Анна навчилася робити уколи у віці вісімнадцяти років.
Анна тренувалася на апельсині. Апельсин потім з’їдала, бо в холодильнику більше нічого не було.
Батькові тоді було сорок чотири. У жовтні йому раптово стало зле прямо на роботі, у цеху, біля верстата. Після цього випадку ліва сторона майже перестала слухатися: рука, нога, половина обличчя. Перші місяці він майже не міг говорити, лише мукав і плакав, коли не виходило.
Мама на той час уже шість років жила в іншому місті, з іншим чоловіком. Зателефонувала один раз, запитала, чим допомогти. Анна сказала: «Нічим». Мама, здається, з полегшенням погодилася.
У серпні того року Анна вступила до Харкова, на архітектурний факультет, на бюджет. Документи вона забрала в листопаді. Поїхала сама, поїздом, туди й назад за добу, бо батька не можна було залишати самого надовше.
Наступні три роки вона працювала вночі касиркою в цілодобовому магазині біля дому, через дорогу, щоб можна було добігти за дві хвилини, якщо подзвонить сусідка. Вдень була з батьком. Уколи, масаж, вправи, які показав реабілітолог.
Годувати з ложки, потім вчити тримати ложку самому. Мити, переодягати, перевертати, щоб не було пролежнів. Возити на інвалідному візку до поліклініки по розбитих тротуарах. Вночі за касою. Спала уривками, по три-чотири години.
Через три роки батько почав ходити. Спочатку з палицею, потім без неї. Мова повернулася майже повністю. Ліва рука так і залишилася слабшою за праву, але він навчився з цим жити. Повернувся на завод, майстром у цех, на легку роботу.
А Анна у двадцять один рік раптом виявила, що в неї немає нічого свого. Ні навчання, ні друзів: усі роз’їхалися. Ні професії. Ні життя, крім батька, каси та уколів.
Вона почала з нуля. Заочно закінчила коледж за спеціальністю «графічний дизайн». Працювала в маленькій друкарні, потім у рекламному агентстві. Ночами сиділа над портфоліо. У двадцять вісім років її призначили арт-директором. Своя команда, свої проєкти, своя зарплата.
Це було її життя. Зібране по шматочках, пізно, з великими зусиллями. І Анна дуже боялася його втратити.
З Максимом вони познайомилися на корпоративній вечірці у спільного знайомого. Він працював менеджером у будівельній компанії, був спокійним, надійним, з гарним почуттям гумору. Він умів слухати.
Про батька вона розповіла йому на третьому побаченні. Усе: про важку хворобу батька, про архітектурний інститут, про ночі за касою, про уколи на апельсині. Максим слухав, не перебиваючи. Потім взяв її за руку.
— Тобі було дуже важко, — сказав він.
— Так. — Анна замовкла. — Знаєш, чого я боюся найбільше? Що це повториться. Що я знову опинюся в ситуації, коли буду усім зобов’язана. Що знову доведеться відкласти своє життя. Я більше не зможу так. Просто не зможу.
— Не повториться, — сказав Максим. — Я тобі обіцяю.
Вони зустрічалися близько трьох років. Весілля планували відсвяткувати через півтора року після знайомства, але вирішили спочатку накопичити на перший внесок за квартиру: навіщо починати сімейне життя в орендованій однокімнатній квартирі. Відклали на рік.
Через рік, коли перший внесок був майже зібраний, Ользі Петрівні, матері Максима, зробили операцію на серці. Замінили клапан. Операція пройшла добре, але відновлення йшло повільно. Весілля відклали ще раз.
Ольга Петрівна після операції могла сама про себе дбати. Ходила по квартирі, готувала просту їжу, милася, одягалася. Але швидко втомлювалася. Через пів години на ногах вона сідала з блідим обличчям і важко дихала. У магазин із сумками вже не могла ходити. Прибирати, мити підлоги та вікна вона не могла взагалі.
До лікарів сама їздити боялася: одного разу в автобусі у неї закрутилася голова, і її довелося висадити.
Максим приїжджав до неї щовечора після роботи. Привозив продукти, готував їжу на два-три дні вперед, прибирав, міняв постільну білизну. По суботах возив до кардіолога.
Анна допомагала йому. Не тому, що її просили, а тому, що бачила, як він втомлюється, і хотіла підтримати. Їздила з ним у вихідні, мила вікна, супроводжувала Ольгу Петрівну до поліклініки, коли Максиму не вдавалося це зробити.
Ольга Петрівна була тихою, делікатною жінкою, завжди вибачалася за турботи й намагалася сунути Анні в сумку пиріжки.
Але поступово Анна почала помічати, як змінюється мова Максима.
Спочатку він казав: «Мені треба до мами». Потім: «Нам треба до мами». Потім: «Анно, ти в суботу відвезеш маму до лікаря? У мене нарада».
Це вже не прохання, а скоріше розпорядження. Потім: «Це ж наш спільний обов’язок, Анно. Ми ж майже сім’я».
Анна помічала це й не надавала значення. Ну, людина втомилася. Ну, мама після операції. Це ж тимчасово, Ольга Петрівна одужає.
За чотири місяці до весілля Максим заговорив про переїзд.
— Послухай, — сказав він одного вечора, коли вони вечеряли у неї в орендованій студії.
— А давай після весілля поживемо у мами? Тимчасово. Поки вона не одужає. Їй одній важко, а так ми будемо поруч. І за оренду платити не треба, швидше на квартиру накопичимо.
Анна замислилася. Їй не сподобалася ця думка, щось всередині стиснулося. Але аргументи були розумними.
— «Тимчасово» — це скільки?
— Ну, місяць. Може, два.
— Давай так, — сказала Анна. — Три-чотири тижні. Поки не звикнемо, поки не зрозуміємо, як там у Ольги Петрівни. А там подивимося, може, вона й сама впорається. Добре?
— Добре, — легко погодився Максим.
На роботі Анна домовилася з начальником, що перший місяць після весілля вона буде йти о четвертій, а не о шостій. Щоб встигати до Ольги Петрівни, допомагати з вечерею. Начальник побурчав, але дозволив: у Анни була хороша репутація, вона й так часто затримувалася на роботі.
Коли вона розповіла про це Максиму, він чомусь не зрадів.
— О четвертій? — Він скривився. — Анно, ну це несерйозно. З твоїм графіком нормального догляду не вийде. Мамі потрібно, щоб хтось був поруч вдень. А ти на роботі до четвертої. Який у цьому сенс?
— А що ти пропонуєш?
— Ну… — Він запнувся. — Гаразд. Потім розберемося. Після весілля.
Тоді Анна не надала значення цьому «після весілля». Хто знає. Людина нервує перед святом, усі нервують.
За день до весілля, у п’ятницю, Анна поїхала до Ольги Петрівни, щоб відвезти коробки зі своїми речами. Переїзд було призначено на неділю, після банкету, а частину речей вирішили завезти заздалегідь.
Максим сказав, що буде у матері з шостої. Анна звільнилася раніше, о пів на шосту: на роботі її проводжали з квітами, кумедною листівкою та тортом. Піднялася на третій поверх із двома коробками в руках. Двері в квартиру були привідкриті: Ольга Петрівна, мабуть, чекала на них обох і не стала замикати.
Анна поставила коробки у передпокої. Хотіла покликати, але з кухні долинали голоси. Розмовляли Ольга Петрівна та Максим. Він, мабуть, теж приїхав раніше.
— …я так боюся, Максимко, — тихо, майже жалісливо, говорила Ольга Петрівна. — Боюся стати для вас тягарем. Анна молода, у неї робота, своє життя. А тут я, зі своїм серцем. Навіщо їй це все?
— Мамо, не переймайся, — сказав Максим. — Ти аж ніяк не тягар. Анна після весілля піде з роботи.
Анна завмерла у передпокої.
— Як піде? — здивувалася Ольга Петрівна. — Адже вона казала, що їй нещодавно дали підвищення.
— Ну і що. Знайде потім іншу роботу, якщо захоче. Зараз для нас важливіше, щоб вона була з тобою. Моєї зарплати на трьох вистачить, я порахував. Вона буде вдома. Готуватиме, прибиратиме, їздитиме з тобою до лікарів. Вдень буде поруч, якщо що. Ти не будеш сама.
— А вона згодна?
Пауза.
— Я їй ще не казав, — сказав Максим. — Скажу після весілля. Вона зрозуміє. Адже вона знає, як це — жити з хворою людиною.
Анна стояла у передпокої між двома коробками. Своїми власними, з написом фломастером: «Анна. Одяг». «Анна. Книги».
Їй здавалося, що підлога під ногами нахилилася.
Значить, вони вже давно все вирішили. Без неї. Максим уже порахував, чи вистачить його зарплати на трьох. Вирішив, що вона готуватиме, прибиратиме й возитиме Ольгу Петрівну до лікарів.
Що вдень вона буде вдома. Що її робота, яку вона збирала по шматочках вісім років, після ночей за касою й заочного коледжу, після першого портфоліо й маленької друкарні, просто «знайдеться потім інша».
І все це він збирався сказати їй після весілля. Коли вже буде пізно. Коли вона вже стане його дружиною, переїде з коробками до його матері й не зможе просто розвернутися й піти.
«Вона зрозуміє».
Він використав її минуле. Її найбільший страх, про який вона розповіла йому на третьому побаченні, тримаючись за його руку. Він взяв цей страх і вирішив, що якщо вона вже один раз це пережила, то переживе й вдруге. Адже вона вміє. Адже вона знає, як це.
Анна тихо вийшла з квартири. Коробки залишила у передпокої. Спустилася сходами, вийшла у двір і довго сиділа в машині, не запускаючи двигун.
Увечері Максим подзвонив.
— Анно, ти де? Мама каже, коробки стоять, а тебе немає.
— Я поставила їх і поїхала. Голова розболілася.
— А, ну відпочивай. Завтра великий день. Кохаю тебе.
— Бувай, Максиме.
Вночі вона не спала. Сиділа на підвіконні у своїй студії, дивилася на темний двір і думала.
Подумала про те, щоб зателефонувати йому зараз і все розповісти. Не стала. По телефону це неправильно. Вона хотіла бачити його обличчя, коли запитає.
Подумала про те, щоб зателефонувати батькові. Теж не стала. Батько завтра буде в РАЦСі, у новому костюмі, який вони разом обирали місяць тому. Він так радів цьому весіллю. Він дуже любив Максима. Не хотілося будити його о третій ночі.
Під ранок вона прийняла душ, висушила волосся. О восьмій прийшла візажистка, о дев’ятій — перукар. Анна сиділа перед дзеркалом, поки їй робили зачіску, і дивилася на своє відображення. Красива наречена в білому халаті. Очі трохи червоні, але під макіяжем цього не видно.
Сукню вона одягла о пів на одинадцяту. Проста, без пишної спідниці, кремового кольору, з відкритими плечима. Подивилася в дзеркало й подумала: яка гарна сукня. Шкода.
Реєстрація була призначена на дванадцяту. Гості збиралися біля ґанку РАЦСу з пів на дванадцяту. Людей було близько тридцяти: друзі, колеги, родичі Максима, Ольга Петрівна в ошатній синій сукні, бліда, але усміхнена. Батько Анни в новому сірому костюмі. Він побачив доньку, коли вона вийшла з машини, і в нього затремтіли губи.
— Анно, — сказав він. — Яка ж ти…
Він не договорив, обійняв її обережно, щоб не пом’яти сукню.
Максим стояв біля ґанку в темно-синьому костюмі, з бутоньєркою з білої троянди. Побачив Анну, посміхнувся, пішов назустріч.
— Ти красуня, — сказав він.
— Максиме, нам треба поговорити. Зараз.
Він здивувався.
— Зараз? Анно, нас через п’ятнадцять хвилин покличуть.
— Саме так. Зараз.
Вона взяла його за руку й відвела вбік, за ріг будівлі, до старої липи. Гості проводжали їх здивованими поглядами. Хтось пожартував про «останні настанови».
— Анно, ну що сталося? — запитав Максим, коли вони зупинилися під липою.
— Я вчора була у твоєї мами. О пів на шосту. Привезла коробки.
Він ледь помітно зблід.
— І?
— І я чула вашу розмову. На кухні. Про те, що я після весілля піду з роботи.
Максим помовчав. Потім сказав:
— Анно, давай не зараз. Нас покличуть через десять хвилин. Давай розпишемося, а ввечері спокійно все обговоримо.
— Ні. Зараз. Це правда?
— Ну… — Він потер лоб. — Ну, я збирався тобі сказати. Після весілля.
— Чому після?
Він відвів погляд.
— Тому що ти б зараз не погодилася.
— Ти це знав?
— Ну… Так. Знав. — Він зітхнув і вже прямо подивився на неї. — Анно, ну зрозумій. Мамі потрібна людина поруч. Вдень, постійно. Вона одна боїться. З серцем ніколи не знаєш. А ти зі своєю роботою до шостої, до четвертої, неважливо. Це не догляд. Це лише видимість.
А потім, коли ми вже одружимося й переїдемо, ти сама побачила б, що їй потрібна допомога, і погодилася б. Ти ж добра. Ти ж сама через це пройшла, з батьком. Ти краще за всіх знаєш, як це.
«Ти краще за всіх знаєш, як це».
Анна дивилася на нього й не впізнавала.
— Чому я? — запитала вона. — Чому я маю кинути роботу? Чому не ти?
— Та що ти, Анно. — Він навіть ледь посміхнувся, ніби вона сказала щось смішне. — Я ж чоловік. Я маю заробляти, забезпечувати сім’ю. А жінка повинна дбати про дім, про близьких. Так завжди було. Це нормально. Моя мама все життя так жила, і нічого.
— Моя робота, Максиме. Рік тому мене призначили арт-директоркою. Я стільки років до цього йшла. Після тата, після ночей за касою, після заочного навчання. Ти ж знаєш, як я до цього йшла. Я тобі розповідала.
— Знайдеш потім іншу роботу. Ти талановита.
— А моє життя?
Він не зрозумів питання. Вона бачила це по його обличчю: він справді не розумів, про що вона.
З-за рогу долинув голос: «Молоді! Вас кличуть! Час!»
Максим взяв її за лікоть.
— Ходімо, Анно. Ходімо, розпишемося, а ввечері все обговоримо, чесне слово. Ну, не влаштовуй сцену. Там усі чекають. Мама чекає. Твій батько.
Анна дивилася на його руку на своєму лікті.
Через десять хвилин цей чоловік мав стати її чоловіком. Вона мала сказати «так», поставити підпис у книзі, надіти йому обручку. А потім переїхати з коробками «Анна. Одяг» і «Анна Книги» до квартири його матері.
І в перший же вечір, можливо, за святковою вечерею, він сказав би їй, що вона звільняється. Що все вирішено. Що це нормально і так завжди було.
Він свідомо чекав на реєстрацію. Він знав, що до весілля вона відмовиться, і тому мовчав. Він розраховував, що після весілля їй не буде куди подітися.
Він знав про її найбільший страх. І спокійно, діловито, підготував для неї саме це.
Чоловік, який стояв перед нею в темно-синьому костюмі з білою трояндою в петлиці, був їй чужим. Зовсім чужим. Наче вона три роки зустрічалася з кимось іншим, а сьогодні вранці його підмінили.
Вона вивільнила лікоть.
— Тож після весілля я маю кинути роботу й доглядати за твоєю матір’ю? — тихо запитала вона. — Шукай іншу дружину, Максиме.
Вона зняла з безіменного пальця обручку — ту, яку він подарував їй на заручини, з маленьким діамантом, — і простягнула йому.
Максим дивився на обручку у себе на долоні й не рухався.
— Анно, — сказав він нарешті. Голос у нього затремтів. — Та що ти. Ну давай розпишемося, а потім усе обговоримо. Хочеш — працюватимеш. Хочеш — знайдемо мамі доглядальницю. Все, що захочеш. Тільки давай розпишемося. Там же всі чекають.
— Ні.
— Анно, ну це ж дурниця! Через одну розмову!
— Максиме. Якби я вчора не приїхала на пів години раніше, ти б сказав мені це сьогодні ввечері. Коли ми вже були б чоловіком і дружиною. Коли я вже стояла б із коробками у квартирі твоєї мами. Ти б поставив мене перед фактом. Ти саме на це й розраховував.
Він мовчав.
— Ти б так і вчинив? — запитала вона.
Він не відповів. Відповідь і так була зрозуміла.
Анна повернулася й пішла назад до ґанку.
Біля ґанку стояли гості. Тридцять людей, ошатно вбраних, з квітами та повітряними кульками. Реєстраторка в бордовому костюмі визирала з дверей. Ольга Петрівна в синій сукні трималася за перила. Батько Анни стояв трохи осторонь, у своєму новому костюмі.
Анна підійшла до нього.
— Тату, відвези мене додому. Будь ласка.
Батько подивився на неї. На її обличчя, на руку без обручки. Потім на Максима, який вийшов з-за рогу блідий, з обручкою в кулаці.
Нічого не запитав. Взяв її під руку своєю міцною правою рукою й повів до своєї машини.
Гості розступилися. Хтось ахнув. Хтось почав запитувати, але її подруга Катя смикнула його за рукав. Ольга Петрівна біля перил дивилася на Анну широко розплющеними очима. Анна, проходячи повз, зупинилася на секунду.
— Ольга Петрівна, — сказала вона. — Ви ні в чому не винні. Справді. Бережіть себе.
Свекруха, яка так і не стала свекрухою, відкрила рот, хотіла щось сказати, але не сказала.
Увечері вони сиділи у батька на кухні. Анна так і залишилася у весільній сукні: не було сил переодягатися. Батько заварив чай, дістав із шафи печиво, яке, мабуть, купив на завтра, «для молодих».
Довго мовчали.
— Тату, — сказала нарешті Анна. — Ти сердишся?
— За що?
— Ну, весілля. Ти так радів. Новий костюм купив.
Батько покрутив чашку в здоровій руці.
— Анно, — повільно сказав він. Він і досі говорив трохи повільніше, ніж до хвороби, і іноді підбирав слова. — Я ж усе пам’ятаю. Ті роки. Як ти мені робила уколи. Як вночі сиділа за касою, а вранці зі мною робила вправи. Як до Харкова їздила за документами. Я тоді лежав і думав: моя донька витрачає своє життя на мене. Дев’ятнадцять років, а вона замість інституту — зі мною, калікою. Мені було так соромно, що хотілося вити.
— Тату, це не твоя вина.
— Я знаю, що не моя. Хворобу не вибирають. — Він замовк. — Але якби ти сьогодні вийшла за нього, а потім ще раз так… Я б собі не пробачив. Що не зупинив.
Анна заплакала. Вперше за весь цей день. Батько сидів поруч і гладив її по голові, незграбно, лівою, слабкою рукою.
У понеділок після весілля, що не відбулося, Анна прийшла на роботу.
Їй було оформлено відпустку на два тижні: весільна подорож, квитки, готель біля моря. Квитки вона здала. У відділ кадрів зателефонувала в неділю ввечері й попросила скасувати відпустку.
Начальник, побачивши її у дверях о дев’ятій ранку, ледь не розлив каву.
— Анна? Ти ж мала бути…
— Я передумала відпочивати, Ігорю Валентиновичу.
Він уважно подивився на неї, на руку без обручки. Нічого не запитав. Лише кивнув.
— Ну, якщо передумала. У нас якраз надійшло нове замовлення, велике, від мережі кав’ярень. Візьмеш?
— Візьму.
Анна пройшла до свого кабінету, маленького, зі скляною стіною, за якою сиділа її команда. Повісила пальто на вішалку. Увімкнула комп’ютер. Відкрила нову папку із замовленням від мережі кав’ярень: логотип, упаковка, оформлення вітрин.
За склом її дизайнери — троє молодих хлопців — переглядалися й шепотілися. Напевно, вже знали. Плітки в агентстві поширювалися швидко.
Анна взяла олівець, поклала перед собою чистий аркуш паперу й почала накидати перший ескіз: чашку кави, з якої піднімається пара.
Через три дні Максим приїхав до неї в студію.
Він стояв на порозі з букетом білих троянд, розпатланий, неголений.
— Анно. Давай поговоримо.
Вона впустила його, але в кімнату не запросила. Розмовляли у вузькому передпокої.
— Ти розумієш, що ти зробила? — сказав він. — Ти зруйнувала нашу сім’ю. Однією розмовою. Перед РАЦСом. Три роки, Анно. Три роки! Через одну фразу!
— Ми не були сім’єю, Максиме.
— Були! Майже були!
— Ні. — Анна похитала головою. — Сім’я закінчилася не біля РАЦСу. Вона закінчилася раніше. Коли ти вирішив за мене, як я буду жити. Коли порахував свою зарплату на трьох і вирішив, що моя робота не потрібна. Коли сказав мамі: «Вона зрозуміє». Ти все вирішив без мене, а мені збирався повідомити потім, коли мені вже нікуди буде подітися.
— Я думав, так буде краще.
— Для кого?
Він мовчав.
— Ти розраховував на те, що я поступлюся, — сказала Анна. — Після весілля. Що я вже не зможу розвернутися. Що я звикла поступатися, якщо вже одного разу кинула все заради тата. Ти на це й розраховував, Максиме. На мою поступливість.
Він ще трохи постояв. Потім поклав букет на тумбочку в передпокої й пішов. Троянди вона потім віднесла сусідці, літній жінці з першого поверху.
Через кілька днів Максим привіз їй коробки з квартири матері. Поставив біля дверей, не подзвонив, просто залишив. Анна занесла їх у квартиру й більше не відкривала.
Через місяць Ольга Петрівна зателефонувала сама.
— Анно, — тихо сказала вона. — Я хотіла сказати… Я не знала, що Максим тобі нічого не сказав. До весілля він говорив так впевнено, ніби ви вже все вирішили. А потім сказав, що ти спочатку погоджувалася, але передумала. Я б ніколи… Ти пробач мене, дитинко.
— Ольго Петрівно, вам нема за що вибачатися.
— Є за що. Адже я бачила, як ти до нас їздила. Мила вікна. Ходила зі мною до лікарів. Я думала, ти сама цього хочеш. А воно ось як.
Вони помовчали.
— Як ви? — запитала Анна. — Як серце?
— Нічого. Максим знайшов доглядальницю, яка приходить на півдня. Хороша жінка, Тамара. Я вже звикла.
— Я рада, Ольго Петрівно.
— Будь щаслива, Анно.
