– Не боїшся під Новий рік залишитися одна? – подруга висловила таємні страхи Світлани. – Ви ж стільки років разом… У вас дочка доросла, вісімнадцять років виповнилося! Скоро випурхне з гнізда, батьки не потрібні стануть… – Жанна, подруга Світлани, щиро не розуміла, що підливала олії у вогонь сумнівів подруги.
– Жанно, я знайшла в передпокої каблучку – вона була в красивій коробочці, – пошепки поділилася з нею Світлана. – Чоловік на роботі затримуватися став… Я з глузду з’їжджаю, коли починаю про це думати…
– Ну… Може, він тобі її до Нового року купив, а ти вже накрутила себе? – засміялася Жанна. А ось Свєті було не до сміху.
– Я не втрималася і приміряла – вона мені мала. До того ж вона ще й пропала, більше я її не бачила! – нахилившись до подруги, прошепотіла Світлана.
– Напевно, відніс поміняти розмір і чекає слушного моменту, щоб вручити тобі, – зробила логічний висновок подруга. – Або й справді… Коханка. Утім, тепер уже нічого не поробиш. Якщо вирішив піти, то піде. – Вона зробила драматичну паузу.
– А ти постарайся не сприймати близько до серця: живи спокійно і радій життю. Он, як Оленка ваша. Цвіте й пахне. Прямо розцвіла за останні кілька місяців. Чи не закохалася вже?
– Та яке там, – злякалася Свєта, – іспити просто склала успішно, ось і цвіте.
– Гаразд, я піду, – Жанна встала з-за столу, де вони розпивали чаї зі Світланою, – Дзвони, якщо що.
Вона обійняла подругу і, попрощавшись, зачинила за собою двері.
– Легко сказати – не думай, – пробурмотіла під ніс собі Світлана. Візит подруги тільки зміцнив її сумніви в чоловікові.
Із чоловіком, Ромою, вони жили вже двадцять років.
Звісно, у них траплялися сварки й розбіжності, але по дрібницях: куди поїхати у відпустку – до батьків на дачу чи в санаторій; або який салат робити на Новий рік – “шубу” чи олів’є. Але завжди приходили до консенсусу: після санаторію їхали до батьків на дачу, а на свято робили обидва салати.
Але останнім часом Світлану стали мучити смутні сумніви. Їй здавалося, що Рома змінився.
– Свєтік, будь другом, випрасуй мені на завтра мою улюблену сіро-блакитну сорочку, – попросив її нещодавно чоловік.
Раніше він не заморочувався, одягав на роботу будь-що: футболку або джемпер і практично не вилазив із джинсів. Його насилу можна було змусити вдягнути сорочку і штани. А тепер він сам попросив.
– І стрілки на штанах пропрасуй ще заодно, – з’явилася його усміхнена голова в дверному отворі.
Світлана здивувалася, але нічого не сказала. Уранці сорочка і штани висіли на стільці. Рома ретельно поголився, одягнувся, побризкав на себе новими парфумами, що подарувала йому Світлана нещодавно, чмокнув дружину із загадковим виглядом і пішов на роботу.
“І навіщо йому потрібні стрілки на штанах? Все одно він возиться зі своїми комп’ютерами, дротами, системними блоками, – задумалася Світлана, – коліна на джинсах протираються. А тут – сорочка, штани… Та ще й надушився як на побачення”.
Вона завмерла. Побачення! Значить, у нього хтось з’явився! Точно! І каблучка теж їй?!
– Мамо, ти де? – вивела її з роздумів Олена, помахавши рукою перед носом матері. – Я тебе кличу, кличу.
– Вибач, задумалася, – вона подивилася на доньку.
– Мамо можна, я в Наталки сьогодні переночую? Ми серіальчик скачали, хочемо подивитись, – донька інколи залишалась на ніч у подруги, і сьогодні Свєта теж дозволила.
Зрештою, іспити позаду, нехай дитина відпочиває. Донька зраділа, теж чмокнула матір у щоку і пішла.
Світлані потрібно було працювати, але, увімкнувши ноутбук, вона сторопіла: на ньому була відкрита вкладка зі статтею: “Коли чоловік старший на двадцять років, чи є майбутнє?”
– Усе-таки в нього інша?! – ахнула Світлана. – Та ще й молодша на двадцять років! Так ось чому каблучка така маленька!
Свєта заметушилася квартирою, не знаючи, що робити: влаштувати допит із пристрастю чи роздобути побільше доказів?
У ті моменти, коли вона нервувала, єдине, що могло заспокоїти її – це прибирання. І цього разу вона машинально стала терти, відмивати, пилососити. Дійшла черга і до шаф вітальні. Світлана стала перекладати, і без того акуратно складені, речі.
Зі старого светра чоловіка випав якийсь паперовий згорток. Світлана точно знала, що тиждень тому його тут не було. Тремтячими руками вона розгорнула його і остовпіла. У папір була загорнута пачка тисячних купюр. На побіжний погляд там було тисяч п’ятдесят. Світлана знову загорнула гроші в папір, потім у светр і прибрала туди, де вони лежали. Вона все ще не вирішила, як вчинити.
Робота не йшла на розум. Світлана дивилася на екран, але бачила лише порожнечу. Вона втратила лік часу і просиділа б так ще невідомо скільки, але зі ступору її вивів звук відчинення замку вхідних дверей.
– Свєтік, – протяжним голосом покликав її Роман, повернувшись незвично рано.
Вона сиділа і не подавала голосу. Щоки і вуха в неї горіли, серце стукало в грудях так, що закладало вуха.
– Алло, – Світлана почула, як чоловік подзвонив комусь по телефону, – здається, її немає вдома. Гаразд, скажу їй, коли прийде. Не хотів заздалегідь говорити. Але сьогодні все вирішилося, і вона має знати…
Він увійшов до кімнати, де тихо сиділа дружина.
– О! А вона вдома, сидить за ноутбуком тихо, як миша. Гаразд, бувай. Потім зателефоную.
Він відключив виклик.
– Світлано, ти чого? – видно було, що Роман був задоволений і не приховував цього. Ось тільки вигляд дружини його здивував. – Дивись, що я тобі приніс.
Він дістав із кишені піджака квадратну коробочку і простягнув їй. Але Світлана навіть не доторкнулася до неї. Тоді чоловік сам відкрив її. На атласній подушечці красувався витончений годинник. Золотий корпус, золоті цифри і стрілки, сапфірове скло, білий керамічний браслет.
“Хоче загладити провину, відводить підозру. А може, це натяк? Адже годинник до розставання дарують!” – виникло в голові у Світлани.
– Що це? – крижаним голосом запитала вона, так і не взявши в руки подарунок.
– Годинник. Ти що, зір втратила за своїм ноутбуком? – розсміявся Роман, не розуміючи, що це з дружиною.
– Я все прекрасно бачу, – також холодно відповіла Світлана, – навіть більше, ніж ти думаєш. Забери свої подачки. Відкуповуватися можеш від кого-небудь іншого.
– Ти що, хімією надихалася? – чоловік був у повному подиві, але ця ситуація вже почала його напружувати. Він піднявся, поставив коробку з годинником поруч із ноутбуком і вийшов із кімнати. Світлана почула, як чоловік загримів чайником. У цей момент повернулася донька.
– Уявляєш, флешку вдома залишила! – розчервоніла Оленка, заглянувши до матері в кімнату. – А ти чого така? Сидиш, як кам’яна?
– Доню, ти нічого за батьком дивного чи незвичайного не помічала останнім часом? – не витримала Світлана.
– Та ніби ні. Хіба тільки…
– Що? – напружилася мати.
– Телефоном багато говорить останнім часом, – знизала плечима Олена. – Такий серйозний.
– А з ким? Не знаєш? – Світлані було неприємно ставити таке запитання доньці, але вона нічого не могла із собою вдіяти.
– Мамо, по-перше, це непристойно – підслуховувати чужі розмови, а по-друге, ні, я не знаю, мені нецікаво.
– Гаразд, вибач, – Свєта посміхнулася через силу, і Оленка зникла з кімнати. За кілька хвилин двері грюкнули, отже, дочка пішла.
Роман все ще гуркотів на кухні. Світлана знала, що це означало. Це означало, що він сердитий і зараз до нього краще не підходити.
Але інстинкт самозбереження цього разу покинув дружину, і вона прийшла на кухню з’ясувати дещо.
– Чия це була каблучка? – ледве стримуючись, поставила вона чоловікові запитання, що мучило її.
– Ти про що? – втупився на неї Роман. – Яка каблучка?
– Та, яку ти випадково залишив у передпокої, а потім забрав її. Для кого вона? – киплячи від обурення, викрикнула Світлана і вдарила долонею по столу. – Ти когось завів собі?
– Так, завів! – не витримав чоловік. – Завів! Істеричку двадцять років тому завів собі!
– Що ти мені зуби заговорюєш? Для кого ти вбирався? А парфумами для кого поливався? – Світлану було вже не зупинити. – Годинник мені приніс, щоб совість не мучила? Чи це натяк, що ти від мене йдеш? Вирішив під Новий рік мене порадувати?!
– І справді! Я від тебе йду! Набридло! – Роман жбурнув на стіл рушник, яким витирав руки, і, переодягнувшись, пішов із дому, голосно грюкнувши дверима. Страхи Світлани втілилися в життя.
Світлана залишилася стояти посередині кухні, і сльози текли по щоках.
“Ось і все! Двадцять років коту під хвіст! Буду Новий рік зустрічати одна…” – промайнуло в голові. Тут вона згадала, що не пред’явила чоловікові ще ту пачку грошей, і кинулася до шафи. Грошей не було. Вона перерила все, скинула з полиць усі речі, але пачка випарувалася.
“Пішов. Забрав гроші і пішов до своєї… Цієї, молодої “, – ще сильніше розревілася Світлана.
До ночі Роман не повернувся, вранці теж. Світлана місця собі не знаходила. Навіть у страшному сні не могло їй таке наснитися, що Роман, її Ромка, покохає когось іншого і покине сім’ю. Та ще й під Новий рік! У такому стані застала матір Олена.
– Мамо, що сталося? Щось із татом? – донька кинулася до Світлани.
– З татом усе гаразд, просто чудово! Чудово! – у голосі матері знову зазвучали істеричні нотки. – Тато радіє життю з молодою коханкою!
– Ти що таке кажеш? – злякано подивилася Олена на матір. – Він мені вчора ввечері подзвонив, сказав, що на дачу до бабусі поїде, там заночує – допомогти потрібно було їй. З чого ти взяла про коханку?
– Та тому що! Помилуйся! – Світлана показала доньці вкладку на ноутбуці й помітила, як Оленка почервоніла.
– А чого ти ніяковієш? Чи ти знала? Знала і прикривала батька?!
– Мамо, але це… – Олена недоговорила, мати перебила її:
– Я знайшла в нього каблучку. Маленьку таку, наче на дитину. А потім вона зникла. І твій батько не зміг мені виразно пояснити, що це за каблучка. І ще приховані гроші! Він замотав їх у свій светр. А вчора він пішов і забрав їх! Якщо ти знала про це, то не говори мені й тепер! Інакше я більше ніколи не буду тобі вірити! – Світлана гірко розплакалася.
– Мамо, матусю,пробач! – Оленка присіла перед матір’ю на коліна й обійняла її. – Це моя каблучка була! І гроші мої! І вкладку я забула закрити. Тато тут ні до чого.
– Що значить, твої? Звідки в тебе такі гроші? І навіщо тобі така інформація про дорослих чоловіків? – сторопіла Свєта, дивлячись здивовано на доньку.
– Чи ти так любиш свого батька, що вигороджуєш його? Га?!
– Ні! Послухай мене! Я боялася тобі сказати, боялася, що ти мене не зрозумієш і будеш незадоволена. Я зустрічаюся вже три місяці з чоловіком. Антон старший за мене на двадцять років, – донька почала швидко перераховувати достоїнства свого літнього чоловіка, бачачи, великі від жаху, очі матері, – він дуже хороший, добрий, надійний. Це він подарував мені каблучку, просто я забула її на тумбочці.
А гроші він мені ці дав, щоб я зняла квартиру, поки в нього в будинку ремонт. Я їх загорнула у светр тата, бо він давно його не носить, а на картці моїй ти б гроші побачила. Учора мені вони знадобилися, і я за ними повернулася. Мам, я не знала, що у вас із татом через це проблеми почнуться.
– Олено ти при своєму розумі? Чоловік старший за тебе на двадцять років! Що у вас із ним спільного? Він же тобі в батька годиться! – один шок змінився іншим, і Світлана схопилася за голову.
– Мамо, я його кохаю, і він мене теж. Я вас познайомлю, і тоді ви самі зрозумієте, який він! – донька так і сиділа навпочіпки перед матір’ю.
– Потрібно терміново дзвонити батькові! – Світлана розуміла, що після її претензій Роман має право ображатися на неї, тому змусила Олену зателефонувати йому.
Через годину Роман був удома. Спершу потрібно було відновити мир у родині. А потім спільно щось робити з проблемою, яку звали Антоном.
– Ромо, вибач мені! У мене ледь серце не зупинилося, коли я уявила, що в тебе хтось є, – Світлана зустріла чоловіка в передпокої і кинулася до нього на шию. – У тебе ж немає нікого?
– Є! – усміхнувся чоловік. – Істеричка з двадцятирічним стажем! І іншої мені не треба.
Світлана щасливо розсміялася, але не забула запитати:
– А чому ти став затримуватися на роботі останнім часом? І для чого такий солідний вигляд на роботі? І з ким ти говорив телефоном, коли думав, що мене вдома немає?
– Наївна моя… Я здавав свої справи. Мене підвищили на посаді. Тепер я технічний директор, а не простий технік. Мені належить за статусом тепер ходити в сорочці та штанах. І зарплату мені підвищили. Я тобі на премію годинник купив, ти давно мені всі вуха прожужжала, що тобі потрібен годинник.
А телефоном я з мамою говорив. Сказав, що раніше тобі нічого не став розповідати, боявся, що може зірватися підвищення.
– І справді, яка я дурна! Романе, пробач! – Світлана знову обійняла його і тихо зізналася:
– У Оленки є чоловік! Йому вже під сорок! З цим треба щось робити!
– А навіщо щось із цим робити? Це її життя. Але не переживай, ми подивимося, що це за фрукт, а потім робитимемо висновки. Так, донечко? – батько підморгнув Олені, і вона послала йому повітряний поцілунок.
Свєта була настільки щаслива, що навіть зателефонувала подрузі, щоб доповісти: у Новий рік вона одна не залишиться!
