– Що ти? Не можеш відпроситися у своєї старенької дружини? Злякався жіночої спідниці? Збоявся

«Сьогодні я їй усе скажу. Пора їй збирати свої речі й переїжджати до матері. Тим більше, що вона й так майже не відходить від неї. Хворіє та, бачите, догляд потрібен. На мене вже ніякої уваги. Ну що ж, пожили, дітей виростили, будинок побудували, дерев посадили — цілий фруктовий сад на дачі. Настав час усе змінити.

А я…, я через кілька днів переїду до Елеонори. До Елічки, моєї дівчинки, моєї мрії», — Павло мчав на машині знайомою міською вулицею, розмірковуючи про своє життя та майбутню розмову з дружиною.

Він знав, що дружина вдома. Знав і те, що вона чекає на нього. Так було з першого дня їхнього подружнього життя. Лариса не лягала спати, доки він не повертався додому.

Павло завжди дивувався її інтуїції. Вона якимось шостим чуттям точно вгадувала, що саме зараз, у цю саму хвилину, він відчинить двері своїм ключем і увійде до квартири.

І коли б це не сталося, на нього завжди чекала готова вечеря та чашка міцної гарячої кави з лимоном. Все так, як він любив.

І навіть у ці дні, коли дружина розривалася між роботою, хворою матір’ю та домом, вечерю ніхто не скасовував. Якщо, звісно, він не дзвонив, щоб попередити, що терміново виїхав у відрядження і повернеться додому лише вранці або через пару днів.

При згадці про відрядження десь глибоко всередині солодко занило. Павло зітхнув і подумки уявив себе в ліжку з молоденькою секретаркою, яка творила дива любовних утіх.

Яка ж вона була гарна, його кохана Елічка! Скільки щастя вона принесла йому за ці кілька місяців їхньої любовної ейфорії. І головне — нічого не просить, завжди всім задоволена.

Вирішено: він розлучиться зі своєю дружиною і порине у щасливе життя з Елеонорою. Павло поки що не вирішив, де вони з Елею житимуть. На перших порах можна у неї, в орендованій квартирі. Ну, а потім, коли все владнається, він повернеться додому.

Але вже не сам, а з новою молодою дружиною. У тещі — шикарна трикімнатна квартира, вона живе сама і місце для своєї дочки напевно знайде.

А дружину він зуміє переконати. Вона ніколи з ним не сперечалася, розуміла, що сперечатися з розумною людиною — марна трата часу. Треба тільки підібрати потрібні слова й вибрати правильний тон розмови.

Він під’їхав до будинку й, за звичкою, поглянув на свої вікна на шостому поверсі. Вікна були темними.

«Дивно, невже вона спить?» — подумав Павло, швидко заходячи в ліфт.

Вдома на нього чекала незвична тиша, темрява і ще щось таке, що починало дратувати, діяти на нерви.

«Так, здається, це переходить усі межі. Дружини вдома в призначений час немає. Вечерею не пахне і, схоже, мене тут ніхто не чекає. Що ж, тим легше буде розмовляти. Сама винна».

Павло, як завжди, вимив руки, переодягнувся й пішов на кухню. У холодильнику знайшов кілька вчорашніх котлет і салат з огірків та помідорів.

«Мені доведеться їсти ще й вчорашнє», — скривився Павло, дістаючи те, що знайшов, — хоч якась, але все-таки вечеря.

У голові промайнула коротка думка про Елічку, яка, до речі, могла б і нагодувати. Він вкладає стільки сил і коштів у їхнє кохання, що легка вечеря не завадила б.

Але, схоже, це не входило в її плани. Навіть якщо його «відрядження» тривали в квартирі Елеонори кілька днів, вони завжди обмежувалися замовленнями з ресторану.

Сама Елічка не переймалася побутовими турботами, у кращому разі могла замовити піцу додому.

Павло вирішив, що це через їхню пристрасну любов. У неї немає часу займатися кухнею. І на даному етапі це його цілком влаштовувало.

Смачно повечеряти можна й удома. Але сьогодні гаряча вечеря на нього не чекала, як, втім, і сама Лариса.

Розігрівши котлети, Павло сів за стіл і поклав перед собою телефон. Лише тоді він помітив безліч пропущених дзвінків від дружини та старшого сина Артема.

«Артем дзвонив, як же я не почув», — чомусь занепокоївся Павло, не звертаючи уваги на пропущені дзвінки від дружини. Він поглянув на годинник і, вирішивши, що час для дзвінка ще підходящий, передзвонив синові.

Артем уже давно не турбував його через дрібниці. Син із сім’єю мешкав у сусідньому містечку, де втілював у життя власні бізнес-ідеї. Втілював із перемінним успіхом, але ні допомоги, ні грошей у батька не просив.

У душі Павло сердився, що син обходиться без його участі, але на людях завжди намагався показати, якого підприємця він виховав.

— Артем, добрий вечір, ти дзвонив. Вибач, я був на нараді.

— Наради, тату, краще проводити в робочий час, — з помітним сарказмом у голосі промовив син, — дзвонив сказати, що бабусі більше немає. Мама не могла до тебе додзвонитися. Вона сьогодні там, у бабусі вдома залишилася.

– Що значить немає, — Павло не відразу зрозумів, про що йдеться, — і чому мама залишилася вдома у бабусі?

– А ти хіба не знаєш, що літні люди іноді хворіють. Найчастіше досить серйозно. І не завжди це закінчується одужанням. Ти не міг не знати, що бабуся сильно хворіла.

Мама сама вирішила пожити у бабусі до похорону. Ми приїдемо завтра ввечері. Олена теж приїде. А ти зв’яжися з мамою, поки не пізно.

Тон у сина був далеким від доброзичливого. У голосі не було співчуття. Швидше навпаки — роздратування через батьківську нерозуміння та неуважність.

«Що значить „поки не пізно“? Це стосується часу чи взагалі життя? Хоча… про що я взагалі, звичайно, про час, адже скоро північ. Та й що Лариса могла знати про моє особисте життя. Ну, не про Елеонору ж. Ще й Олена приїде. Як не до речі», — подумав він.
Потім він ніби прокинувся.

«Пішла з життя Лідія Степанівна. Мати моєї дружини. А я нервую, що діти приїжджають не вчасно. Треба взяти себе в руки. Подзвонити дружині. Артем просив зв’язатися з нею. Але той тон. Як він зі мною розмовляв? Ніби щось знає. То дзвонити чи не дзвонити?»

У голові Павла крутилося безліч думок, але як вчинити правильно, він не знав. Розмовляти з дружиною йому зовсім не хотілося, хоча розумом він розумів, що це необхідно. Все-таки сім’я.

Він повечеряв, продовжуючи розмірковувати про себе, своє життя та ситуацію, що склалася. Потім все-таки вирішив зателефонувати.

Трубку довго ніхто не брав. Він набрав потрібний номер кілька разів, поки дружина не відповіла.

— Ларисо, це я, — тихо сказав Павло, намагаючись надати своєму голосу відповідну інтонацію.

— Я чую, — відповіла Лариса. Її голос був напрочуд спокійним і дещо розгубленим.

— Як ти? Чому не приїхала додому?

— Подумала, що так краще, та й хто там чекає вдома. Краще вже тут.

— Що значить, хто там чекає? Я прийшов з роботи, а тебе немає. Я не міг відповісти, у мене була нарада.

— У твоєї секретарки, мабуть, теж була нарада, — втомленим голосом промовила Лариса, — я дзвонила.

– Не знаю, що було у моєї секретарки, а у мене була справжня нарада. Ти що, мені не віриш?

– Ти дзвониш, щоб переконати мене? – запитала Лариса.

– Ні, що ти. Я хочу висловити тобі співчуття, мені шкода, — Павло гарячково намагався згадати, що слід говорити в таких випадках, але нічого не міг пригадати.

– Артем сказав, що приїдуть. Коли похорон? — нарешті перейшов він до справи.

– У суботу, прощання о 12.00, тебе влаштує?

– Як у суботу? Адже в суботу…, — Павло хотів сказати, що в суботу вони з Елеонорою планували поїхати на відпочинок, але вчасно передумав.

– Ну добре, в суботу, тож у суботу, — Павло встиг швидко зорієнтуватися, щоб не видати своїх думок.

– Як ти? Може, потрібна якась допомога, — нарешті Павло знову почав сприймати речі реально, і йому справді стало шкода тещу, з якою у нього завжди були гарні, цілком доброзичливі стосунки.

Він раптом згадав, що вони — одна сім’я. У пам’яті спливли спільні свята, пироги тещі та найсмачніші делікатеси. Лідія Степанівна взагалі була віртуозкою у приготуванні страв. Причому з усіх видів продуктів. У їхній родині навіть жартували: мама (бабуся) навіть із березового листя приготує такі страви, що пальчики оближеш.

Занурившись у спогади, Павло не почув, що відповіла дружина. Перепитувати не став. Натомість, несподівано для самого себе, запропонував:

— Давай я приїду?

— Не треба, побачимося вже вранці. Я випила таблетку і зараз лягаю спати, — у голосі дружини чулися стримані сльози.

– Не плач, я поруч, — тихо сказав Павло й відчув, як якесь тепле почуття стиснуло душу, а в очах зрадницьки защеміло.

Вони помовчали й без слів вимкнули телефони, зробивши це майже одночасно.

Лише пізніше, аналізуючи свою розмову з дружиною, він подумав, що тільки близькі люди можуть ось так на відстані відчувати одне одного.

Від думок про дружину, тещу, свою сім’ю його відвернув екран телефону, що засвітився. Павло натиснув кнопку виклику.

— Коханий, я тут подумала…, — Елеонора говорила таким млосним голосом, що у Павла по тілу пробігли мурашки, — давай зробимо цю суботу незабутньою. Я вже зараз уявляю наші вихідні.

Уявляєш, ми будемо належати одне одному й зовсім не думати про оточуючих. Хочеш знати, що я з тобою зроблю…

У голосі Елеонори з’явилася певна таємничість, а її дихання під час розмови змушувало уяву Павла малювати найспокусливіші сцени.

— Зачекай, сонечко. У суботу я не можу. Розумієш…

Він не встиг закінчити. Гучний крик Елеонори прорізав повітря.

— Як? І ти це кажеш саме зараз? Я заради тебе відмовилася від зустрічі з друзями, я не поїхала в сауну, куди збиралася весь тиждень, а ти не можеш?

– Дай мені пояснити.

– Я нічого слухати не хочу. Ти просто взяв і зруйнував усе своїми руками.

– Але я…

– Що ти? Не можеш відпроситися у своєї старенької дружини? Злякався жіночої спідниці? Збоявся?

Вона кричала й кричала, продовжуючи лаяти Павла, його дружину та всю його родину, не даючи вставити ні слова.

— Почекай, дай мені сказати, — він намагався зупинити істерику Елеонори. Але вона його просто не слухала. Він мовчки вимкнув телефон.

«Що це було? Чому вона так зі мною поводиться, за що? А як же наша любов?» — думки в голові Павла плуталися. Він спробував заспокоїтися й зрозуміти, що сталося хвилину тому.

Потім склав посуд у мийку, налив собі гарячої кави й пішов до вітальні. Сів на диван, натиснув кнопку на пульті від телевізора й зробив ковток улюбленого напою. І одразу зрозумів, що в каві чогось бракує. Лимон! Він забув покласти лимон.

«А ось Лариса жодного разу в житті не забувала цього зробити», — швидко промайнуло в голові Павла. Він поглянув на портрет дружини, що стояв на поличці, а потім перевів погляд на сімейну групову фотографію, де його дружина й теща весело сміялися з якогось жарту Павла.

Павло спробував пригадати той момент у житті й саме той жарт, але пам’ять зрадницьки мовчала.

Посидівши так деякий час, Павло встав, вимкнув телевізор і швидко збіг сходами, не чекаючи на ліфт.

Уже в машині він втомлено видихнув.

«Лише б вона ще не лягла спати. Все буде добре. Ми зрозуміємо одне одного. Ми завжди розуміли одне одного. Мені треба встигнути», — Павло вже точно знав, що йому потрібно зробити саме зараз, у цю хвилину.

Місто готувалося до сну. На вулицях майже не було перехожих, машини зрідка порушували нічну тишу. Для Павла, немов за помахом чарівної палички, на всіх світлофорах горіло зелене світло.

Він під’їхав до під’їзду добре знайомого будинку. Не піднімаючи очей на вікна, швидко піднявся на потрібний поверх. І, не роздумуючи, натиснув на кнопку дзвінка.

Двері відчинилися так швидко, ніби його тут чекали. На порозі стояла вона — найулюбленіша жінка, найдорожча у світі людина, з якою вони пройшли довгий життєвий шлях.

— Я подумав…, — почав Павло.

— Заходь, твоя кава готова. Гаряча і з лимоном, як ти любиш.

You cannot copy content of this page