– Олю, я заміж виходжу, – сказала Варя зі збентеженою посмішкою, – весілля наступної п’ятниці. Прийдеш? Я б рада дуже була.
– Жартуєш? Ти? За кого? Так раптом? – в Олі все всередині похолоділо від такої новини, немов подруга її зрадила. Вона навіть не припускала, що їй буде так боляче це почути. Завжди з жалем дивилася на негарну Варю і сумнівалася, що знайдеться хоч хтось, хто візьме її за дружину…
– Чому раптом. Ми вже півроку знайомі з Ігорем, – відповіла Варя.
– І ти мовчала? Хто він? Я його навіть не бачила. Де ти його ховала?
– Ховала? – засміялася Варя. – Ми працюємо разом. На роботі здебільшого й спілкувалися. Я сама не очікувала. А він запропонував… А я погодилася!
– Він що, теж маляр, як ти? – презирливо скривила губи Ольга.
– Ігор усе вміє. Він цією фірмою керує, будівельною, у якій я працюю.
В Олі перехопило подих. Вона не одразу знайшла, що відповісти. Дивилася на подругу, намагаючись зрозуміти, чи не розігрує вона її. Але Варя виглядала спокійно, і було видно, що вона далека від того, щоб жартувати.
Вони вчилися в одній школі, дружили з шостого класу. Оля завжди і в усьому була кращою. І навчання їй легше давалося, і зовні була симпатичнішою і стрункішою, і одягалася набагато краще, і хлопчики завжди кружляли навколо неї.
На Варю ніхто уваги не звертав. Оля її жаліла, вважала, що природа і життя образили бідну дівчинку. Ні обличчям, ні фігурою вона похвалитися не могла. Навчалася слабенько, і після дев’ятого класу пішла вчитися на маляра-штукатура.
– Невже цікавішої професії немає? – здивувалася тоді Оля. – Може, ще поміняти, перевестися на іншу спеціальність, яку-небудь?
– Навіщо? Мама в мене все життя маляром на будівництві працює. Ось я і пішла.
– Усе життя в брудній робі ходити будеш? Фу! Невже не хочеш сучасну грошову професію обрати? Сидіти в чистому офісі, серед культурних людей. Я ось на дизайн збираюся вступати.
– Я в цьому дизайні нічого не розумію. А штукатурити і фарбувати я мамі багато разів допомагала. Мені подобається. Багато що вже вмію, там теж свої премудрості. І потім, знаєш же, мені не вступити до інституту з моїми оцінками.
Оля теж не вступила. Але просто так не здалася. Закінчила спочатку коледж, а потім усе ж таки пройшла за балами в інститут на свій заповітний дизайн.
Незважаючи на те, що в навчанні їхні шляхи розійшлися, бачилися дівчата часто, дружбу свою зберегли.
Оля була дуже товариською і часто кликала Варю з собою, розважитися у веселих компаніях. Тим паче, що на її тлі виглядала вона дуже виграшно і мала великий успіх у хлопців.
І в чарах своїх Оля не сумнівалася, впевнена була, що вийде вдало заміж за красивого, забезпеченого і перспективного хлопця.
І раптом ось така новина… Як так-то? Де справедливість у житті? Дурнушка Варя вирішила її обскакати!
– То ти прийдеш на весілля? – запитала знову вона.
– Зрозуміло. Обов’язково! – рішуче відповіла Ольга. – Із нареченим познайомиш?
– А як же? Звичайно.
Оля сподівалася, що Ігор виявиться страшненьким лисеньким і пузатеньким стареньким дідусем, який вирішив одружитися з подругою заради економії на оплаті оздоблювальних робіт у котеджах, які споруджуються. Всі гроші в сім’ї залишаться, це ж вигідно.
Але, всупереч очікуванням, Ігор виявився хоч і не дуже струнким, але досить симпатичним і веселим молодим. Він дивився з обожнюванням на свою наречену, не звертаючи уваги ні на кого навколо.
Ольга на весіллі постійно крутилася біля подруги, намагаючись привернути увагу нареченого до себе. Але молоді дивилися тільки одне на одного, не помічаючи її.
Зате це помітила мати нареченої.
– Чого очі строїш? – ткнула Олю в бік Тетяна Федорівна. – Дивись у мене, я жінка проста, робітничо-селянська, швидко патли повисмикую.
– Не розумію, про що ви?
– Усе ти розумієш. Двічі попереджати не буду.
– Та в мене наречений, не рівня вашому, – збрехала Оля, – теж скоро одружимося.
Тетяна усміхнулася. Але весь вечір продовжувала стежити за Ольгою, охороняючи щастя своєї дочки.
Але Оля не могла заспокоїтися. Її самолюбство було сильно зачеплене. Вона нещодавно розлучилася зі своїм черговим бойфрендом. Не змогла затягнути в РАЦС навіть цього безробітного маминого синочка.
А Варя такого класного хлопця підчепила. Та він на неї клюнув просто тому, що поруч не було Олі! Інакше на місці нареченої зараз не Варя сиділа б.
Після весілля молоді оселилися у квартирі Ігоря. І Оля стала частим гостем у цій родині, старанно показуючи турботу про подругу при надії, але в душі сподіваючись викликати інтерес у її чоловіка.
Ігор цілими днями пропадав на роботі. Варя страждала від сильного головного болю і нудоти. Оля почувалася в їхній квартирі дедалі впевненіше.
– Давай, я обід приготую, – пропонувала вона, випроваджуючи Варю з кухні. – Раз ти так на запахи реагуєш.
– Я правда, не можу дивитися на їжу, – погоджувалася Варя. – Уже просила Ігоря в кафе ходити, поки в мене не мине все це.
– Кафе це непогано, але дорого, і домашня їжа все одно краща. Не хвилюйся, я все зроблю.
Точно в строк Варя привела у світ доньку Марійку. І знову допомога Олі виявилася не зайвою.
Бабусі обидві були ще молоді й працювали, приходили тільки у вихідні.
А Оля ще вчилася в інституті, і з легкістю збігала з лекцій, щоб скористатися ситуацією і завоювати серце Ігоря. Він виявився байдужим до її чар, і це розпалювало її ще більше, змушуючи бути активнішою.
– Ти відпочинь, я сходжу погуляти з малятком, – умовляла Ольга подругу, – покатаю у візочку. Їй корисно поспати на свіжому повітрі. Варя не заперечувала. Вона була дуже слабка.
І Оля підгадувала прогулянки до часу повернення Ігоря з роботи.
– Ой, дивись, Марійко, хто це там іде? Татко твій. Треба ж, упізнала, посміхається.
Ігор, звісно, підходив, заглядав у візочок.
– Не спить? Привіт, Марійко! Привіт, Олю, а Варя де?
– Спить, напевно. Їй важко… Але я допоможу, ми ж подруги. Ходімо, погодуємо тебе, я гуляш такий смачний зробила.
Але як не старалася Оля, стосунки з Ігорем залишалися лише дружніми. Він продовжував з обожнюванням дивитися на дружину, а з Олею був просто доброзичливий.
Вона вирішила посилити старання, почала приходити частіше і затримуватися довше. І в один із днів нарвалася на Тетяну Федорівну.
– А ти що тут крутишся? – обурилася мати Варі, заглянувши одного разу до доньки після роботи. – Варю, що вона в тебе господарює?
– Мамо, ну ти що? Оля мені дуже допомагає. Я одна б не впоралася.
– Ти домробітницею її найняла, чи що? Розумніше нічого не придумала? Без чоловіка хочеш залишитися?
– Навіщо ви весь час про мене гидоти говорите? – спалахнула Ольга. – Я тільки допомогти хочу.
– Знаю, чого ти хочеш. Не вчора на світі живу. Бачила на весіллі, як облизувалася на Ігорка. Іди, по добру, по здорову.
Мати буквально виштовхала Олю з квартири.
– Не будь наївною дурепою, – лаяла вона доньку, – невже не розумієш, чим це може закінчитися? Чоловіки – народ слабкий. Не встигнеш отямитися, як подруженька тебе матір’ю-одиначкою зробить.
– Ну, якщо піде, значить не кохає. Не стану утримувати силою. Тільки по-моєму, ти помиляєшся, даремно Олю образила. Вона мені справді, дуже багато допомагала.
– Ой, дурна дівка. Не послухаєш матір, не реви потім. Гони її!
– Вона й сама тепер не прийде, – сумно зітхнула Варя.
Але вона помилилася.
За кілька днів Оля заявилася не наприкінці дня, як зазвичай, а раніше, коли всі на роботі, і ніхто не зможе завадити її плану.
Варя щойно заколисала доньку і прасувала білизну у великій кімнаті, намагаючись не шуміти, щоб не розбудити.
– А я боялася, що ти вже не прийдеш. Не ображайся на маму, вона в мене взагалі панікер, – Варя почувалася винною через скандал, влаштований матір’ю.
Оля сіла на диван, закинула ногу на ногу.
– А мати твоя всю правду сказала, – звузила вона очі. – Це тільки ти не бачиш. Або прикидаєшся, що не бачиш. Ми з Ігорем давно кохаємо одне одного. Він просто тобі зізнатися боїться. Шкодує тебе, убогу кривоногу. Невже думаєш, хтось може в тебе закохатися? Ти подивися на себе! Три волосинки в п’ять рядів, ніжки, як у кози ріжки, ні пики, ні шкіри. Це все про тебе. Красуня!
Ха-ха! І розумом не вийшла. Малярка! Та кому ти потрібна? Він одружився з тобою з жалю тільки. Та ще через вигоду, зручно мати свою малярку домашню, займаючись будівельним бізнесом.
– Боже мій… Зупинися, Олю, – прошепотіла Варя побілілими губами, – будь ласка, замовкни…
– Я довго мовчала, але зараз усе, більше мовчати не можу. У нас дитина з Ігорем скоро буде. І кохає він тільки мене. По-справжньому! Тож, відпусти його, не муч.
Варя подивилася безпорадно на двері спальні. Оля теж повернула голову. І підвелася в розгубленості, не знаючи, куди бігти. У дверях стояв Ігор. Він прийшов на обід, хотів трохи подрімати і, несподівано, став свідком брудної сцени.
Він мовчки підійшов до Олі, обійняв за плечі й повів до виходу.
Вона слухняно пішла з ним, приголомшена його несподіваною появою.
Він почекав, поки вона взувала туфлі. Відчинив двері і простягнув руку вперед, вказуючи напрямок, куди їй іти.
Вона вийшла з квартири, озирнулася розгублено.
– Не треба, – сказав він. – Не ходи сюди більше.
Зачинив двері, повернувся в кімнату до Варі, яка плакала.
– Жодному слову не вір, – сказав він суворо, як ніколи раніше. – Нічого в нас із нею не було, і бути не могло. Не потрібна вона мені, не в моєму смаку.
– Я й не вірю, – схлипнула Варя. – Але чому вона мене так ненавидить?
– Заздрить просто, це ж зрозуміло. – Він підхопив її на руки і поніс у спальню, щоб утішити і ще раз довести свою відданість і кохання.
Рівно через дев’ять місяців у цій щасливій родині з’явився синок Антошка, як дві краплі води схожий на тата.
Де Ольга, Варя вже не знає. І не цікавиться. Не потрібні їй більше помічники.