У огорожу просувається тоненька ручка і тягнеться до стиглої полуниці. Я роблю вигляд, що не бачу, і прополюю цибулю.
— Вітаю, тітонько Ася, — кричить тоненьким голоском Льошка.
— Привіт, сонечко, — посміхаюся я. — Іди сюди, допоможеш мені полуницю зібрати.
Огорожа провисла, я легко піднімаю нижню частину, і до мене в гості приходить Ангел — так я називаю Льошку.
Слідом за Льошкою, сопучи та зітхаючи, протискується великий пес Буян, він майже вдвічі більший за свого господаря. Ставлю посередині полуничної грядки велику миску. Льошка збирає найбільші та найстигліші ягоди. У нього світле волосся, блакитні очі, гострі, що виступають, немов крила, лопатки.
Тому я й називаю його Ангелом. Йому 5 років. Допитливий, добрий.
— Льоша, а чому мама зранку сварилася?
— Та просто вона хотіла табуретки пофарбувати, а я фарбу розлив, — відповідає Льошка. — Хотів Буяну будиночок пофарбувати й ненавмисно впустив банку.
— Ну, це не біда. Зараз ми з тобою вип’ємо чаю і купимо іншу фарбу.
Мій маленький Ангел без нагадувань миє руки і сідає за стіл. Його улюблене місце біля вікна. З запропонованих страв він обирає полуницю з молоком і ще теплу булочку.
Булочка посипана цукровою пудрою, і над верхньою губою у Льоші білі солодкі вуса. На килимку біля порога лежить Буян.
Він тут не вперше, знає правила дому і терпляче чекає на частування. Йому дістається сирник.
Буян з жалем дивиться на самотній сирний оладок, потім, не приховуючи розчарування, на нас з Льошкою, запитуючи поглядом: це все!? Я розраховував на більше…
Ми сміємося, і я ставлю перед кудлатим сусідом миску з супом. Буян пробачає нас і, не поспішаючи, береться за частування.
Через годину втрьох повертаємося з магазину з двома банками фарби: білою та зеленою. Небо блакитне, сонце високо, спекотно. Заходжу додому переодягнутися, збираю в пакет залишки полуниці та булочок.
На ґанку будинку Льошки сидить бабуся. Вона осліпла два роки тому. Маленький Ангел дбайливо поправляє хустку на її голові, щоб було рівно і красиво, заправляє вибите пасмо волосся. Ставлю бабусі на коліна чашку з полуницею, знаю — вона її любить.
На відкритій веранді разом з Льошкою фарбуємо білою фарбою табуретки, а потім, з другої банки — будку Буяна. Тепер вона буде зеленою.
Льошка задоволений, Буян — байдужий. З роботи повертається Олена, мама Ангела. Хвалить сина за виконану роботу, запрошує всіх до столу. Льошка бере бабусю за руку і веде до будинку. Потім він годує її рисовою кашею, акуратно і терпляче.
Чай старенька п’є самостійно, з цукеркою. По дому пересувається сама, знає, де яка дошка скрипне. Олена працює в придорожньому кафе, від дому — два кілометри. Якщо друга зміна, повертається пізно. Вся надія на сина.
Краєм ока стежу за Льошкою, він наминає кашу, присмачену шматочком масла. Випивши чашку солодкого чаю, йде дивитися мультики. Дитина і вже чоловік. Або навпаки: чоловік, але ще дитина?
Підмітає підлогу, може помити посуд, допомагає бабусі правильно одягнутися, годує її, носить у дім дрова (по два поліна), воду (маленьким відром).
А ще він любить свою собаку і може іноді гірко плакати, коли мати несправедливо накричить. Він може щасливо сміятися, коли купається в річці, і бризки води піднімаються високо-високо і виблискують на сонечку. Олена проводжає мене до хвіртки.
Я прошу не кричати на Льошку. “Він чоловік, не принижуй його. Бережи його. Знайди привід, щоб похвалити. ”
Олена починає скаржитися на важке життя, на сліпу матір, на маленьку зарплату. Я у відповідь: свій дім, мама жива і поруч, є робота, є син-помічник, сама здорова. Вмій цінувати те, що є, і не дивися на інших.
Олена посміхається і махає на прощання рукою.
Мої заняття з Льошкою не проходять даремно, у п’ять років він уже вільно читає бабусі. А в тихі безвітряні вечори ми вирушаємо з вудками на річку. Сонце — стиглий соняшник, не поспішаючи ховається в ліс, відпускаючи останні теплі промені. Підсвічені знизу хмари відливають золотом.
Все навколо затихає, відпочиває від суєти та звуків. Наше з Льошкою спілкування зовсім не відлякує цікаву рибку, і незабаром парочка, виблискуючи лускою, вже плескається в банці. Вечеря моєму коту забезпечена…
… Сьогодні до мене прилетів Ангел. Він уже дорослий, йому 42. Шанований лікар, хірург. Кілька разів на рік відвідує мог..и матері та бабусі, а потім, навантажений гостинцями, заходить до мого дому.
Усі називають його Олексієм Миколайовичем, але я-то знаю, що це Ангел! Великий, широкоплечий і дуже добрий Ангел.
У будь-яку пору року він ставить на стіл кошик із полуницею, сідає на улюблене місце біля вікна і щасливо посміхається. П’є чай із теплими булочками, а прощаючись, обіймає мене двома великими, теплими крилами…
…Одного разу він приїхав не сам.
Біля хвіртки несміливо стояла дівчинка років семи — худенька, з двома світлими косичками і великими сірими очима.
— Це моя донька Марійка, — усміхнувся він. — Я багато розповідав їй про вас.
Дівчинка чемно привіталася й одразу подивилася на грядки.
— А полуниця є? — пошепки спитала вона.
Я засміялася.
— Для хороших людей у мене завжди є полуниця.
Марійка радісно сплеснула в долоні й побігла за батьком у сад. А я дивилася їм услід і раптом побачила того самого хлопчика.
Того худенького Ангела з гострими лопатками-крилами.
Тільки тепер він став високим чоловіком у світлій сорочці, з втомленими очима лікаря й добрими руками, які щодня рятують людей.
Ми сиділи на веранді до самого вечора.
Марійка їла полуницю з молоком і булочку, залишаючи над губою білі солодкі вуса. Олексій Миколайович сміявся:
— Один в один, як у мене колись.
А потім раптом замовк і тихо сказав:
— Знаєте… Якби не ви, я б, мабуть, виріс зовсім іншою людиною.
Я лише махнула рукою.
— Дурниці. Це все ти сам.
Він похитав головою.
— Ні. Дитині дуже важливо, щоб хоча б одна людина в неї вірила. Хоча б одна. Ви завжди говорили зі мною так, ніби я справді щось можу. Наче я вже тоді був дорослим і хорошим.
Він ненадовго замовк, дивлячись, як сонце сідає за старими яблунями.
— Мама часто втомлювалася… нервувала… Бабусі давно немає… Але я все життя пам’ятав ваші булочки, риболовлю і те, як ви казали: “Бережи його”.
У грудях у мене щось тихо защеміло.
Марійка в цей час годувала дворового кота шматочками булочки й серйозно пояснювала йому, що молоко корисне для кісток.
Я усміхнулася.
Добро нікуди не зникає. Воно росте.
Колись маленький хлопчик терпляче годував сліпу бабусю кашею. Тепер дорослий чоловік рятує чиїхось матерів і батьків у лікарні.
А його донька гладить старого кота так дбайливо, ніби боїться зробити йому боляче.
За вікном повільно згасав вечір.
На столі пахли теплі булочки й свіжа полуниця.
І мені раптом здалося, що за спиною у мого Ангела досі є крила. Тільки тепер їх бачить не кожен.
