— Павле, не стій над душею! — прошипіла я, відчайдушно засовуючи шматок дорогої сирокопченої ковбаси вглиб барабана пральної машини.
— Анно, ну це вже якесь помутніння розуму, — важко зітхнув чоловік, потираючи перенісся й спостерігаючи за моїми гарячковими рухами по кухні. — Навіщо ж ковбасу в пральну машину ховати? Вона ж там просочиться порошком.
— Не просочиться, вона в трьох пакетах! — відрізала я, зачиняючи скляні дверцята й для впевненості накидаючи зверху пару махрових рушників. — Тому що твоя дорога сестра здатна знайти делікатеси навіть у вентиляційній шахті.
Якщо вона побачить цю ковбасу, від неї не залишиться ні шматочка. І не дивися на мене так осудливо! Згадай минулий місяць.
Павло винувато опустив очі. Минулого місяця його сестра, Маргарита, заглянула до нас «на хвилинку, просто перевірити, як справи».
Ця «хвилинка» обійшлася нам у два шматки запеченої сьомги, цілий шматок домашньої буженини та кілограм відбірних персиків.
Маргарита не просто їла в гостях. Вона приходила підготовленою. У її бездонній жіночій сумочці завжди ховався цілий арсенал пластикових контейнерів і коробочок різних розмірів.
Її тактика була відпрацьована роками. Спочатку вона голосно захоплювалася частуванням, потім скаржилася на свою важку долю, низьку зарплату та брак часу на приготування їжі, а потім, коли ми розслаблялися, діставала свою тару.
«Ой, Анно, ви ж все одно це не доїсте, зіпсується! А мені завтра на роботу брати нічого. Я вам баночки потім поверну!» — щебетала вона, згрібаючи у свої ємності все найсмачніше. Банки, до речі, вона ніколи не повертала.
— Гаразд, з ковбасою розібралися, — я витерла піт з чола й оглянула кухню. — А де ікра?
— У зимових чоботях на антресолях, — покірно відповів чоловік. — Ти сама її туди пів години тому поклала.
— Точно. А сир із блакитною пліснявою?
— На балконі, у старій каструлі під лижами. Анно, може, все-таки залишиш хоч щось? Незручно ж. Людина в гості приходить, а у нас на столі порожньо.
Я рішуче підійшла до столу, на якому височіла величезна глиняна миска. У ній лежала відварена картопля. Просто картопля. Без м’яса, без риби, без складних салатів і хрустких тарталеток.
Поруч стояла сільничка, пляшка нерафінованої соняшникової олії та тарілка з нарізаним чорним хлібом. Увінчуючи цю спартанську композицію, посередині столу димів пузатий чайник для заварювання чаю.
— Ні крихти, — чітко й твердо сказала я. — Сьогодні вона не отримає від мене жодної крихти понад те, що лежить на цьому столі. Це питання принципу, Павле. Мій дім — не благодійна їдальня.
Якщо вона приходить поспілкуватися з братом — нехай спілкується. А якщо приходить поповнювати свої запаси на тиждень уперед за наш рахунок — нехай звикає до нового меню.
Пролунав пронизливий дзвінок у двері. Ми з Павлом здригнулися.
— Йди, — прошепотіла я, поправляючи зачіску й натягуючи на обличчя найпривітнішу й найспокійнішу посмішку. — Іди відчиняй. І пам’ятай: ми вирішили сісти на сувору очищувальну дієту. Ніяких надмірностей. Тільки проста, здорова їжа.
Чоловік з покірним виглядом поплентався до передпокою. Заклацав замок, і квартиру одразу ж наповнив гучний, дзвінкий голос зовиці.
— Павле! Братику! Як я за тобою скучила! — Маргарита ввалилася в коридор, шумно струшуючи парасольку й скидаючи плащ. У руках у неї була та сама величезна сумка, всередині якої чітко й зловісно забряжчав пластик.
— А де наша господиня? Анно, я вам гостинці принесла!
Я вийшла в коридор, вдаючи щиру радість.
— Рито! Яка приємна зустріч. Заходь швидше, моя дорога. Ми якраз збиралися вечеряти.
— Ой, як вдало я завітала! — проспівала зовиця, простягаючи мені жалюгідний целофановий пакетик, у якому лежали три сухі пряники, судячи з вигляду, куплені ще минулого року.
— А я ось до чаю взяла. Думаю, посидимо, поговоримо. Як смачно пахне! Чи, може, й не пахне? Щось я не розумію…
Вона понюхала. Зазвичай у нашій квартирі вечорами витали аромати смаженого м’яса, часнику, пряних трав і свіжої випічки. Сьогодні ж пахло виключно вареною картоплею та кропом.
— Заходь на кухню, Риточка, — ласкаво запросила я.
Маргарита, з нетерпінням потираючи руки, зайшла на кухню й завмерла на порозі. Її погляд, звиклий оглядати приміщення в пошуках м’ясних нарізок, баночок з паштетом і червоної риби, впився в глиняну миску з коренеплодами.
Посмішка на її обличчі повільно зникла, поступившись місцем щирому здивуванню.
— А… — вона вказала пальцем на стіл. — Це що?
— Це наша вечеря, — бадьоро відповіла я, сідаючи на стілець і підсунувши до себе тарілку. — Сідай, пригощайся. Картопля свіжа, розсипчаста. Просто диво, а не картопля!
Маргарита важко опустилася на табуретку, не випускаючи з рук свою величезну сумку. Вона поставила її собі на коліна, немов щит.
— Ви що, збідніли? — прямолінійно запитала вона, переводячи підозрілий погляд з мене на збентеженого брата. — Павле, тебе звільнили з роботи? Чому ви їсте суху картоплю?
— Ніхто мене не звільняв, — пробурмотів Павло, сильно червоніючи. — Просто… ми вирішили очистити організм.
— Так! — гаряче підтримала я чоловіка. — Вирішили повернутися до витоків. Знаєш, Рито, ми тут прочитали одну розумну книгу. Виявляється, всі хвороби від надмірностей!
М’ясо, сири, копченості — це ж суцільна отрута для кишечника. Тяжкість, шлаки! А ось проста, селянська їжа — це запорука довголіття. Ми тепер їмо тільки те, що дарує нам рідна земля.
Маргарита дивилася на мене так, ніби у мене на лобі виросло третє око.
— Яка ще земля, Анно? Ви ж на п’ятому поверсі живете.
— Я в переносному сенсі! Картопля, кріп, трохи нерафінованої олії — ось він, секрет здоров’я. Накладай собі, поки не охолола.
Я підхопила найбільшу картоплину, з якої йшов пар, і поклала її зовиці на тарілку. Рита з побоюванням поколупала її виделкою, ніби чекаючи, що зсередини вискочить шматок захованої копченої свинини. Але дива не сталося. Це був просто варений овоч.
— І що, зовсім нічого м’ясного немає? — запитала вона пригніченим голосом. — Може, хоч сосиски якісь завалялися? Я б зварила…
— Та що ти! — я розвела руками, вдаючи священний жах. — Які сосиски?! У них же суцільні добавки та підсилювачі смаку. Ми всі запаси викинули. Очистили дім від харчового сміття.
Запала гнітюча тиша. Було чутно лише, як за вікном шумить вечірнє місто, та як Павло старанно жує шматок чорного хліба.
Маргарита повільно відкусила шматочок картоплі, прожувала, проковтнула. Її обличчя виражало найглибшу скорботу.
— А салат? — не втрачаючи надії, пропищала вона. — Ну, огірочки там, помідори… Майонезу б крапельку.
— Зараз не сезон для свіжих овочів, суцільна хімія, — повчально промовила я, наливаючи їй у чашку рідкий чай. — А майонез ми засудили. Це ж чистий холестерин. Пий чай, Риточка. Він на травах, заспокоює нервову систему.
Зовиця поглянула на чай, потім на сумку, що лежала у неї на колінах. У сумці знову зрадницьки забряжчали порожні лоточки. Я майже фізично відчувала, як руйнуються її грандіозні плани на завтрашній обід і післязавтрашню вечерю.
— Ну добре, — промовила вона, відсуваючи від себе недоїдену картоплину. — Корисно, так корисно. Ви молодці, звичайно. Сила волі й усе таке.
Вона спробувала вичавити з себе посмішку, але вийшло криво. Наступні пів години минули в напруженій розмові. Маргарита розповідала про свою роботу, про неприємну начальницю і про те, як дорого зараз коштують продукти на ринку.
Зазвичай ці розповіді слугували прелюдією до вилучення наших запасів, але сьогодні вони зависали в порожнечі. Натякати на бідність перед людьми, які вечеряють картоплею, було безглуздо.
Я, у свою чергу, натхненно брехала про користь голодування, про те, як легко мені стало прокидатися вранці без вечірнього переїдання м’ясом, і як Павло схуд на два кілограми, просто відмовившись від ковбаси.
Павло при цьому сидів червоний як рак і боявся підняти очі від своєї тарілки. Він знав, що в барабані пральної машини на нього чекає півкіло відбірного м’ясного шедевра, і це знання тиснуло на нього важким тягарем.
У якийсь момент Маргарита не витримала. Вона встала з-за столу, рішуче взявши свою сумку.
— Ой, здається, я засиділася, — промовила вона, нервово поправляючи комір кофти. — Поїду я додому. Сьогодні втомилася, та й вам, напевно, час відпочити. У вас же цей… режим.
— Що, вже йдеш? — я вдала, ніби справді засмутилася. — Ми ж тільки почали! Давай я тобі ще картопельки покладу? Хочеш, я тобі в твій лоток насиплю? На сніданок буде чудово! Розігрієш на сковорідці…
Обличчя зовиці на мить спотворилося. Пропозиція покласти звичайну варену картоплю в її священні ємності, призначені для червоної ікри та запеченого м’яса, прозвучала як особиста образа.
— Ні, дякую, Анно, — процідила вона крізь зуби. — Я зранку таке ситне не їм. Мені б якийсь йогурт…
— Йогурти ми теж не купуємо! Вони занадто солодкі, — радісно добила я.
Ми проводжали Маргариту до дверей. Вона взувалася мовчки, без звичного щебетання. Коли Павло подав їй пальто, вона кинула на нього погляд, сповнений жалю.
— Тримайся, братику, — прошепотіла вона так, ніби я не мала цього почути. — Якщо зовсім зголоднієш, приходь до мене. Я хоч суп нормальний зварю, на кістці. Не можна ж так знущатися над чоловіком.
Павло лише невиразно хмикнув.
Двері за зовицею зачинилися. Заклацав замок. Я притиснулася вухом до дверей, прислухаючись до кроків, що віддалялися по сходах. Дочекавшись, коли зачиняться вхідні двері під’їзду, я гучно видихнула й зісковзнула по стіні, здригаючись від беззвучного сміху.
— Все, пішла! — крикнула я чоловікові, відриваючись від дверей і кидаючись на кухню.
Павло стояв посеред коридору.
— Анно, ти страшна людина, — промовив він, але в куточках його губ тремтіла посмішка. — Я думав, вона нас розкусить.
— Не розкусила! — радісно вигукнула я. — Ти бачив її обличчя? Вона була в повному шоці. Її лотки залишилися порожніми! Це історична перемога, Павле!
Я почала метушитися по квартирі, дістаючи заховані скарби. Спочатку з пральної машини на світ з’явилася сирокопчена ковбаса, що випромінювала п’янкий аромат спецій і диму. Потім Павло дістав з антресолей, з глибин зимових чобіт, дві баночки з червоною ікрою.
Я побігла на балкон. Морозне повітря обпекло обличчя, коли я розкопувала стару каструлю. Ось він, мій дорогоцінний сир із блакитною пліснявою, акуратно загорнутий у фольгу, а поруч із ним — важкий шматок домашньої буженини, нанизаної часником.
З-за книг у вітальні дістали коробку дорогих шоколадних цукерок ручної роботи, а з-під стоса чистої постільної білизни в шафі — баночку ніжного печінкового паштету.
Через десять хвилин кухонний стіл перетворився. Від нудної дієтичної картини не залишилося й сліду. На великій дерев’яній дошці красувалися тонкі, напівпрозорі скибочки ковбаси та буженини. У кришталевій піалі гіркою лежала бурштинова ікра. Поруч ніжно танув вишуканий сир, а свіжий, хрусткий багет вабив своїм ароматом.
Ми сіли за стіл. Я намастила шматок багета товстим шаром вершкового масла, щедро поклала зверху ікру й простягнула бутерброд чоловікові.
— За нашу стійкість і кмітливість, — урочисто промовила я.
Павло із насолодою відкусив бутерброд, заплющивши очі від задоволення.
— Знаєш, — сказав він, — а в чомусь Рита була права.
— У чому ж? — здивувалася я, відрізаючи шматок сиру.
— Картопля у тебе сьогодні вийшла справді дуже смачною. Така розсипчаста.
Ми розреготалися. Напруга вечора остаточно відступила. Ми сиділи в нашій затишній теплій кухні, насолоджуючись чудовою вечерею та товариством одне одного.
Десь у нічному місті Маргарита везла додому свою порожню сумку з пластиковими лотками, напевно скаржачись комусь по телефону на божевільну невістку, яка морить голодом її улюбленого брата.
А я дивилася на наш розкішний стіл і розуміла одну просту річ: іноді, щоб зберегти свої особисті кордони та душевний спокій, потрібно проявити трохи театральної майстерності й сховати ковбасу в пральну машину. І це того варте.
Кожна збережена крихта цього сиру була тому підтвердженням. Більше ніяких примусових зборів провізії. У нашому домі настала нова ера — ера порожньої картоплі для непроханих гостей із тарою. І ця перемога була справді чудовою на смак.
