Зі своїм чоловіком я розлучилася за власним бажанням. Терпіти не можу бабіїв. Найсумніше в цій породі чоловіків – це те, що вони ніколи не змінюються. Будуть клястися, плакати, благати, але як буде нагода, перша ж спідниця опиниться в його обіймах без жодних вагань чи докорів сумління.
Як із таким жити? Якщо в тебе від такого чоловіка є діти, особливо син – ситуація стає ще гіршою. Так сталося у мене, тому я точно знаю, про що говорю. Хлопчики повинні жити з їхніми татами. Тому що це і виховання, і формування характеру, звичок. Так з’являються правильні життєві цінності.
Коли я була молодою, я цього не розуміла. Зараз же – шкодую. Після розлучення я з сином кілька років прожили самі. Моєї зарплати ні на що не вистачало, а потреби в коштах зростали з кожним днем. Довелося віддати дитину бабусі, а самій поїхати в іншу країну, заробляти гроші там.
Моя мама – жінка з характером, якщо справа стосується мене, але для онука вона нічого не шкодувала. Ось він і виріс таким, яким є. Він рано одружився. Мені навіть здається, що це не він вирішував, коли зробити пропозицію, а невістка. Вона, до речі, теж росла без батька.
Але у випадку з дівчатками це зовсім інша розмова. Мати зовсім не приділяла їй часу, тому дівчинка виросла, як то кажуть, із “пробивною” натурою, на відміну від мого сина. Я, звичайно ж, відкладала гроші, поки працювала, але чималу частину зарплати я пересилала додому.
Спершу своїй матері, щоб вона з сином ні в чому не мала потреби, а потім уже тільки синові, щоб його сім’я змогла швидко стати на ноги. Вони ж ще молоді, їм допомога потрібна. Та й у мами пенсія дуже навіть непогана, так що впорається. Я не люблю підлабузників і підлесників.
І мені відразу ж стає нудно під час розмови з такими людьми віч-на-віч. Але коли ти спілкуєшся з ними по Мережі, та ще й нечасто і по кілька хвилин, їх буває не так-то легко розпізнати. Ось я й упустила момент, коли спілкувалася з невісткою. Вона завжди підтакувала і забороняла моєму синові сперечався.
Я думала, це жарт такий, просто заради того щоб розмову підтримати. Однак потім я почала щось підозрювати. Коли народився онук, моїй радості не було меж. Я стала молодою бабусею, син був при роботі, з дружиною. Чого ще хотіти? Та й подарунок із такого приводу в мене був.
Я довго відкладала гроші, тож вистачило на те, щоб купити невелику квартиру в нашому місті. А що ще потрібно сім’ї з дитиною більше, ніж власне житло? Невістка, здавалося, готова була розцілувати мене просто через екран телефону. Син теж дуже радів і дякував.
Стільки радості й гордості я не відчувала ще ніколи. Ну і не варто забувати, що за кордоном я не відпочивала, а постійно працювала. Тож морально цей день був ще солодшим, якщо порівнювати з рештою часу взагалі. Я вирішила, що перший рік-два онук буде дуже малий і беззахисний.
Тому я йому в цей період не буду потрібна. Нехай ним невістка займається, а ось уже потім зможу і сама з ним посидіти, та й для молодих це буде перепочинок. Тож їхати додому мені поки що рано. Зароблю собі на пенсію та й паралельно висилатиму гроші на памперси.
Дитина – це не тільки відповідальність, а й витрати. Два роки пролетіли швидко. Я вже досить добре освоїлася у себе на роботі, але тягнуло додому. Та й пора б уже було побачити онука і невістку особисто. Тож я попрощалася зі своїми подругами і начальством, купила сувеніри і полетіла додому.
А вдома на мене чекали не найприємніші відкриття. По-перше, виявилося, що син, хоч і працює, але грошей з його зарплати ледве-ледве вистачає на якісь базові витрати. Про розвиток сім’ї не може бути й мови. Друзів у нього немає, начальника боїться. Просто йде на роботу і приходить додому.
Віддає всі гроші дружині і лежить, дивиться телевізор. І так щодня. Невістка моя така типова дружина в бігудях. Вона, звісно, в декреті. Сидить із дитиною, але я не помітила, щоб вона якось аж надто старалася. Квартира захаращена, на кухні бардак, а практично за собою не доглядає.
Справді, навіщо, якщо мій син точно від неї не піде за жодних обставин. Це видно, тим паче, я взагалі не чула, щоб він хоч раз із нею не погодився. Сумно мені було від усього цього, але ще сумніше стало десь через місяць життя вдома. Я більше не заробляла грошей, і родині сина їх не вистачало.
Почалися дзвінки від невістки з проханнями посидіти з дитиною. Ну і заодно “захопити, вам же не складно” памперси, їжу, іграшки тощо. Ну мені ж не складно. Через місяць у онука день народження. Я це прекрасно знаю, тому зателефонувала запитати, чи планують вони святкувати і що подарувати.
Син як завжди, почав м’ятися, мукати, сказав, щоб я зателефонувала йому пізніше, а ще краще набрала невістку. Ну, як завжди, загалом. А ось невістка відразу ж узяла слухавку і попросила, ні, вимагала грошей. Бажано у валюті. Доларів 100-200, а краще євро. Ось такі життєві цінності людини.
Я, звичайно, розумію – гроші завжди потрібні, але з моменту мого приїзду тон моєї невістки стає все більш і більш суворим і навіть владним. Наче вона з прислугою розмовляє, а я не мій син. Мені таке не до душі. Допомагати молодій сім’ї важливо і потрібно, але не коли з тобою говорять таким тоном.
Крім того, зараз у малого день народження. Завтра в сина, а потім – у невістки. Я ж не мільйони привезла. Вони думають, що я забезпечуватиму їх постійно? Самі одружилися – самі й живіть, але як дати їм це зрозуміти раз і назавжди. Не влаштовувати ж скандал на святі. Це було б не по-людськи.
