О дев’ятій ранку Тарас, намагаючись не шурхотіти старими капцями, підійшов до зачинених дверей кімнати дружини, на мить завмер, прислухаючись до того, що відбувається всередині, і обережно постукав кісточками пальців у двері.
— Степанідо Яківно, ви дозволите мені увійти?
— Що таке? — невдоволено пролунало з кімнати. — Мені здається, Тарасе Миколайовичу, ми з вами вчора про все домовилися. Тепер ми живемо з вами так, як живуть чужі люди в комуналці десь на Подолі.
— Так-так, звісно, — підтвердив чоловік. — Я про це пам’ятаю. Але я хотів би уточнити: ми живемо як зовсім чужі й незнайомі люди, чи як ті, хто трохи знає одне одного?
— Бажано, щоб як незнайомі! — нервово відповіла з-за дверей дружина. — У вас ще є питання?
— Ні-ні. Більше питань немає. Така відповідь мене цілком влаштовує. Значить, я все зробив правильно.
Тарас розвернувся й пішов до своєї кімнати, на свій диван.
— Зачекайте, Тарасе Миколайовичу! — дружина одразу ж визирнула зі своєї кімнати й втупилася в спину чоловіка. – Не поспішайте! Негайно поясніть мені, що ви такого зробили, що зараз назвали правильним?
— Що б я не зробив, незнайома мені жінка на ім’я Степаніда Яківна, — хмикнув чоловік, — тепер я вам нічого не зобов’язаний доповідати. Прощавайте.
— Що це значить — «прощавайте»! — обурено вигукнула жінка. — Спочатку ви говорите нісенітниці, а потім кажете — «прощавайте»? Негайно зізнайтеся, що ви зробили?
— Чому я повинен звітувати перед чужими людьми?
— Тому що ви в цьому житті ще нічого правильного не зробили! І я впевнена, що й тепер ви вчинили якусь дурницю.
— Ну, звісно, — хмикнув чоловік, завмерши біля дверей своєї кімнати. – Тепер я зробив те, Степанідо Яківно, що вам ніколи не сподобається. Адже ви — всього лише сусідка по квартирі.
Отже, повідомляю вам, що я щойно в застосунку за допомогою смартфона відкрив собі в банку нову картку й переказав на неї всі свої заощадження.
— Усі?
— Усі до копійки! І заяву на зміну реквізитів у Пенсійний фонд уже підписав через «Дія.Підпис», тож моя пенсія за вислугу років відтепер також надходитиме лише на цю нову картку. Тепер ви від мене остаточно незалежні!
— А PIN-код від нової картки, сподіваюся, ви мені все-таки повідомите? — обережно запитала дружина.
— Навіщо? Ви ж не шахрайка з фейкового дзвінка «служби безпеки».
— Я, Тарасе Миколайовичу, здається, ваша дружина! І поки що ще маю певні права!
— Яка ж ви дружина? Ви, як ви щойно знайшли час мені повідомити, незнайома й чужа мені жінка.
— Але у нас із вами є свідоцтво про шлюб!
— Поки що — є. Сьогодні, наскільки я пам’ятаю вчорашню розмову, ви мали б подати заяву про розлучення в ДРАЦС. Я думаю, за місяць нас обов’язково розлучать.
І тому я вже запросив на майбутнє свято вашу маму. Через місяць вона приїде з Полтави, на тиждень. Вона клятвено пообіцяла мені це.
— Що?! — Степаніда Яківна негайно притиснула руку до серця. — Ви з глузду з’їхали, Тарасе Миколайовичу? Ви посміли повідомити моїй мамі про наше майбутнє розлучення?
— Ні-ні, що ви, Степанідо Яківно. Я сказав тещі, що ми дуже за нею скучили й чекаємо на справжні полтавські галушки та смажені крученики.
Але я думаю, вона страшенно зрадіє цій новині. Пригадую, сорок років тому вона дуже не хотіла, щоб ви виходили за мене заміж. Нарешті її мрія збудеться. Вона буде щаслива. На відміну від моєї мами з Чернігова, якій ви, чомусь, подобаєтеся.
Вона вже й калинову настоянку для вас передати обіцяла. Тому я й її теж запросив. Через місяць. І всіх дітей.
— Яких дітей? — ще більше злякалася дружина.
— Наших. З подружжям і з дітьми. Усі приїдуть так само — рівно через місяць, і теж на тиждень. Купив їм квитки на потяг через застосунок «Укрзалізниці». Тому збирайтеся й ідіть уже, розлучайте нас. Ви ж обіцяли.
— Тарасе Миколайовичу, ви що, знущаєтеся? — Дружина зблідла. — Ви запросили всіх — навіщо?
— Щоб після нашого з вами розлучення не було ніяких пліток. Ви гарно поясните всім причину нашого розлучення, рідні нас привітають і заспокояться.
— З чим наші рідні мають нас привітати? Ви розумієте, що говорите?
— Звісно, розумію. Вчора ви так переконливо пояснили мені, чому ми не маємо права більше жити разом, що навіть я вам повірив.
Тож не хвилюйтеся, Степанідо Яківно. Ви, як завжди, праві. До того ж, ми давно не збирали всіх наших родичів за одним великим столом. У нас з’явився чудовий привід.
— А де вони будуть жити? Вони ж приїдуть з інших міст! Ви що, орендуєте для них цілий готель?
— Навіщо? У нас з вами є порожня кімната — вітальня, в якій ми зараз перебуваємо. Вона якраз і призначена для гостей. Тут розмістяться наші дорослі діти зі своїми половинами. Їхніх дітей ми будемо вкладати спати на підлозі в кухні. Вона у нас величезна, як у будинках чеського планування.
— А мою маму і свекруху?
— Твою маму я покладу у своїй кімнаті на свій диван. Сам ляжу поруч на підлозі. А моя мама поживе з тобою.
— Чому так?
— Ти ж не терпиш хропіння. Твоя мама хропе, як трактор «ХТЗ», а моя мама спить тихо, як ангел.
— Зачекай, зачекай, Тарасе… — У Степаніди Яківни затремтіли руки. — Я не розумію, ти що, все це спеціально придумав? Щоб родичі знову нас помирили?
— Ні-ні. Ні в якому разі. Цього разу все має статися так, як ти й казала вчора. Тепер у нас немає шляху назад.
— Чому?
— Тому що ти у всьому маєш рацію.
— А в чому я права? Якщо чесно, я вже й не пам’ятаю, що я тобі вчора наговорила.
— Ну як? Ти ж виголосила таку приголомшливу промову. Щось там було про різні планети, про світогляди та точки дотику цих планет. Це було так космічно красиво, так переконливо, що я навіть трохи розплакався, усвідомивши, як я був неправий.
— Але в чому ти був неправий? Можеш мені нагадати?
— Якщо чесно, подробиць я не пам’ятаю. Коли ти вивалила на мене всі свої претензії, мені стало не по собі. Ось. І коли ти повториш усі свої вчорашні слова при наших мамах, дітях та онуках, які сидітимуть тут за одним великим столом, я думаю — вони ахнуть. І теж замисляться про світобудову, і про людей, які — у космічному розумінні — лише піщинки.
— У якому розумінні? — не зрозуміла Степаніда Яківна.
— У космічному. Ти ж вчора сама мені про це сказала.
— Невже?
— Ну, так. Я дивуюся, Степанідо Яківно, що ви цього не пам’ятаєте.
— Тарасе! Благаю тебе, перестань називати мене на ім’я та по батькові! — роздратовано вигукнула дружина. — Ми ж поки що не розлучилися!
— Це — справа часу. Я повинен звикнути.
— Не треба звикати! Нам зараз треба думати про інше!
— Про що — інше?
— Про те, як ми будемо зустрічати наших близьких. Господи, як я рада, що вони всі приїдуть! Тільки уяви: мама привезе домашніх пампушок, ми зваримо велику каструлю справжнього українського борщу з квасолею… І діти напевно знову почнуть сперечатися, чия черга їхати до нас на дачу копати картоплю!
— А як же наше розлучення?
— Так само, як і завжди. Я просто трохи помріяла. Ну і що? У твоєї дружини ж має бути хоч одна слабкість?
— Одна?
— Тарасе, благаю тебе, не починай. Ти ж чоловік, і повинен розуміти, що жінка — це зовсім інша планета… — Степаніда Яківна раптом замовкла.
– А втім, до чого тут якісь планети? Головне, що ми з тобою чоловік і дружина, і в нас є документ, що це підтверджує, який називається свідоцтвом про шлюб.
І його в нас ніхто ніколи не відбере. На цьому й закінчимо наше розлучення.
А зараз я візьму папір і олівець, і ми почнемо складати з тобою святкове меню на честь зустрічі наших близьких. Ти візьмеш свою нову картку й підеш до «Сільпо» за продуктами. Купиш свіжого сальця з проріззю, гарної зелені, житнього хліба й усе за списком. Ти згоден?
— Звісно, кохана. Куди мені подітися? Адже у нас з тобою є свідоцтво про шлюб.
