Тієї весни черемха біля хат цвіла так густо, що гілки схилялися аж до самої землі. А наша тиха Слобідка раптом загуділа. Михайло Петрович, голова, людина, яку в районі поважали, оголосив, що вирішив видати заміж свою єдину дочку Варьку.
Новина облетіла село від контори до останньої лазні.
У Варі був великий ніс, одне око косило, а під час ходьби вона нахилялася на праву ногу. Хлопчаки, дражнившись, волочили ногами й кричали їй услід:
— Дивися, Варька-крива кульгає!
Матері смикали їх за рукави, а самі, бувало, гримали на своїх:
— Я тобі дам «як Варька»! Ходи рівно!
До тієї весни у Варі не було жодного нареченого. Михайло Петрович любив доньку, жалів її, балував. З районного центру привозив їй цукерки-«дюшески», яких у місцевому магазині й не бачили.
А коли вирішив, що їй час вийти заміж, оголосив, яке придане дасть за неї. Дві справні кобили з лошам, дойну корову Зорьку, сепаратор, повну скриню перин і подушок, та ще й грошей на господарство.
Тоді жінки біля криниці забули про відра, а чоловіки біля магазину почали чухати потилиці. З таким приданим, говорили вони, навіть кульгавість не стане на заваді. Та й Варька працьовита, у неї золоті руки.
І одразу з’явилося двоє наречених.
Першим був Василь, син вчителя Степана Олексійовича. Сам по собі міський хлопець: черевики начищені, під пахвою вічно книжка. Сім’я в них була небагата, але горда.
А Василь уже звів на околиці гарну хату з різьбленими наличниками. Хоч завтра й господиню на поріг веди.
Батько схопив Василя за рукав:
— Готуйся, сину. Підемо до Михайла на сватання.
— Тату, ви здуріли? — скорчив гримасу Василь, не відриваючись від «Графа Монте-Крісто». — Вона ж страшна. І дурна. Мені Мар’яну сватай, Харченко. З нею хоч про літературу поговорити можна.
— Яка література, базікало? — почервонів батько. — У Михайла Петровича коні! І корова! І гроші! З обличчя воду не пити, а жити-то з чогось треба. Сказано — йди свататися.
Другим був Петро. Його мати, тиха старенька Анна, виховувала сина сама, ледве зводила кінці з кінцями. З усього майна — стара, просіла хатина.
Петро навчався у районному центрі на ветеринара, тільки в селі поки що мало хто вірив, що з нього вийде щось путнє.
— Куди ти, Петре, сунешся? — бідкалася Анна, дивлячись, як син дістає зі скрині єдиний святковий піджак. — Адже нас висміють. Вона ж дочка голови, а ти хто?
— Ех, мамо, — Петро розгладив складку на рукаві. — Поглянь їй в очі. Сині, як незабудки в низині. А коса — мідь лита, аж до пояса. А що вона кульгає… Та я її на руках носитиму. Збирайся, підемо.
Михайло Петрович, дізнавшись, що наречених двоє, лише хмикнув від подиву. Запросив обох, налив чаю, поговорив.
Василь, звісно, пихатий, вирішив він, зате родина ощадлива, дім є. А Петро — вітер. Сьогодні тут, завтра його в інший бік віднесе. Ще розтратить придане Варі, і спасибі не скаже.
— Ні, Петре, — твердо сказав голова. — Не ображайся. Варьку я віддам за Василя. З ним вона буде як за кам’яною стіною. І сім’я пристойна.
Саму Варьку навіть не запитали. Увечері вона ледь не впала батькові до ніг.
— Тату, я не хочу йти за Василя. Він мене не любить. Дивиться крізь мене, ніби на порожнечу. Нещодавно біля кладки ми зіткнулися. У мене коромисло зіскочило з плеча, відра полетіли в багнюку. Він навіть не нахилився, з презирством обійшов мене — і все.
А Петро, пам’ятаєш? Він мені й коромисло полагодив, і воду сам приніс. І руки в нього теплі. І сміється так, що душа радіє.
— Ти дурненька, Варю, — зітхнув Михайло Петрович і погладив її по плечу. — Твій Петро за тиждень програє придане в карти. А Василь — людина з розумом. Іди, не ганьби мене перед людьми.
Весілля відсвяткували швидко, поки наречений не передумав. Через місяць молодята заселилися в новий будинок.
Варвара вставала, поки півні ще спали, а лягала, коли місяць уже височів у небі. І в хліві в неї порядок, і на городі ні травинки, і їсти приготовано, і речі випрані. А Василь лежав на ліжку, закинувши руки за голову, і читав.
— Варю, — сказав він одного разу, відкладаючи томик Нечуя-Левицького. — А ти, душа моя, читала «Кайдашеву сім’ю»? Яке там глибоке побутописання…
— Що? — Варя витерла руки об фартух. — Який Нечуй? У нас, Василю, свині рознесли корито, все розлили по двору. Паркан у городі завалився. У хліві дах протікає, теля мокне.
— Фу, яка проза. Ти весь час про одне й те саме: гній та гній. Батько подарував тобі коней — сама за ними й ходи. Мені треба берегти свої руки.
Так і жили далі. Варя вела господарство, Василь беріг руки. Свекруха, до якої Варя звернулася за порадою, лише махнула рукою, зітхнувши словами Василя Стефаника: «Наша праця — то не робота, то людський біль…»
— Нехай читає, донечко. Жінки — вони дволикі. Витримаєш. Інакше він тебе кине, знайде собі якусь Мар’яну. Вона дівка говірка, йому під стать.
Накаркала. Василь і знайшов Мар’яну, ту саму. Спочатку бігав до неї потайки, через городи, а потім і приховувати перестав. Йдеш, бувало, вулицею, а він їй через паркан:
— Ах, Мар’яно, з тобою хоч про вічне поговорити можна! А від моєї тільки оселедцем і гноєм тхне. Та й пустоцвіт, моя Варька. Рік живемо, а живіт порожній.
Після цих слів Варвара ночами вила в подушку. «Пустоцвіт»… Гіршого не придумаєш. Вона й сама думала про те, чому в них немає дітей, а Василь ще й по всьому селу про це розтрубив.
Вона дедалі частіше згадувала Петра. І ось зустріла біля озера його матір. Анна полоскала білизну, стоячи біля води.
— Вітаю, Варюша. Що ж ти, мила, така похмура?
— Вітаю, тітонько Анно. Та ось, життя вчить.
— А мій Петро-то закінчив навчання, — сказала старенька, викручуючи сорочку. — Тепер він ветеринар. Тільки ось живе сам. Нещодавно перевівся до нас, у район. Буде відкривати ветеринарну станцію. І будинок, каже, мамо, тобі відремонтую.
— Ветеринар? — У Варвари серце пропустило удар.
— Ага. І руки, каже, все так само сверблять, хочуть працювати. А одружитися поки що ні з ким.
«Хоча б побачити його… Хоч краєчком ока», — подумала Варя й одразу ж схаменулася. При живому-то чоловікові думати про іншого.
Незабаром по селу рознеслася чутка, що Мар’яна чекає на дитину від Василя. Варварі було соромно виходити з дому. Кожен зустрічний дивився на неї з жалістю, а за спиною шепотілися.
Того ж вечора Василь привів Мар’яну додому й зібрав речі Варвари в вузлик.
— Збирайся, Варвара Михайлівна. Ми не підійшли один одному за характером. Мені потрібен спадкоємець. Їдь до батька.
— Вася… Я ж для тебе… Я ж і в хлів, і в поле…
— А мені не рабиня потрібна, — відрізав він. — Мені потрібен співрозмовник.
Варвара пішла, задихаючись від сліз. Михайло Петрович, як дізнався, ледь не відшмагав зятя віжками. Приїхав по коней, а там Мар’яна по двору ходить, почувається господинею. Голова вилаявся й поїхав.
Село погуділо два тижні й забуло. Кожному вистачає власного горя.
***
Через місяць до Слободки в’їхав чорний міський автомобіль. З нього вийшов Петро. Широкі плечі, гарне пальто. Селяни з цікавістю дивилися йому вслід.
— Вітаю, матусю. — Він обійняв Анну.
— Надовго, синку?
— Назавжди, мамо. У нас буде ветеринарна станція. Гроші виділили. А поки що поживемо у тебе. Дах перекриємо.
Вдень Петро лікував худобу. До нього з усієї округи з’їжджалися. А вечорами брався за сокиру та пилку. Дах полагодив, паркан поставив, у саду навів лад.
— Одружитися б тобі, Петре, — зітхнула одного разу Анна, дивлячись, як син стругає дошку. — Ось скільки дівчат у селі на тебе задивляються.
Петро промовчав. Анна поправила хустку й додала:
— А Василь Копальський свою вигнав. Каже, що з нею немає про що розмовляти.
Петро перестав стругати.
— Як вигнав? Зовсім?
— Зовсім. Привів до хати Мар’янку, вона дитину від нього чекає. Михайло Петрович скільки не злився, а дочку все-таки прийняв назад. Куди їй тепер, кривоногій та знедоленій?
— Не смій, мамо, — тихо сказав Петро. — Не смій так говорити про Варвару. Завтра піду до неї. Якщо вона погодиться, одружуся.
— Господи, синку! Вона ж народити не може, люди кажуть. Яка з неї користь?
— А мені не потрібна користь. Мне потрібна Варя.
Наступного дня Петро пішов до хати Михайла. Голова побачив його у вікно й сам вийшов на ґанок. Вони обійнялися.
— Я прийшов у справі, дядьку Михайле, — сказав Петро, знімаючи капелюх. — Хочу поговорити з Варварою.
Михайло Петрович хмикнув і дістав кисет. Довго м’яв тютюн, дивлячись на чоботи. Коли підвів очі, вони були сумними.
— Ех, Петре… Я тоді справ наробив. Думав, з Василем надійніше — у нього є дім, родина. А Варьку навіть не запитав. Зараз покличу її.
Варя стояла за занавіскою й усе чула. Коли батько покликав, вона вийшла, витираючи руки об фартух. Побачила Петра — ноги підкосилися. Довелося спертися на одвірок.
— Я поки що в матусиній хаті, — почав Петро, зніяковіло опустивши погляд. — Наступного тижня обіцяли позику. Будемо будувати власний дім.
— Та який там дім, Петре, — махнув рукою голова. — Якщо Варя захоче, я вам допоможу.
Петро підійшов до неї й узяв за руку. Рука була гарячою, рідною.
— Вийдеш за мене, Варю?
Вона не одразу змогла відповісти. Потім кивнула так швидко, що коса підстрибнула на спині, і заплакала. Вперше за цей рік — від щастя.
Весілля відсвяткували скромно, але весело. Село, як то зазвичай буває, пошепотілося три дні й затихло. Спробуй засудити ветеринара, до якого завтра сам побіжиш, якщо корова захворіє.
Варя переїхала до Анни. На ветеринарній дільниці допомагала Петру приймати телят. Іноді так втомлювалася, що ввечері засинала прямо за столом. Тоді Петро підхоплював її на руки й відносив у ліжко.
Якось через пів року вони зупинилися на возі біля криниці. Жінки дивляться й прикривають роти. На Варі була гарна сукня, солом’яний капелюшок і окуляри в тонкій оправі, які Петро привіз їй із району.
— Глянь-но, Варвара Михайлівна, — зашепотілися біля криниці. — Дивися, яка пані стала.
Варя привіталася й поїхала далі.
Ще через кілька місяців вона злягла. Думали, якась хвороба підхопила. Виявилося, що Варя чекає на дитину. Та не одну — двійню.
Коли Петро дізнався про це, він опустився на коліна біля її ліжка й почав цілувати їй пальці. Варя сміялася, дивлячись на нього. А потім вивільнила руку й ніжно погладила його по голові.
