– А часу в тебе мало залишилося, – усміхнулася Олена, подивившись на годинник. – У новий рік потрібно входити вільною і щасливою

– Ми кудись їдемо? – здивовано запитала Іра, коли зайшла в кімнату і побачила, як Максим збирає речі.

Вона щойно повернулася з роботи, а він ні про що її не попереджав. “Може, сюрприз хоче зробити?”.

– Ні, ми нікуди не їдемо, – відповів Максим, навіть не повернувши голови. – Це я від тебе йду.

– Не зрозуміла… Що означає йду? Якщо це жарт, то не дуже вдалий.

– Ну які жарти, Іро? – пробурмотів собі під ніс хлопець, дістаючи з шафи свою сорочку, в якій він збирався зустрічати Новий рік. – Ти, до речі, не знаєш, де мій паспорт?

– Знаю. У третьому ящику комода. Може, ти все-таки поясниш, що відбувається? Не смішно вже.

– Іро, ну от чому ти в мене така нетямуща? – усміхнувся Максим. – Кажу ж, іду від тебе… Просто розумієш, наше з тобою подальше життя не має жодного сенсу. Ти гарна дівчина і мені було добре з тобою, але…

– Що, Максиме?

– Загалом, кілька днів тому я зустрів Ларису, ну ми з нею в одній школі вчилися…

– І що?

– Що-що… Ми з нею посиділи в кафе, поговорили, згадали наші почуття і вирішили, що маємо бути разом. Кохаю я її, розумієш? Ще з десятого класу кохаю.

– А мене, значить, не кохаєш? – пакети з продуктами випали з рук Ірини.

– Тебе? З тобою мені просто добре було… Але кохаю я іншу. Ларису, – Максим пройшов повз, взувся, вдягнувся і мовчки пішов, зачинивши за собою двері.

А Іра ще кілька хвилин ошелешено дивилася в той бік…

Вона не могла повірити, що все, що відбувається зараз із нею – це не сон, а реальність.

Потім, нарешті, прийшло усвідомлення… Усвідомлення того, що її викинули, як непотрібну іграшку…

І не просто викинули, а зробили це за три дні до Нового року, коли всі думки про те, що подарувати коханому, чим прикрасити ялинку, які незвичні й оригінальні страви приготувати на новорічний стіл… “Ну як він міг?!”.

Ірина, притулившись до стіни, повільно опустилася навпочіпки, закрила обличчя руками і почала ридати гіркими сльозами.

Вона ніколи навіть подумати не могла, що таке може трапитися. Адже не було для цього жодних передумов. Вона кохала Максима, він теж кохав її (принаймні, їй так здавалося). Вони навіть планували незабаром зіграти весілля.

Цілий рік, скільки вони жили разом, усе було добре в них. Добре до сьогоднішнього дня.

Хоча ні… Дивацтва в поведінці Максима Ірина помітила ще кілька днів тому. Просто не стала надавати цьому значення. Списала все на втому – кінець року все-таки, а Максим обіймав високу посаду у великій компанії.

Він до пізньої ночі сидів за комп’ютером, односкладово відповідав на запитання…

Видно було, що щось мучить його, але Іра вирішила, що не лізтиме в душу. Захоче – сам розповість.

Ось і розповів…

Навіть не спромігся якось м’якше піднести коханій дівчині таку новину.

Ірина насилу дісталася ліжка, згорнулася калачиком і знову почала плакати. До самого ранку.

А вранці і весь наступний день просто лежала і дивилася на фотографію в рамці, де вона з Максимом зображена на тлі моря.

Це був їхній спільний відпочинок. Саме тоді вона зрозуміла, що по-справжньому кохає Максима.

У новому році вони теж планували поїхати на море, але тепер… Тепер уже не поїдуть.

Ні на море, ні з батьками знайомитися. Так порожньо було всередині, так гірко…

Цілий день Ірі надзвонювала найкраща подруга, з якою вона мала сьогодні зустрітися, але розмовляти, а тим паче бачити когось їй зовсім не хотілося.

Тому спочатку Ірина просто ігнорувала вхідні дзвінки, а потім і зовсім вимкнула телефон.

Не до розмов їй було зараз. Та й які взагалі можуть бути розмови, коли в один “чудовий” момент життя втратило для неї будь-який сенс? А перед сном вона раптом взяла зі столу ноутбук, відкрила соцмережі й зайшла на сторінку Максима.

Краще б не заходила…

Там вона побачила кілька десятків свіжих фотографій, де він обіймався з якоюсь дівицею – мабуть, тією самою шкільною любов’ю Ларисою, хай їй грець!

“І ось що він у ній знайшов? – не розуміла Ірина, розглядаючи з усіх боків ту, яка вкрала серце її хлопця. – Нічого ж примітного в ній немає”.

Ірі дуже хотілося написати їй кілька лагідних слів, але в останній момент передумала – це все одно нічого не змінить.

Вона закрила ноутбук, поставила його назад на стіл, знову згорнулася калачиком і знову почала ридати. Вона по-справжньому кохала його, а він…

…він тільки вдавав, що кохає.

І від цього було болючіше вдвічі.

Прокинулася Іра від того, що хтось ломився у двері. Стукали так люто, що їй навіть спочатку здалося, що це сусіди перед Новим роком ремонт затіяли.

“Невже Максим повернувся?” – промайнула думка в її голові, і вона, швидко схопившись із ліжка, побігла відчиняти.

– Іришко! Жива! – кинулася їй на шию подруга Олена. – А я вже такого собі надумала. Хотіла вже поліцію викликати. Весь день на дзвінки не відповідаєш, а потім ще й телефон відключила. Ти, напевно, з Максимом вирішила усамітнитися, так? Так треба було просто написати мені, щоб я не переживала даремно.

– Не вгадала… – відповіла Іра, і по її щоках струмком покотилися сльози.

– Та-ак… А що сталося тоді? Посварилися, чи що? У вас же все добре було.

– Було… Було добре, але він мене кинув.

– Як кинув?! Хто кинув, Максим? Та не може цього бути, – сторопіла Олена.

– Я теж думала, що не може цього бути. А виявляється, що ще й як може.

Ірина все розповіла своїй найкращій подрузі, поки та готувала каву на двох.

– Ні, ну це ж маячня якась… – обурилася Олена. – Він мені таким відповідальним здався. Таким порядним. Але кинути дівчину перед Новим роком… Та ще ось так – просто зібрати речі й мовчки піти.

– Уявляєш?

– Та в мене в голові таке просто не вкладається. А ти її бачила взагалі? Ну Ларису цю… Що вона там із себе представляє? Фотомодель, чи що, чи донька олігарха?

Іра принесла ноутбук, відкрила його і показала фотографії Максима з його новою дівчиною.

За ніч їх стало ще більше.

– Та вже… Губи “накачані”, опуклості явно силіконові, а очі… Холодні, як лід. Що він у ній знайшов?

– Шкільне кохання…

– Слухай, Іришко! Я розумію, що давати поради в таких ситуаціях – справа невдячна. Але, може, не варто так страждати через цього Максима?

– Та як ти не розумієш? Ми ж із ним весілля в новому році планували.

– Так, може, навпаки, треба радіти, що одружитися не встигли і дітей спільних немає? Уявляєш, що було б, якби він так вчинив після десяти років шлюбу?

– Я його кохала…

– Ну значить, іншого покохаєш… Нормального. І взагалі, завтра Новий рік, а ти сльози ллєш! Не порядок! Підемо краще влаштуємо з тобою тур по магазинах. Як тобі така ідея?

– Якщо чесно, не дуже. Не хочеться нікуди виходити, і Новий рік не хочеться відзначати. Зовсім.

– Я тобі дам, не хочеться!

Як Іра не намагалася чинити опір, подрузі все одно вдалося вмовити її вийти з дому.

Спочатку вони посиділи в кафе, потім разом відвідали салон краси і, нарешті, дісталися до магазинів. Іра собі нічого купувати не хотіла, але Олена вручила їй набір ялинкових кульок.

– Це мій тобі подарунок! І пообіцяй, що прикрасиш ялинку, а то стоїть вона в тебе неошатна в кутку. Дивитися боляче.

– Обіцяю, – важко зітхнула Іра.

– Ось і розумничка! А я завтра обов’язково прийду і перевірю, як ти свої обіцянки виконуєш.

Додому Ірина поверталася одна.

І вона навіть рада була, що Олена не пішла її проводжати. Іра, звісно, вдячна подрузі, що та намагається всіма силами підняти її бойовий дух, що впав нижче плінтуса, але їй усе одно хотілося побути зараз на самоті.

Рана в серці виявилася дуже глибокою, і за один день не заживе. Ніяк.

– З прийдешнім, красуне! – крикнув їй якийсь хлопець, що йшов назустріч.

– Угу… – ледве чутно відповіла Іра і пішла собі далі, навіть не подивившись у його бік.

Їй зовсім не хотілося ні з ким розмовляти. Тим більше з незнайомими хлопцями.

Проходячи повз зоомагазина, вона побачила, як двері широко відчинилися і на ґанок вийшла молода жінка з упаковкою котячого корму.

Висипавши залишки корму на шматок картонки, вона озирнулася на всі боки і зайшла всередину, а за секунду звідкись вискочило руде кошеня і почало жадібно поглинати їжу.

З’ївши все, що йому насипали, малюк подивився на скляні двері і почав жалібно нявкати.

Іра зупинилася і деякий час мовчки дивилася на кошеня. “Його, напевно, теж кинули під Новий рік…” – подумала вона, і по її щоках покотилися сльози.

Кошеня явно замерзло, бо його маленьке худе тільце тремтіло так, як тремтить старий “бабусин” холодильник, коли вмикається компресор.

А потім малюк побачив Іру, і недовго думаючи, побіг до неї в надії, що вона допоможе йому зігрітися.

Дівчина взяла рудого на руки, притиснула до себе і пішла в зоомагазин.

– Що ж ви не можете кошеня нещасного пустити погрітися? – звернулася Іра до продавця.

– А ви навіщо його сюди принесли? – насупилася продавчиня. – Господар не дозволяє вуличних тварин пускати в магазин. А тут камери стоять усюди.

– Начебто від нього убуде, від господаря вашого, – незадоволено сказала Іра.

Ні, вона зовсім не збиралася скандалити з продавцем. Просто їй було прикро за кошеня. Адже воно таке ж покинуте і нікому не потрібне, як вона сама.

– Ну якщо ви така розумна, заберіть це кошеня собі. Від вас же теж не убуде! – пожартувала продавчиня.

– А ось візьму і заберу! – розлютилася Іра. – Хоч щось хороше буде в мене в цей Новий рік.

– Ви серйозно, чи що?

– Серйозніше нікуди.

Із зоомагазину Ірина вийшла разом із кошеням, а ще з повним пакетом усякого-різного для нього.

Вона навіть зловила себе на думці, що ще ніколи не витрачала гроші з таким задоволенням. Сховавши кошеня під пуховик, Ірина впевненою ходою і з посмішкою на обличчі попрямувала додому.

У планах у Іри було “страждати” щонайменше тиждень, а то й більше. Але кошеня своєю раптовою появою в житті покинутої дівчини всі ці плани перекреслило.

– Як же тебе назвати, щастя ти моє руде? – усміхалася Іра, спостерігаючи за тим, як малятко намагається зістрибнути з дивана.

Кошеня, нарешті, побороло страх висоти і, зістрибнувши на підлогу, побігло досліджувати свою територію.

– Ти така лапочка в мене, – засміялася Іра. – Лапочка, лапушка… О, точно! Назву тебе Лапушкою.

З появою цього рудого дива час “побіг” швидше, а у квартирі стало веселіше.

Про обіцянку, дану подрузі, Іра згадала тільки перед сном. Коли вже лягла в ліжко і вставати було неохота. Але довелося встати, бо вона обіцяла.

Разом із Лапушкою Іра дістала коробку з ялинковими кулями і стала прикрашати ялинку.

Точніше вона прикрашала, а малятко постійно скидало кулі, які висіли на нижніх гілочках, на підлогу. І щоразу, коли їй це вдавалося, злякано ховалася під диваном. Така смішна.

Уночі Ірина кілька разів прокидалася від того, що щось падало на підлогу. Доводилося вставати, йти до ялинки і вішати кулі, подаровані Оленою, назад.

– Так, маленька руда шкодниця! Вгамуєшся ти сьогодні чи ні? – жартівливо пригрозила пальцем Іра.

– Мяу… – винувато нявкнула Лапушка.

Потім малятко пройшло до спальні, з другої спроби застрибнула на ліжко і розвалилася поруч із подушкою. Втомилася…

А Іра взяла рамку з фотографією, на якій вона була зображена з Максимом, провела кілька разів рукою по склу і поставила назад на тумбочку. По її щоках знову покотилися сльози. Не могла вона його забути…

Уранці в гості навідалася Оленка.

Вона з виглядом ревізора оглянула новорічну ялинку, прикрашену кулями, і широко посміхнулася.

– Молодець, Іришко! Що б не відбувалося у твоєму особистому житті, Новий рік ніхто не скасовував. – Я тобі тут, до речі, мандарини принесла і бенгальські вогні. Ну щоб посилити атмосферу прийдешнього свята.

– Дякую. Навіть не знаю, щоб я без тебе робила…

– Та зрозуміло що: лежала б на ліжку і ревіла. Ось, що б ти робила без мене. Слухай, може, ти все-таки в нас Новий рік відзначиш? Ми з Вовкою тобі точно занудьгувати не дамо!

– Дякую за запрошення, але Новий рік – сімейне свято, і я не хочу вам заважати. Це по-перше…

– А по-друге?

– А по-друге, мені вже є з ким зустрічати Новий рік, – усміхнулася Ірина.

– Нічого собі! Ти що, за один вечір примудрилася собі іншого хлопця вже знайти? – здивувалася Олена.

– Крутіше! Я кошеня собі знайшла, – Іра пішла в спальню і повернулася звідти з Лапушкою.

– Ух ти! Краса яка! І де його знайшла?

– На вулиці. Повз зоомагазин проходила, а вона там сидить, тремтить від холоду, нявкає жалібно. Загалом, не змогла я пройти повз.

– Я б теж не змогла пройти повз… – задумливо сказала Олена. – Слухай, ну ти молодець. Схвалюю. Та й кошеня ця тебе швидко до життя поверне. Тому мені здається, що час тобі вже й Максима “позбутися”. Скільки можна терпіти його присутність?

– У сенсі позбутися?! Ти про що? Він же пішов…

– Він пішов, а речі його залишилися. Ось цей плюшевий ведмедик, якого він тобі на день народження подарував, попільничка на підвіконні стоїть, горнятко в шафі. Фотографія на тумбочці. Та в тебе тут стільки його речей залишилося, що можна музей відкривати!

– Олено, ну я ж не можу їх викинути… Це все, що залишилося в мене на згадку про Максима.

– Не розумію, навіщо тобі взагалі пам’ятати про нього? Або тобі подобається себе мучити цими спогадами непотрібними? Він тебе кинув! Проміняв на іншу, а ти його речі зберігаєш.

Іра мовчала.

– Загалом, я тебе, звісно, змусити не можу, але якби я була на твоєму місці…

– Я зрозуміла, Олено… Просто, напевно, поки що не готова до цього. Мені потрібен час…

– А часу в тебе мало залишилося, – усміхнулася Олена, подивившись на годинник. – У новий рік потрібно входити вільною і щасливою.

Подруга пішла, а Іра ще довго не могла знайти собі місця. Вона прекрасно розуміла, що Олена має рацію. Що потрібно відпустити минуле і жити далі. Ось тільки…

Вона відчувала таке дивне почуття. Мовою психологів це називається дисонанс.

Одна половина Іри хотіла забути минуле і назавжди викреслити Максима зі своєї пам’яті, а інша…

…чомусь вірила, що Максим може ще повернутися. Що вони знову будуть разом.

Іра довго стояла біля вікна і не знала, як їй вчинити. Раптом вона почула, як щось упало у вітальні.

– Лапушка! Ну я тобі зараз…

Зайшовши у вітальню, вона очікувала побачити на підлозі новорічні кулі, які не давали малятку спокою від учорашнього вечора, але замість цього побачила рамку з фотографією.

Тією самою фотографією, де вона була зображена з Максимом. Причому впала ця рамка дуже невдало: пластиковий багет тріснув в одному місці, а скло розбилося.

– Люба, ну ось що ти накоїла? – журилася Іра, кинувши погляд на крихітку, яка визирала з-під дивана і грайливо смикала хвостом.

Потім малятко вилізло зі свого укриття, підійшло до господині і стало тертися об її ноги.

А Іра в той момент збирала з підлоги осколки і думала про те, як можна відновити фоторамку, яку колись купував Максим. Багет можна за допомогою клею відновити, а от скло… Зі склом складніше буде…

Лапушка застрибнула до неї на коліна, і з її погляду Іра зрозуміла, що вона хоче погратися.

– Вибач, моя хороша. Мені зараз не до цього… – тихо відповіла Ірина.

А потім раптом…

“А може ну його? – промайнула в голові думка. – Ну кого я намагаюся обдурити?”.

Якщо стосунки дали тріщину, якщо кохання розбилося вщент, тут уже нічого не допоможе…

– Мяу! – Лапушка ніби прочитала думки господині й повністю була згодна з нею.

– Значить, вирішено!

Іра принесла з балкона дорожню сумку, яку теж колись купував Максим, і почала складати до неї свої спогади про того, кого колись кохала: фоторамку разом із фотографією, плюшевого ведмедика, попільничку, кухоль, магнітики на холодильнику, що нагадували про літній відпочинок, ну й решту …

Потім Ірина насилу витягла повну сумку в передпокій, одягнулася і відчинила вхідні двері.

– Я зараз повернуся, моя хороша! – крикнула вона Лапушці і стала тягнути сумку на сходовий майданчик.

Вантаж минулого виявився дуже важким. Але Іра все одно тягла ненависні речі на звалище. Люди дивилися на неї з подивом, але їй уже було байдуже. Головне – дотягнути!

І коли вона, нарешті, кинула цю сумку зі “спогадами про минуле” біля сміттєвого бака, то одразу відчула легкість. Не тільки в тілі, а й душі.

– Я тепер вільна! По-справжньому вільна, – усміхалася Ірина випадковим перехожим.

Потім вона подивилася у вікно і побачила там Лапушку, яка уважно спостерігала за господинею.

– Іду додому! Іду, моя люба, – Іра помахала своїй малечі рукою і попрямувала в бік під’їзду.

А подумки вона дякувала своїй улюбленій Лапочці за те, що та допомогла їй ухвалити єдине правильне рішення і за те, що вона взагалі з’явилася в її житті, повністю витіснивши звідти минуле…

You cannot copy content of this page