Після того як мій чоловік кинув мене з донькою, я внутрішньо налаштувала себе на життя заради дитини. Працювала як віл. Намагалася відкласти кожну копійку на майбутнє, щоб малятко нічого не потребувало.
Виходило, звісно, так собі: спробуйте прожити на орендованій квартирі, без вищої освіти, з роботою, де немає жодних перспектив. А в цей час мій колишній чоловік продав свою квартиру і переїхав в інше місто.
Там у нього була молода зазноба, з якою він і вирішив будувати стосунки. Мені як аліменти посилав лише жалюгідні копійки. Напевно, тільки заради того, щоб позлити.
Адже навіть на день народження, не кажучи вже про інші свята, він своїй доньці ніколи не спромігся зателефонувати. Не те щоб надіслати хоч якийсь-ніякий подарунок. Час минав, дочка виросла і закінчила школу.
Мені вдалося виховати її нормальною людиною, тож вона взялася за голову і зуміла вступити до інституту. Тоді я й вирішила, що поки вона житиме в гуртожитку, я б могла поїхати за кордон на заробітки.
Час ще був, і здоров’я мене не підводило. Можна й попрацювати заради майбутнього. У перший рік було складно адаптуватися. Мене лякали люди, які розмовляють іншою мовою, зі своїми правилами і звичками.
Я не могла звикнути до незнайомих звуків, клімату і звичаїв місцевих, але через якийсь час знайшла в Інтернеті групу співвітчизників і почала прислухатися до їхніх порад. З деякими навіть познайомилася особисто.
Далі стало легше. Я навчилася економити час для відпочинку. Розібралася у всіх премудростях своєї роботи, виявилося, нічого складного. Виділила для себе дні, коли в магазині по сусідству були найбільші знижки.
Потім навіть зуміла знайти невеликий підробіток. Не скажу, що мені було легко, але за кілька років мені вдалося назбирати грошей на хорошу однокімнатну квартиру для мене з донькою.
Навчання донечки добігало кінця, і я вирішила повертатися додому. Подруги навіть не хотіли мене відпускати: говорили, що я обов’язково повернуся. Але тоді я не могла їх зрозуміти. Навіщо мені це?
Працювати на інших, заради чого? Чому так багато наших людей вважають за краще залишитися за кордоном, ніби забуваючи саму причину їхнього приїзду? Повернувшись у рідне місто, я з дочкою довго спілкувалися про життя.
Я відпочивала, дочка поралася по дому, все було добре. Після недовгих пошуків квартира була придбана. Вистачило навіть на дві кімнати, але ремонт був так собі. Але я на це не звертала уваги, головне – квартира була наша.
Ніяких зайвих господарів, орендної плати, договорів. Наше, особисте, власне гніздо. У якому можна жити, без будь-яких перешкод. Але за півроку я раптом почала розуміти, що для комфортного життя нам однієї квартири замало.
Мене стали дратувати її нічні розмови по телефону за стінкою. Я кілька разів бачила її залицяльника через вікно кухні. Загалом, було зрозуміло, що так довго тривати не може. Щось тягнуло мене назад.
Попрацювати ще трохи і прикупити ще одну квартирку. На перший час там би жила дочка. З комфортом і без моїх моралей, а якщо їй попадеться хлопець, який зможе забрати її до себе, то від пасивного доходу точно не відмовлюся.
З моїм досвідом і не втраченими ще зв’язками, мені вистачить якоїсь пари років для заробітку потрібної суми. Дочка мене підтримала, тож, не відкладаючи ідею в довгий ящик, я знову вирушила туди, звідки з задоволенням летіла.
Перший місяць мені здався найлегшим. Знову зустрілася з дівчатами, які залишилися минулого разу, вони ще наді мною жартували, говорили, що знали, що я повернуся. Я навіть не сперечалася.
Але робота є робота і це далеко не курорт. Потрібно багато працювати, намагаючись не особливо відволікатися на втому. Однак усе це можна стерпіти, якщо перебувати в нормальному настрої.
Просто працюючи, спілкуючись із донькою і думаючи про те, що для повного щастя мені залишається все менше і менше часу, але не склалося. Якось мені зателефонувала наша сусідка.
Чудова жінка, старша за мене років на 10. Вона навіть вела свою сторінку з рецептами домашньої кухні. Без особливого задоволення вона розповіла мені про те, що до нас у квартиру підселився якийсь чоловік.
Живе з моєю донькою, але надто вже він погано виглядає, та ще й старший за неї років на 30. Дуже дивний персонаж, тож я маю про це знати. Я навіть ні на секунду не засумнівалася в тому, хто б це міг бути.
Дочка моя себе не на смітнику знайшла, щоб починати стосунки з чоловіком, набагато старшим за себе, а іншого вибору й немає. Це точно, 100%, мій колишній чоловік розшукав нашу нову квартиру.
Я взяла вихідний і, розрахувавши час так, щоб у неї це був ранок, зателефонувала їй по відеозв’язку. Так і є. Затріпаний, перекошений колишній чоловік, а за сумісництвом батько кинутої ним доньки, дивився на мене з під лоба.
Донька намагалася тримати ситуацію під контролем, посміхалася і просила мене зберігати спокій, не зриватися “через дрібниці”, але я була налаштована на скандал. Півтори години ми з’ясовували стосунки, поки мій планшет не розрядився.
А наступного разу донька просто не відповіла. Я знаю свою доньку. Хоч ми й не бачилися за все її навчання, але її характер мені дуже добре зрозумілий. Адже в мене самої такий самий.
Зараз вона спробує прилаштувати татуся на роботу, адже він рідний батько. А той її обов’язково кине. Але як мені пояснити це доньці? Її впертість не здатна визнавати помилок, тільки якщо вони боляче вдарять по ній самій.
Цього мені б дуже не хотілося. Як бути, брати квитки і летіти додому? Тоді я, виходить, посварюся з роботодавцями, втрачу в грошах і навряд чи зможу вже повернутися сюди, починаючи все спочатку.
Може просто забити, залишити все як є, а потім приїхати і вигнати колишнього чоловіка, попри протести доньки? Він, бачте, постарів і дуже хворий. Догляд йому потрібен, уявляєте? А мені хіба не потрібен догляд?
Я весь час працювала, щоб у нас були перспективи. Де її татко нажив собі болячок, мене не цікавить. Яке він узагалі право має повертатися? Моя б воля, вчинила б із ним, як із хворим псом…
