А ось мій обранець якось змінився в цей момент. Він жався, мовчав і хотів швидше вже піти назад, додому…

Працюючи за кордоном, я не намагалася знайти собі якогось чоловіка. Та й усі подруги запевняли мене, що іспанці з немісцевими не одружуються. Усе тому, що в їхніх законах прописано – дружина для тебе – це святе. Якщо розлучишся або доведеш до розлучення, все, пиши пропало.

Відберуть будинок, машину, гроші. А кому хочеться через штамп у паспорті постійно почуватися винним? Так, нікому. Це в нас шлюб просто привід зайвий раз гульнути. Ніхто навіть не дивується, якщо чоловік після розлучення не платить аліменти.

Тому я й намагалася на цю тему не думати. Тим паче що я приїхала працювати, і гроші мені мають платити за чесну працю, а не самі знаєте за що. Ну і вік. 52 роки – це тобі не молодість. Мачо до цього часу вже звикли не сальсу танцювати вечорами, а дрімати, відпочиваючи від спекотного дня.

Воістину, короткий людський вік. Начебто ще вчора була енергійною дівчиною. Загалом, я влаштувалася працювати офіціанткою в місцеве кафе. Робота складна, якщо не знаєш мови і людей, але я справлялася. У нас була двогодинна перерва через спеку, яку завжди переносила “на ура”.

Ось і відпочивала, прогулюючись містом. Платили непогано, і, отже, була можливість відкладати гроші на допомогу дітям, та й самій щось перепадало. У такому режимі можна було жити, але занадився якось ходити до нас один чоловік. Імпозантний, приблизно мого віку.

Він кілька разів намагався зі мною познайомитися, але, самі розумієте, зайнятість і зовсім не той настрій. Навіщо? Але він виявився наполегливим, і в якийсь момент я все ж погодилася сходити з ним на каву. Вдень і зовсім в інший заклад. Ми мило поговорили і відтоді стали кимось на кшталт друзів.

Хоча так було лише перший час. Потім я дізналася, що він вдівець і просто втомився від самотності. Він познайомив мене зі своїми сестрами, показав, як живе. Його діти роз’їхалися по країні, тож у нас були якісь спільні теми для розмови: спілкування з рідними через Інтернет, багато вільного часу.

Ще він розповідав цікаві факти про свою молодість, переказував сюжети улюблених книжок. Самі знаєте, скільки людей зараз узагалі читають хоч щось, окрім новинних зведень. Через чотири роки, коли ми почали якісь стосунки, я вирішила поїхати на батьківщину, провідати рідних і близьких.

Їхати назовсім не хотілося, але я просто почала сумувати. Вже не знаю, з якої причини, з інтересу чи ревнощів, але мій чоловік захотів поїхати зі мною. Я була не проти, але, з іншого боку, не те щоб дуже за. Самі розумієте – містечко в мене невелике, знайомих багато.

Потрібно з усіма побачитися, багато чого розповісти. Не хотілося всюди тягати із собою чоловіка. Але, якщо в нього виникло таке бажання, чому б і ні? Спершу все було непогано. Діти зустріли нас як треба. Вони ж у мене теж уже дорослі, працюють. Нас одразу ж повели в кафе, відсвяткувати.

Столи буквально ломилися. Я від цього відвикла, бо хоч і працювала офіціанткою, але розносила переважно різні закуски й напої. Кава, щось прохолодне, але цього разу це було інше. Деякі мої старі подруги прийшли, мама теж була. Загалом, порядно народу. Ось ми й посиділи.

Я звикла до того, що мій обранець любить поспати, і намагалася всі свої справи вирішувати якомога раніше. Рутина справа особиста, а мені потрібно було переоформити документи, поїхати в один кінець міста, потім в інший. Навіщо напружувати чоловіка таким, крім того, враховуючи, що він гість?

А він і не був проти. Якщо чесно, то було помітно, що до активних прогулянок він усе-таки не звик. Що ж, подумаєш, це нормально. А потім донька запросила нас до себе, бо в онуки був день народження, і ми поїхали вибирати подарунок. Ну я, як бабуся, хотіла купити щось доороге.

Спершу ми обійшли один магазин іграшок, потім другий. Я хотіла просто скупити всі полиці, адже після себе треба залишити гарне враження. Та й коли я ще побачу дитину? А ось мій обранець якось змінився в цей момент. Він жався, мовчав і хотів швидше вже піти назад, додому.

Придбав якусь дурницю, на кшталт відерця з совком, і на цьому все. Розумію, що це не його внучка, але для чоловіка з його доходом було якось дивно спостерігати за всім цим, а потім ми каталися з чоловіком дочки по місту на його машині. Заїхали до сина, він теж не поскупився.

Водночас мій іноземець навіть не запропонував скинутися на бензин. Знову ж таки, мабуть, просто іспанські традиції не дозволяли. Ну, що поробиш. Хоча донька того ж дня запитала в мене, чому він якийсь скупий. Навіть морозиво довелося йому купувати, сам він платити за себе не додумався.

І ось, знаєте, я задумалася. Летіли ми в одному літаку, але кожен купував собі квиток сам. У нього на батьківщині ми теж ходили спершу як друзі, а потім на побачення за таким самим принципом. Кожен платить за себе, і жодних претензій. Без особливих домовленостей, але так уже повелося.

Та ще багато дрібниць можу назвати, якщо вже про це зайшла розмова. Я все розумію, але скупий чоловік – це як? Це навіщо? Мене не потрібно утримувати, але навіть банального букетика квітів від нього я не отримувала. Тому мені стало неприємно в той момент.

Я переробила всі свої справи, побачилася з тими, кого хотіла. І це за два тижні, які повністю я оплачувала. За двох. То, виходить, навіщо мені було їхати з ним, якщо я чудово б могла обійтися без нього, та й грошей заощадила б чимало?

А може, це я скнара і тільки рахую, скільки грошей витратила на чоловіка поруч із собою? Зараз ми знову в його країні. Я працюю все там же, за тим же принципом. Так і не висловила свої думки і претензії кавалеру, але боюся, що вже й не хочеться. Він показав себе досить виразно, і мене до нього вже не тягне.

Він начебто навіть не помітив, але тепер я стала частіше відмовлятися бачитися з ним. У моєму віці розходитися з чоловіком? Мабуть, доведеться. Ну а що робити, якщо жити з крихобором я не хочу. Краще вже самій. Та й простіше, якщо бути чесною.

You cannot copy content of this page