не вийдеш?
— Ну, гаразд… — теж не дуже впевнено погодилася Олена. — Скажу йому, що я його поки що не зовсім пізнала… Але тільки якщо ви ще раз закричите один на одного…
— Не закричимо! — вигукнула Наталя.
— Присягаємося! — вигукнув і Микола.
— Ну, подивимося… — кивнула Олена, і її обличчя осяяла невпевнена посмішка. — Подивимося, як мої батьки дотримають слова.
Олена тихо вийшла з кухні, залишивши двері трохи прочиненими. Вона зайшла до себе в кімнату, сіла на ліжко й полегшено зітхнула, хоча серце все ще калатало як божевільне.
На кухні запанувала така тиша, якої в цьому домі не було вже кілька років. Микола з Наталією сиділи за столом, втупившись у свої тарілки, і не наважувалися навіть подивитися один на одного.
Першим тишу порушив Микола. Він повільно перевів погляд на дружину й тихим, лагідним голосом спитав:
— Наталю… Ти як?
Наталія провела долонею по чолу, тяжко зітхнула й гірко посміхнулася:
— Як-як… Соромно, Колю. Господи, як же соромно… Це ж треба було так доньку довести, щоб вона вигадала казна-що, аби тільки звідси втекти.
— Зачекай… — Микола насупився. — Вигадала? Ти гадаєш, вона все це вигадала?
— А ти сам як думаєш? — Наталія нарешті подивилася чоловікові в очі. — Два дні знайомі, якийсь чоловік, який «клявся не підвищувати голосу»… Та вона ж просто перевіряла нас!
Або від відчаю шукала привід нам дорікнути. Вона ж наочно показала, на що перетворилося наше «щасливе сімейне життя».
Микола відкинувся на спинку стільця, потер підборіддя й замислився.
— А знаєш… По-моєму, ти маєш рацію. Ніякого чоловіка немає. Але ж як тонко вона нас упіймала… Мені аж подих перехопило, коли вона про оці наші дорікання заговорила. Про квартиру, про дітей…
— Бо це правда, Колю, — тихо мовила Наталія, охопивши руками холодну чашку з чаєм. — Ми ж дійсно перетворилися на двох буркунів. Згадай, коли ми востаннє просто так сміялися? Або коли ти мені квіти дарував без приводу? Ми ж тільки й робимо, що рахуємо, хто кому що винен.
— Та я… я ж теж не спеціально, Наталю, — Микола простягнув руку через стіл і обережно торкнувся пальців дружини. Вона не відсунулася. — Просто робота, втома, побут цей… Але ж це не означає, що я тебе не кохаю.
— Я знаю… — Наталія стиснула його долоню у відповідь. — Але донька має рацію. Вона виросла серед наших претензій. Якщо ми зараз усе не змінимо, вона справді вискочить заміж за першого-ліпшого, аби тільки не бачити нашого «кохання».
У кімнаті Олена приклала вухо до дверей. Вона чекала, що зараз, як завжди після напруженої розмови, батьки почнуть звинувачувати один одного: «Це ти її так розпестила!», «Ні, це через твій характер вона така!». Але замість звичного лементу з кухні доносився лише спокійний шепіт.
Вона тихенько підійшла до дзеркала й посміхнулася своєму відображенню. Ніякого хлопця, який кликав її заміж через два дні знайомства, звісно, не існувало.
Був лише колега з роботи, який учора просто підвіз її додому й комплімент зробив. Але ідея використати це для «шокової терапії» батьків виявилася геніальною.
А потім Олена почула, як батько тихенько сказав:
— Знаєш що, Наталю? А давай наступного вихідного згоняємо за місто? Тільки ми удвох. Як раніше.
— А як же Оленка? — усміхнулася Наталія.
— А Оленка хай сидить удома й «пізнає» своїх уявних наречених. А ми будемо вчитися заново дружити.
Олена тихо засміялася, вляглася на диван і дістала телефон. Перший етап її плану минув успішно. Головне тепер — не зізнатися їм занадто швидко, що «наречений» раптово вирішив узяти паузу на три роки.
