— Підпиши ось тут, внизу сторінки.
Лариса підсунула по стільниці два роздруковані аркуші.
Діана відірвалася від телефону. Відклала ложку, якою до цього ліниво розмішувала вівсянку.
— Це що за жарти, мамо?
— Угода про порядок участі у витратах на оплату комунальних послуг, — буденним тоном пояснила Лариса. — З зазначенням твоєї частки. Чверть від загального рахунку, плюс половина за інтернет.
Діана фиркнула. Пробігла очима по рядках. Свіжий манікюр — складний, з блискітками — мелькнув над папером.
— Ти дійсно з рідної дочки гроші за воду брати зібралася?
— За воду, за світло, за опалення. Лічильник крутиться, моя люба.
Лариса сперлася на край столу. Вчора вона підбила рахунки за місяць. Вийшла кругла сума. А потім заглянула у сміттєвий бак — там лежали порожні баночки від дорогих десертів. Діана знову «економила».
Дочці двадцять шість. Три роки як отримала диплом. Працює в пристойному місці, в логістичній компанії. Зарплата для їхнього міста дуже навіть непогана. Тільки холодильник чомусь поповнювався виключно з Ларисиної картки.
Пральний порошок купувала Лариса. Засіб для посуду, шампуні, туалетний папір — теж вона.
Спочатку Лариса мовчала. Думала, ну дівчинка тільки-но стає на ноги, треба допомогти. Нехай поживе для себе. Потім дівчинка почала оновлювати гардероб щосезону. Потім пішли щотижневі походи на манікюр, нарощування вій, брови. А півроку тому Діана взагалі перестала купувати додому навіть хліб.
— Я ж збираю гроші! — обурилася дочка, з презирством відсуваючи аркуш від себе. — На машину! Тобі шкода, чи що? Я тут взагалі-то прописана.
— Прописана, — погодилася Лариса. — Згідно з Житловим кодексом прописані члени сім’ї несуть солідарну відповідальність за рахунки. Тож електрика сама себе не оплачує.
— Мамо, ну ти чого починаєш?
Діана ефектно закотила очі.
— У тебе зарплата нормальна. Тобі ці копійки погоду зроблять? Тим більше, я вдома майже не буваю!
— Моя зарплата — це моя зарплата. А ти доросла дівчинка. Хліба в дім за півроку не купила. Я вже мовчу про м’ясо чи сир. Воду ллєш щовечора по годині.
Діана уперла руки в боки.
— Я не буду це підписувати. Це якась нісенітниця. Ніхто з моїх знайомих матерям за комунальні не платить! У Оленки взагалі мати їй допомагає закривати іпотеку!
— Чудово. Переїжджай до матері Оленки.
Лариса незворушно взяла ручку зі столу.
— Не підпишеш по-хорошому — значить, у понеділок я йду в керуючу компанію, а потім до суду. Подаю позов про визначення порядку оплати комунальних послуг. Розділимо платежі. Тобі приноситимуть окрему квитанцію на твоє ім’я. Не будеш платити — виконавці спишуть з твоєї зарплатної картки разом із пенями.
— Ти мене лякаєш, чи що? Свою рідну дочку? По судах затаскаєш через пару папірців?
— Я пропоную тобі стати дорослою.
— Та у мене грошей ледь вистачає!
— На нігті вистачає, — Лариса вказала поглядом на яскраві пальці дочки. — На доставку ролів у вихідні вистачає. Значить, і на оплату житла знайдеться.
Діана різко підвелася. Стілець неприємно скрипнув по підлозі.
— Ти просто жадібна! Все життя копійки рахуєш!
Вона розвернулася й пішла до своєї кімнати, з гуркотом зачинивши за собою двері. Лариса залишилася на кухні. Аркуші лежали на столі. Робити нічого. Рано чи пізно ця розмова мала відбутися.
Наступні три дні минули в напруженій тиші. Діана демонстративно не розмовляла з матір’ю. Вранці вона мовчки пила каву, ввечері замикалася у себе. Лариса не наполягала. Вона чекала.
У середу ввечері пролунав дзвінок у домофон. Лариса якраз мила посуд.
— Мамо, відчини! — крикнула Діана з ванної. — Це до мене!
Лариса витерла руки, підійшла до трубки. Кур’єр приніс дві величезні сумки з ресторану.
— Оплачено? — запитала Лариса.
— Ні, просили готівкою, — відповів хлопець за дверима.
Лариса підійшла до дверей ванної.
— Діано, там кур’єр. Треба розрахуватися.
— Ой, мамо, у мене маска на обличчі! — пролунав приглушений голос. — Розрахуйся, гаразд? Я тобі потім на картку перекажу! Там небагато!
Лариса посміхнулася. Це «потім перекажу» вона чула разів десять за останній рік. Жодного разу гроші не поверталися.
Вона повернулася до домофона.
— Вибачте, молодий чоловіче. Замовниця не може підійти, а я чужі замовлення не оплачую. Скасуйте.
І поклала слухавку.
Через десять хвилин Діана вискочила з ванної з перекошеним від злості обличчям.
— Ти що накоїла?! Мені дзвонив кур’єр, лаявся!
— А я тут до чого? — Лариса спокійно витирала тарілку. — Твоя їжа, твої гроші.
— Тобі було складно допомогти?!
— Мені не складно. У мене просто немає. Я ж жадібна.
Діана задихнулася від обурення, нічого не відповіла і знову зникла у себе. Весь вечір вона голосно розмовляла по телефону, скаржачись комусь на нестерпну обстановку в домі.
У п’ятницю ввечері стався новий виток. Діана повернулася з роботи пізно. Пройшла на кухню, відкрила холодильник. Довго там шурхотіла пакетами.
— А де моя запіканка? — пролунав обурений голос із кухні.
Лариса вийшла з кімнати.
— Яка запіканка?
— Сирна! Я вчора бачила, ти пекла. Хотіла зараз поїсти, а там порожньо.
— Я її з’їла, — відрізала Лариса. — На сніданок і на обід.
— Тобто з’їла? А мені що на вечерю?
— Не знаю, Діано. Напевно, те, що ти купила.
Діана дивилася на матір з подивом.
— У холодильнику тільки суп, і той у твоєму контейнері.
— Правильно. Це мій суп. З продуктів, які купила я. На мої гроші. Твоя полиця — нижня.
На нижній полиці самотньо лежав засохлий лимон і самотня пачка дешевого майонезу, яку Діана купила ще місяць тому.
— Ти зараз серйозно? — голос Діани зірвався. — Ти мені тарілку супу пожаліла?
— Я тобі нічого не пожаліла. Я просто перестала спонсорувати тебе. Хочеш їсти — йди в магазин.
— На вулиці злива! І вже десята вечора!
— Доставка працює цілодобово. Тільки платити тепер доведеться самій.
Лариса розвернулася й пішла до спальні. Всередині, звісно, неприємно скреготіло. Материнський інстинкт кричав, що треба нагодувати дитину. Вилити цей злощасний суп, підігріти, поставити на стіл. Але Лариса знала: якщо зараз поступитися, все повернеться знову. Дитина давно виросла, а апетити тільки збільшилися.
Через годину в коридорі знову задзвенів домофон. Діана замовила піцу. Вранці порожня коробка лежала поверх сміттєвого відра.
Криза набирала обертів. У суботу Діана взялася за прання. Зібрала купу своїх речей, закинула в пральну машину, потягнулася за капсулами для прання. Полиці виявилися абсолютно порожніми.
— Мамо! — крикнула вона на всю квартиру. — А де порошок?
— У моїй шафі.
— Дай капсулу, мені блузки випрати треба. У понеділок на нараду йти.
— Купуй.
Діана знітилася. Виглянула з ванної.
— Що? У сенсі купуй?
— Упаковка хороших капсул коштує недешево. Там п’ятнадцять штук. Одне прання обходиться в копієчку, плюс електрика, плюс вода. Якщо ти не береш участі в загальних витратах, значить, переш своїм.
— Ти взагалі з глузду з’їхала зі своєю жадібністю?! — розлютилася дочка. — Мені тепер свій порошок купувати?! Ми ж в одній квартирі живемо!
— Саме так. І туалетний папір купувати. І зубну пасту. Доросле життя, Діано. Воно таке.
Діана вискочила з ванної, схопила куртку і вибігла у під’їзд. Повернулася через пів години з невеликим пакетом із господарського магазину біля будинку. Її обличчя було червоним від обурення. Вона демонстративно занесла пакет до своєї кімнати, навіть не заходячи на кухню.
Неділя принесла новий сюрприз.
Лариса сиділа на балконі, пила ранкову каву, коли з кімнати дочки долинув незадоволений вигук. За хвилину Діана стояла у дверях балкона. Волосся розпатлане, у руках телефон.
— Чому інтернет не працює?
— Працює. Я змінила пароль.
— Навіщо?! Мені ж серіал додивитися треба! Та й взагалі, мені по роботі файли відправити треба!
— Тому що за інтернет плачу я. А ти відмовилася підписувати договір. Можеш підключитися через мобільний.
Діана нервово ковтнула слину. Пальці вчепилися в телефон.
— Ти мене виганяєш, так? Спеціально все це робиш, щоб я пішла? Щоб я втекла в орендовану квартиру?
— Я тебе не виганяю. Я привчаю тебе до відповідальності за своє життя.
— Це знущання! Я рідна дочка, а ти зі мною як з квартиранткою!
— Квартирантка платила б мені шалені гроші за оренду кімнати, — припечатала Лариса. — А я прошу тебе оплачувати тільки ту воду, яку ти ллєш, і те світло, яке ти спалюєш.
Діана не знайшла, що відповісти. Розвернулася, пішла.
Увечері того ж дня Лариса проходила повз кімнату дочки. Двері були привідкриті. Діана з кимось розмовляла по телефону. Говорила голосно, з явною претензією в голосі.
— Тітко Світлано, ну це просто нестерпно! Вона мені скоро окремий лічильник на воду поставит! За капсулу для прання гроші просить! Та, взагалі з глузду з’їхала на старості років.
Лариса зупинилася біля одвірка.
— Я їй кажу, що на машину збираю, а вона мені про комунальні витрати нагадує. Ніби їй грошей не вистачає. Пожаліла тарілку супу. Уявляєш? Рідна мати.
Голос дочки звучав ображено і зло. Вона чекала співчуття.
— Однокімнатна на оренду зараз коштує як крило від літака. Я тоді взагалі нічого не відкладу. Доведеться терпіти її вибрики. Куплю їй завтра цей смердючий порошок, нехай подавиться.
Лариса штовхнула двері. Діана підскочила на ліжку, випустивши телефон на ковдру.
— Отже, — буденним тоном сказала Лариса, дивлячись дочці прямо в очі. — Завтра понеділок. У тебе є рівно доба на роздуми.
— На що? — виклично запитала Діана.
— Або ти підписуєш ту угоду, і ми ділимо комунальні та побутові витрати по-чесному. Або я йду до суду ділити особисті рахунки.
— Іди! — викрикнула дочка. — Ганьбися!
— Піду. А поки суд і справа, я викликаю вантажників і забираю мікрохвильовку, пральну машину та телевізор. Відвезу на дачу.
Діана округлила очі.
— Тобто забереш?
— Вони куплені на мої гроші, чеки у мене лежать у папці. Це моє особисте майно. Право користуватися квартирою у тебе є згідно із законом. А ось права користуватися моєю технікою — немає. Будеш прати свої блузки руками в тазику, а піцу гріти на батареї.
— Ти не посмієш!
— Посмію. Час пішов.
Лариса розвернулася і вийшла з кімнати. Усередині не було ні злості, ні образи. Тільки дика втома. Як вона пропустила цей момент? Коли її дівчинка перетворилася на споживачку, впевнену, що весь світ їй винен? Напевно, тоді, коли Лариса вирішила захистити її від усіх проблем.
Вранці Лариса збиралася на роботу. На кухонному столі лежали два роздруковані аркуші.
На останній сторінці, в самому низу, стояв розмашистий підпис Діани з завитком. І свіжа дата.
Увечері вони не розмовляли. Діана прийшла, мовчки розпакувала свої пакети з супермаркету. Поклала на нижню полицю сир, ковбасу, йогурти, десяток яєць. Свою упаковку туалетного паперу віднесла в кімнату.
Через два тижні, у день виплати зарплати, на картку Лариси надійшов переказ. Частина суми за комунальні послуги та інтернет. І примітка в повідомленні: «Подавися».
Лариса подивилася на екран телефону. Посміхнулася куточками губ.
Діана, звичайно, ображалася. Говорила крізь зуби, всім своїм виглядом показувала, як жорстоко з нею вчинили. Характер так просто не переробиш. Егоїзм нікуди не подівся, просто натрапив на жорсткі межі реальності.
Зате хліб у домі більше не закінчувався раптово. А Ларисі більше не доводилося спонсорувати чужі амбіції на шкоду власному комфорту. І за це спасибі.
